Відомих усьому світовi сучасних турецьких письменників більше, ніж один нобелянт Орхан Памук і більше, ніж ми думаємо.
Це цілий невідомий нам (ще не перекладений українською і російською) пласт письменників, і Маріо Левi – не просто один з них, але – за словами літературознавців, – патріарх. Митець народився в Стамбулі, у 1957 році, в єврейській родині. Зараз він – один з принципових романістів Туреччини.
«Стамбульська казка», İstanbul Bir Masaldı, Маріо Леві – сімейна сага, яка занурює нас у світ трьох поколінь сім’ї турецьких євреїв після закінчення Другої світової війни і до кінця 80-х років. Як свідок або детектив, який збирає докази, оповідач ходить вузькими вуличками одного зі старих етнічних районів Стамбула, збираючи «казки», розповіді його жителів про минуле та сучасне життя людей, які в рідному місті все менше й менше відчувають себе як вдома.
«Стамбульська казка» вийшла турецькою в 1999 році; вже за рік отримала літературну нагороду Yunus Nadi і була переведена англійською, німецькою, французькою, італійською, грецькою, сербською і багато іншими мовами світу.
Зовсім скоро «Казка» вийде в українському перекладі Олеся Кульчинського, тюрколога і перекладача Орхана Памука.
Маріо Леві «Стамбульська казка». Видавництво Фоліо, – 2017. Перекладач Олесь Кульчинський.
***
Одеський годинникар
Є кохання, що аніколи не згаснуть; попри всі розлуки, і далі тихо триватимуть десь у закапелках життя, буцім описані стосунки, котрі зберігають і після смерті; тим часом деякі слова, зображення, предмети у тій довгій мандрівці щоднини набувають сенсу, дедалі вкорінюються – вкотре я намагаюся переповісти ці думки, хоч із кимось ними поділитися? Відтепер у мене чимало причин, щоб зміцнити свою віру в той довгий, нескінченний шлях. Отож мені випала нагода поміркувати над історією годинника, який на кожну вимогу часу ледь скорботно нагадував мосьє Жакові про Ольгу, криючи зміст свого цокання в коротких заборонених ночах. Час, вряди-годи безперестанку, плинув поміж кимось, приковуючи до одного місця. А щодо мимовільного болю від глухоти, незмоги повернутися назад, то його потрібно було переказати, радше передати «частинкою самого себе» там, де забракло слів. Кожен-бо намагався так чи інак сягнути безсмертя на обрії власної душі…
Звісно, існували подробиці, спомини, пов’язані з тією ніччю, коли наш старий «український годинник» на ланцюжку потрапив у життя мосьє Жака; утім, вони залишаться між двох осіб – аніхто з нас їх остаточно не збагне. Щоправда ті, кого зненацька заскочив час, хоч як би хотілося сховати їх від поглядів решти за цими словами, здатні пролити промінчик світла на той шлях за умови, що ніхто не легковажитиме імовірними помилками… Цей годинник Ольга успадкувала від батька, і завдяки йому деякі життя зі старої як світ Одеси перетекли в – інші; таким є найважливіший слід цієї оповіді, що дав мені змогу сяк-так простувати далі до тих украй далеких доль. Невиразні постаті дитинства – з плином років вони неминуче змінювалися, поверталися до нас у різних личинах… Гадаю, ця оповідь бере початок в одному з далеких споминів, чи то пак днів… У різних кліматах, з інакшими дрібними мріями та розчаруванням, в надії сповнити змістом життя… Мені знайоме це відчуття. У цій ситуації мене неминуче очікувала мандрівка до нової фантазії, ба – таємниць. Щоб сягнути їх, мов мураха, буцім ховрах, потрібні було, як завше, ставити запитання, бодай і – такі, що не мали відповідей. Власне, хіба на таких шляхах ми, всупереч решті, реальним, але далеким героям деяких оповідей, не переживали їхні сюжети у власній уяві в різних місцях, з різними почуттями та подробицями? Напевне, частково з цієї причини оповіді помножувалися, робили нас самими собою?