З 19 по 27 жовтня у нідерландському Ейндховені пройшов 13-й фестиваль «Dutch Design Week», слоган якого: «Real Unreal» («Реальне Нереальне»).
Минулого року я вибрала декілька івентів, які проходили під час тижня нідерландського дизайну, зараз вирішила зупинитися на одному з них. Це групове шоу, інакше і не скажеш, випускників Академії дизайну Ейндховена. Можливо (в мене є така надія), хто-небудь з тих, про кого я напишу сьогодні, вже завтра з’явиться на сторінках журналів про дизайн або у статтях на онлайн-платформах.
І це цілком можливо, тому що вже понад десять років із того часу, як легендарна трендсеттерка Лі Еделькорт (Lidewij Edelkoort) перелицювала академію – яку вона одинадцять років очолювала, – цей навчальний заклад постачає дизайнерів для світової індустрії. Хай не для індустрії – я впевнена, що часи масового виробництва незворотно пройшли, – але для світового дизайну точно. Щоб не бути голослівною, я назву декілька імен: Маартен Бааз, Марсель Вандерс, Джоб Смітс (Studio Job), Річард Хаттен, Гелла Йонгеріус, Піт Хейн Ейк, Вікі Сомерс, Кікі ван Ейк та Йост ван Блейсвейк (KikiJoost). Цей перелік можна продовжувати довго, але я завершу його ще одним ім’ям, яке, можливо, не так відоме, як попередні, але від цього не зменшується цінність того, що цей дизайнер зробив.
Масуд Хассані, випускник Академії Ейндховен, народився в Афганістані, його дитинство залишиться назавжди пов’язаним зі страхом, який охоплює Масуда при згадці про переходи замінованими пустелями. З бамбука, пластику та заліза він зробив гігантську кульбабу, яка, рухаючись поверхнею землі, здатна підривати наземні міни. Його пристрій Mine Kafon (друге слово перекладається з мови дарі як «вибух»), переміг у конкурсі Музею дизайну в Лондоні у 2012 році та отримав Design of the Year Award. Проєкт презентували в Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку у 2013-му. Це цінно і як досвід для нашої країни, чиї території окупанти залишають замінованими. Я розповіла про нього не тільки для того, щоб поділитися досвідом, який, можливо надихне когось з наших дизайнерів, а і тому, що бачу в ньому поетичну велич, – кульбаба знищує міни. А ще задля того, щоб показати, у чому бачу успіх академії, – її студенти працюють над актуальними проєктами, актуальними для країни, світу та для них самих.
Це було минулого року. Що цікавить студентів цього року? Дякую академії – щорічно вона друкує вичерпний каталог з інформацією про усіх учасників і кураторів зі світлинами та описами. Минулого року слово, яке зустрічалося найчастіше в описах проєктів, було «технології» – одинадцять разів. Нинішнього року це слово «архіви» – дев’ять, за ним йдуть «архітектура» та «сторітеллінг», і останнє мені особливо приємно. Здається, що мистецтво розказувати історії реально стає частиною дизайн-процесу, як я і писала рік тому. Тобто молоді дизайнери звертаються до минулого та будують історії. А що до архітектури, то мені здалося, що це слово було вжито у широкому сенсі, – як мистецтво загального проєктування.
Я обрала 5 проєктів із цьогорічного шоу академії, яке відбулося у Microstad, у стінах колишньої телефонної станції. Муніципалітет Ейндховена та Microlab працюють над трансформацією старої будівлі у мистецький центр.
У проєкті «Piece of Culture» («Шматочок культури») болгарка Маргарита Івайлова Рангелова звернулася до архівів, а саме до традиційної вишивки, чиї символи були пов’язані із соціальним статусом, вірою та певними ритуалами. Рангелова поєднала класичну шевіцу – мистецтво болгарської вишивки, термін пішов від слова «шев», що значить шов або стібок, – із керамікою. Вона сформувала вази зі тканини, покритої порцеляною. Під час випалу тканина зникла, залишивши тільки відбитки візерунків на порцелянових вазах.
Чешка Марі Коларова своїм проєктом «Bohemian Crystal» («Богемський кристал») вирішила привернути увагу до традиційного чеського скла. По-перше, вона використала скло, яке залишилось після виробництва. По-друге, відмовилася від складних форм, притаманних класичним богемським виробам, на користь прямокутників, які виглядатимуть органічно у сучасних інтер’єрах.
Проєкт Максима Дутерре «In-Animation» є технологічний і одночасно поетичний. Він спроєктував світлові об’єкти у вигляді квітів на різних етапах їхнього життя. Деякі з них впевнено рухаються, дають стабільне світло, розкриваються та закриваються. Світло інших мерехтить, вони показують перші ознаки вмирання; треті – гублять пелюстки й начебто завмирають в останньому русі.
Француз Тано Лопс представив проєкт «Mountain Creek Melody» («Мелодія гірського струмка»). Він поєднав каміння, взяте з річки Нант-Брюн, що протікає через французькі Альпи, зі скляними об’єктами – й створив вертикальну нефункціональну скульптуру. З верхнього скляного об’єкта вода стікає вниз по камінню у скляний же резервуар. Вода з часом впливає на форму та розмір каміння. З ним відбувається те саме, що і в природі, – час та вода змінюють каміння. Зараз Лопс працює над тим, щоби перетворити свою скульптуру на корисні об’єкти, наприклад, лампу, яка вже представлена на виставці академії.
Попри те, що у шоу випускників було багато інтерактивних технологічних проєктів, сфотографувати їх так, аби була зрозуміла їхня концепція, майже неможливо для мене…
Останнім я обрала ледве не крінжовий проєкт Розе Дахер «Se Faire Pigeonner». Назва інсталяції апелює до французького фразеологізму, який означає – скористатися довірою іншої людини тобто обдурити. Я так і не знайшла зв’язок між назвою та концепцією роботи. Дахер використала звичайні хлібні тости та збудувала з них будівлю, елементи якої нагадують архітектуру Франції, Нідерландів, Греції та Лівану. В результаті виникла майже сюрреалістична споруда з хліба, який символізує наш зв’язок із їжею й те, як індустріалізація та стандартизація формують наші харчові сценарії.
Текст і світлини: Ірина Белан
