Український дослідник зробив радикальну ревізію історії Давньої Русі – не більше, не менше.Коли виходить нове дослідження про Пушкіна, наприклад, стає дивно – ну невже можна щось іще сказати про особистість, яка вже досконало вивчена? Пушкіністи стверджують, що можна. Точно так здається, що історія Русі та біографія київського князя Володимира Великого добре проаналізовані, що вивчені всі документи й обговорені усі концепції. Але це профанний погляд.

Олександр Филипчук, кандидат історичних наук, співробітник Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, поставив питання «Чому візантійці воліли мовчати про хрещення князя Володимира Великого?». Для відповіді знадобилось кілька років праці та безліч переглянутих документів, з яких дослідник з’ясував, що відносини між правителями Русі та імператорами Візантії були не такими, як уявлялося, та й статус Русі в Європі потребує перегляду.

Олександр Филипчук. Забутий святий. Князь Володимир Великий між Сходом та Заходом. Laurus, 2020

29 жовтня 1393 р. патріярх Антоній склав власну інструкцію для візантійських послів, які повинні були незабаром відправитися до Москви, а вже потім до Новгорода. Їхня місія видавалася надзвичайно складною, адже належало зробити небагато-немало як «велику інспекцію» візантійських документів на теренах колишньої Русі. Детальна інструкція патріярха, збережена серед численних документів, відомих нині як «Патріярші грамоти» або регістр Константинопольського патріярхату («священний кодекс Великої Церкви») показує, якими обережними мали бути посли (архієпископ витлеємський Михаїл та чиновник Алексій Аарон) у своєму розслідуванні. Окрім розв’язання довготривалої суперечки між суздальським архієпископом та митрополитом за Нижній Новгород, на послів покладалося спеціальне завдання: визначити справжність візантійських документів. Саме останні фігурували як головні аргументи в руках чи то митрополита, чи то суздальського архієпископа.

Таке специфічне завдання вимагало від послів не лише доброї кваліфікації, а й обережності та особливого такту. Якщо вірити інструкції, все це й було притаманне обраним послам. Їхня «антикварна» місія серйозно ускладнювалася іншим, а саме браком цих таки документів у Константинополі. Як неоднозначно випливає зі слів патріярха, мова йде навіть про відносно недавні імператорські хрисовули, які були видані з різних оказій на Русь. Посли мали мороку ще з тим, що не було навіть копій тих документів, справжність яких їм і слід було перевірити під час своєї напівдипломатичної місії. Парадоксально, але інструкція засвідчує сумну картину: ані старих, ані відносно недавніх документів, які підлягали «великій інспекції» в Константинополі на кінець XIV ст., вже не було.

Візантійські посли не єдині, хто зіткнувся з цією проблемою. Близько цього часу, один анонімний візантійський книжник вирішив написати про хрещення руського князя Володимира і навернення русів на християнство. Схоже, він перший зіткнувся зі стіною мовчання про навернення Володимира. Чому виникла ця стіна і що ховалося за нею? Що ж зумів відшукати цей пізній візантійський автор? Чому візантійці воліли мовчати про хрещення князя Володимира Великого? Спроба відповісти на ці питання – ця книга.

Це дослідження – ревізіоністське: усі завдання, які я намітив, мають на меті не лише засумніватися в усталеній моделі опису історії Володимира, але й пропонують її перегляд, що, як на мене, краще пояснює факти, які оминалися або відкидалися раніше. Тут не йдеться про її повний демонтаж. Ця модель образу князя, його християнства і політики, взята фактично цілковито з розповіді літописця, нині вже відверто неповна і суттю непридатна. Тим читачам, які очікують побачити в цій книзі саме такий знайомий їм мало не з шкільної парти образ величного правителя Русі, краще звернутися до інших робіт. Тим паче, що їх зовсім не бракує. Щоб розповісти іншу історію князя Володимира, яка, сподіваюся, наприкінці цієї книжки таки постане перед читачем цілком ясно, не досить окреслити самі дослідницькі питання. Тож на це дослідження покладено два завдання, з яких перше – представити проблему, а друге – її розв’язати. Навколо них і формується лінія наративу цієї роботи.

Ця книга аж ніяк не повноцінний нарис врядування Володимира Великого, чи політична біографія, чи просто біографія князя. Хоча потреба в написанні нової біографії князя нікуди не зникла, а стала ще гострішою, завдання цього дослідження набагато вужчі та обмежуються набором уже поставлених питань. Отже, в книзі марно шукати систематичного викладу врядування князя, особливо в дохристиянський період, його сім’ї, економічного укладу держави, політичних перетворень тощо. Це ж стосується й інших сюжетів, як-то мілітарної організації, відносин з кочовим світом або навіть побудови міст і стягнення податків. Безумовно, це не означає, що всі ці сюжети добре вивчені. Навпаки, наприклад, майже нічого не відомо про те, як стягувалися податки за князя Володимира, або хто ж була остання жінка князя, згадана, щоправда, вже по його смерті, чи видав князь хоча б одну зі своїх доньок заміж ще за свого життя. Перелік можна продовжувати й далі, але слід одразу ж указати, що ті чи інші згадані важливі аспекти та сюжети обговорено в цій роботі такою мірою, якою це необхідно для висвітлення головної теми.