… Скажімо, майстер, що виробив цей годинник – з ким він мешкав, в оточенні яких домашніх запахів? Працюючи над якими дзиґарями в чиїх майстернях, гнався навздогін за якими мріями та надіями, перебуваючи в яких стосунках, що вряди-годи оберталися для нього притулками? Що спонукало Ольгиного тата перенести історію годинника у клімат відмінний від – одеського?… Марева, вагомі слова з особливими, напрочуд особливими відтінками, що в тяжких мандрах воскрешали згадані надії, слугували орудою незабутнім персонажам; клімати, віковічні годинники… Оповідь незвично прочиняла свої двері в геть іншому часі, в Ольгиній старій квартирі на Шішлі. Відтепер і змісти, пов’язані з мандрами, переінакшувалися; у незмогу вороття… Вірили ми, а також – у шляхи та нагоду жити власним життям, котре деталі спрямовували в непередбачуване річище неочікуваної миті… Либонь, якийсь друг зробив подарунок на вічну згадку про себе, щоби на різних стежках розлука обернулася спільним буттям… Друг, чи може… Зате ніхто не знає одеського годинникаря, хоч би як сушив собі голову. Отож маємо становище, котре дарує нагоду помножувати запитання, відтак – можливості, а в підсумку – оповіді. Скажімо, годинник міг бути виготовленим не просто для подруги, зважаючи, якою кралею була та уродженка Риги; цебто там могло крадькома переплестися з дружбою й інше почуття, втілене в мові без слів. Почуття, що, як і чимало схожих на нього, так само нереалізованих, плекало мрії про інші час та простір. Невже ви самі досі не спізнали, не чули від решти оповіді про хибні притулки?
А, можливо, годинник, узагалі, вироблено не в Одесі. Хай що, в цій частині історії, аби вести мову про тривалі мандри й минуле, потрібно заради отого душевного обрію відшукати якесь відкрите дружбі, кордонам та можливостям почуття, що прив’язувало кількох осіб до певного міста – власне, знайти майстра, бодай якогось майстра, котрий на власний розсуд намагався обрамити час. Атож, майстра… Неговіркого, не по літах мудрого чолов’ягу в окулярах, що намагався втілити в мові час, розповідаючи про нього особливим чином: своїми поглядами, поставою, словечками.
Заради часу решти.
Заради часу решти.
Заради всіх, хто завжди думали і думатимуть про невловимий час.
Тік-так.
Тік-так.
Тисячі, сотні тисяч, мільйони, мільярди разів – тік-так.
Немов у інших оповідках, країнах, почуттів світах.
Тік-так.
Там, у оповіді, котру я втратив, мешкав годинникар, мовчки дихаючи, тамуючи голос, атож. Деінде в оповіді крився годинникар, котрий допоможе нам осмислити час, все, що ми спізнали, і чого не застали заради життя; він-таки своїми поглядами, присутністю, хай і здалека, застереже нас, щонайменше змусить задуматися: чого та чому варто уникати. Цей майстер мешкає серед тисяч годинників у далекому, Богом забутому містечку, з яким ніколи не розлучався; він сягнув у тісному світі місця, куди аніхто не добереться, відкрив такі закутні з деталями, про які анізащо не довідаються; на королівських ратушах великих міст, у визначених часом старих годинників місцях майстер має себе за останнього витязя давньої традиції; на маяку, що глупими ночами освітлює незнайоме море, куди допливають лише поодинокі мандрівники, він особливим чином тлумачить час. У такому становищі годинникаря, певно, звати іменем одного з персонажів моїх нескінченних романів – героїв, котрі вічно дивитимуться на мене, прагнучи самим зором переказати всі свої жадання…
Балачки ідиш біля Галатської вежі
За тих днів мандри тривали вкрай довго. Так довго, що змушували сповна усвідомлювати свій сенс усіх, хто на них відважувався. Либонь, тому на шляху, який через наші душі торували оповіді, глибше розуміння відчуття пригоди, кораблів, що вирушали в пошуках долі, ставало можливим тільки за умови, що ми, як самим потрібно, виплекаємо місце, котре воскрешали в серці довгі дні та ночі, перенесемо його у власне сьогодення заради світу, який знову чекає підкорення.
Рушаючи в пошуках нової долі до Лондона, вони вирішили, що Мозес на короткий час навідається до своїх кузенів у Стамбул – ті оселилися там, ще задовго до нього покинувши Одесу. В олександрійський період він із ними як «ґречні євреї» не шкодували привітань з нагоди свят, обмінюючись листами, де часто лунало бажання зустрітися. З роками бажання міцніло. Хай що, а в їхній душі жевріли незабутні спомини, котрі різні почуття, переплетені з життям, не лише оберігали, але й робили ще ціннішими у інакшій географії. Час був тим часом.
«Урочиста зустріч» Бронштейнів у Стамбулі була схожа на початок гарної, проте несподіваної оповіді. На початок гарної, несподіваної, приголомшливої історії, котра навівала сум… Вже перші сцени цієї оповіді переконували, що останні п’ятнадцять років дехто жив геть інакше, ніж її слухачі. Син Мозесової тітки зі сторони матері Норберт Фельдман неабияк розбагатів на будівництві доріг в імперії, задіявши для цього низку міжнародних контактів завдяки своєму знанню іноземних мов, водночас –підприємницькій жилці, та щонайважливіше – закордонним зв’язкам, чи радше – вмінню скористатися ними за потреби. Його припарковане на пристані як частина вітальної церемонії авто з відкритим верхом сповна засвідчувала багатство й пишноту. Власне, ті роки, пережиті в різних місцях із різними людьми, вимагали видовиськ. Тільки в такий спосіб ви могли обернути біль від перебування на чужині серед чужинців собі на втіху або похвалу. А як же невдахи, котрих доля закинула в небажані місця? Родичі, які з плином літ звідали різні краї, добре розуміли такі почуття. Ці миті чекали і далі чекатимуть на них. То що ви там робили стільки часу? Ось вам і питаннячко. Еге ж, тільки в яку ситуацію воно поміщає того, кого запитують, і того, хто чекає відповіді? Як покрутиш деякі деталі в голові, то заледве ризикнеш і слово мовити. Щоправда в цій оповіді, щонайменше в ній, питання радше належало Мозесу, який із пристані невідомого міста простував невідомим шляхом у невідоме майбутнє. То що ви там робили стільки часу? Рижанка Єва, хай і мініатюрна, але дужа жінка, міцно стисла за руку чоловіка – свого єдиного обранця, з яким прагнула розділити життя. Чому? Бо сама і поставила це запитання, мусила запитати, відчуваючи, як щось кличе її деінде? Правду кажучи, я не знаю. І не хочу до тих осіб, на яких дивлюся і змушений дивитися здалека, простувати, відштовхуючись від кількох подробиць, що маю на руках, чи то пак від решти – того, що мені переказала решта. Лише знаю, що попри всі запитання разом з почуттями, які вони здатні пробудити, Бронштейни неквапом прямували своїм шляхом до міста, про яке досі й не згадували. Певне, тому я хочу тут уявити, як Мозес глянув на годинник, той самий годинник, який зберігав з одеських часів. Хай і так, Мозесе, авжеж, поглянь-но в дорозі ще раз на годинник – на все своє багатство, яке ти нажив. А тепер нам варто уявити ранок. Саме ранок… Достоту як під час розлуки в Одесі…
За тих років усі автомобілі у Стамбулі – полічиш заледве не на пальцях; прибульці з інших географічних вимірів запроваджували свій побут, і тривалий, дуже тривалий занепад кожен переживав по-своєму; між тим, дехто зберігав свої звички, залежність від колишніх речей і місць так, мовби їм анічого не загрожувало; за деякими ж подіями в ті дні лише «спостерігали». Норберт тоді поставився до Мозеса по-родинному. Аби любий кузен з його дружиною комфортно почувалися, він, якщо так доречно мовити, подбав про «найменші тонкощі» у своїй осяйній, прикрашеній антикваріатом і дорогими картинами восьмикімнатній квартирі на Таксімі. Про «найменші тонкощі»… Так старанно, аж велів поставити в «підготовленій» кімнаті радіо та – на туалетному столику – обрамлену світлину їхнього з Мозесом дитинства.
Дальші дні вони чимало балакали. Норберт із Мозесом… Чималенько, віч-на-віч… Буцім жадали якнайкраще пригадати дні дитинства, юності… З різних сумних причин прагнули розповісти одне одному, що в проминущому часі, попри все звідане, деякі речі досі зберігаються, і їх не так просто знищити… Мозес розказував про: Олександрію, проблеми, пов’язані з майбутнім та Якобом, свій недуг, нездалі й кравецтво, і батьківство; натомість Норберт – про: досягнення, перемоги, Палац та «нові перспективи», які постійно дарують дні. Потім він перевів мову на життя євреїв у Стамбулі, розповів, як вони навіть на вулицях балакають тут ідиш; відтак порадив: замість Лондона перебратися сюди, де мешкав чимало років, оскільки «аніхто ніколи не залишиться тут голодним» – головне: вміти зауважувати, насправжки бачити перспективи, і вони самі прилинуть до тебе. Безсумнівно, це була одна з митей, що зненацька змінюють життєве річище заради самого буття. Адже Норберт під час розмов із кузеном, їхнього єднання, не обмежився порадою; він також обіцяв, що допоможе йому відкрити власне ательє та навіть подбає про замовників, бо вірить у кравецький хист брата. А щодо недуги… Лікарі, які зазирали навіть до Палацу, – зовсім поруч, і він може навідатися до них щомиті. Врешті-решт це все дрібниці. Найважливіше, що він заповнив порожнечу між ними. Тепер вони постараються повернути втрачені дні заради нового життя, кращих часів за інших умов. Попри все пережите, Норберт відчував потребу в комусь з родини, минулого, що…
Утім, за побаченим і показаним також крилося життя, знову-таки… Життя, чию темряву зносили в інакшому світлі; котре крилося за побаченим, за тим, що не боялися показати… Годинами балакаючи, кузени сиділи в ресторанчику з видом на Боспор…
Власне, як мені відомо, стамбульські пригоди Мозеса з рижанкою почалися з отакого несподіваного стуку в їхні двері ще однієї неочікуваної оповіді. За тих днів, куди вони нерішуче зазирали з невблаганними запитаннями в душі, в них досі з’явилися нові причини щиро повірити в цю оповідь як у власну долю…
Спершу вони на короткий час зупинилися в Норберта. Потім оселилися в Галаті, у ще тіснішій квартирці. Розчаровані, що знову трафили в життя ще злиденніше, ніж у багатьох довкола… Поблизу Тунелю Мозес відкрив маленьке ательє, отримавши перше замовлення від німця, якого йому представили як «інженера» – особи, що налагоджувала Норбертові закордонні контакти; отож накидаючи для Стамбула свої перші шви, він вірив, що ще краще збагнув, що та з ким і де втрачає… Тієї ж холодної зими народилася Ольга. Через шістнадцять років Бронштейни знову колисали немовля – разом із труднощами їм стала і нова радість. Стала буцім неминучий наслідок їхніх зусиль заповнити в душі порожнечу, чи радше – знести тугу за неминуче зоставленим в Олександрії Якобом, поки той на порозі нового буття вибирався в «Гамерицький край»…
