У видавництві «Критика» виходить друком друге, розширене в півтора рази видання книжки київського літературознавця Михайла Назаренка «Поховання на могилі (Шевченкова біографія у фольклорі та фейклорі)».

Це – найповніше, тематично систематизоване й опоряджене концептуальними коментарями зібрання переказів про Тараса Шевченка, «химерна біографія з народних вуст». Ілюстративна частина книжки містить майже 250 світлин і репродукцій.

У вступі автор пише: «Що таке “Шевченків міт про Україну”, ми, здається, починаємо розуміти, попри ідеологічну інерцію та численні надінтерпретації. Але таким само цікавим є й “міт України про Шевченка”: не те, що Кобзар зробив із Батьківщиною, а що Батьківщина зробила з ним; не те, що він писав про народ, а те, що розповідають про нього в народі, вкупі з усілякими леґендами, складеними в різних соціяльних групах, від революціонерів до жандармів. Отже, яким є мітичний образ Шевченка?»

На  сайті можна оформити попереднє замовлення.

Пропонуємо вашій увазі фрагменти «Поховання на могилі», яких не було у першому виданні.

Михайло Назаренко. «Поховання на могилі. Шевченкова біографія у фольклорі та фейклорі». Видавництво Критика, – 2017

***

Цю казку дід [Іван Шевченко] розказував, а йому розказував Тарас.

Що жили дід і баба. І були в їх гиндики. І вони запрягли в гарбу тих гиндиків і поїхали поле горать. А Рябко побіг попереду та заліг хвостом те їхнє поле. Поїздили, поїздили, не найшли нігде того поля, та й вернулись назад. Вернулися, подоїли там ті гиндики, назбирали там сира і сметани. Їхали, їхали, під горою перекинулись, розсипали ту сметану і той сир. Пішли, взяли граблі, позгрібали, склали на гарбу та й привезли додому.

Це дід мій розказував, що це од Тараса така казка.

І якщо не любо, то не слухай, но брехать не мішай! Тут сама правда.

Від П. М. Кириченко, правнучки Шевченка по брату Йосипу (1989).

[…] народна уява влаштувала побачення на горі Виблій під Березанню двох поетів – Григорія Сковороди і Тараса Шевченка. […]

«Сходились вони на Виблій. Зійдуться оце, побалакають між собою, тоді натяга Сковорода свитку, на якій вони сиділи, ціпок у руки, собаку покличе та й знов у дорогу. А Тарас дивиться йому вслід і, знаєте, аж сльози на очі навертаються. Так вони часто сходилися на Виблій…»

В. Плачинда. Шляхами незабутніми (1961).

Тарас Григорович так вже допік панам своїми облічительними віршами, що вони порішили зжить його з світу…

Але як вони не ловили його, як не ганялись за ним, не могли його впіймать, бо Тарас Григорович був для їх неуловимий…

Він часто незамітно пробирався навіть в їхні покої, де вони бенкетували і, сидя вмісті з ними, неузнаваємий, писав про їх ногою під столом свої палкі вогненні вірші та епіграми…

Пани страшно лютовали, але нічого не могли подіять…

Павло Діброва. Тарас Григорович Шевченко в народні[й] легенді (1919).

Перебуваючи в Гирівці, Шевченко не хотів ночувати в кімнатах, а просив покоївку Химу принести сіна, щоб улаштуватись спати в коморі, що стояла в садку. Шевченко, мабуть, жартував з цією дівчиною, бо вона, бувши старою, згадувала, що Шевченко якось чудно розмовляв, «що не скаже, то смішно».

Д. Хайтович. Шевченко на Сумщині в 1859 році (1940).

От студента Киевского университета г. Ф. Н. мы получили следующую заметку: «Проходя по одной из палат женского отделения хирургической клиники Киевского университета, я услыхал восклицание одной больной, которой месяц тому назад произведена была операция:

– “Ах! если бы я была женой Шевченка, то со мной не так бы обращались!” Меня заинтересовали эти слова; я попросил больную объяснить их значение и вот что узнал. Больная [Феодосия] К[ошиц] уроженка с. Кирилловки, родины Тараса Григорьевича. Отец больной был священником в этом селе, ей тогда было лет 18-19. Это было время наибольшего расцвета гения Тараса Григорьевича, силы физической и нравственной. Это же время было и апогеем его славы, но только в столицах; Кирилловка этого еще не знала. Тарас часто навещал Кирилловку и проводил недели среди своих “сірих” братьев, сестер, теток, дядек, сватов, кумов. Будучи хорошо знакомым со священником, он часто “гостював” у него. В один из своих визитов, как водилось “по старому закону”, не говоря ничего избраннице своего сердца, Шевченко попросил ее руки у отца. Священник отказал по каким-то соображениям, и дело дальше не пошло. Не знаю, насколько сериозно было предложение поэта, так как от больной трудно было мне добиться дальнейших объяснений. В биографиях Тараса, кажется, не упоминается об этом эпизоде. Больная К. рассказывала мне также некоторые подробности о том, как Тарас проводил время в деревне, как он, окруженный толпой односельчан, большей частью родственников (одна половина Кирилловки заселена была Шевченками), переходил из дома в дом, от родни к родне, веселил всех своими прибаутками, песнями, а иногда и “гопака садив”. Любил он также “посумовати” с старыми дидами, “вспомятати про колишнє”. Вообще в Кирилловке до сих пор живет память о нем, и кирилловцы до сих пор думают, что он еще не умер, “притаївся тілько” и посетит их снова когда-нибудь. Последнее тем более странно, что многие кирилловцы в качестве депутатов участвовали в погребальной процессии при похоронах Тараса Григорьевича».

Интересная встреча (Заря. 1883. 3 ноября). 

[…] пани поміщики страшно боялись, щоб Тарас Григорович не дожив до того дня, в який вийде воля для народа, бо в народі жила така віра, що як Тарас Григорович побачить своїми очима свій вільний вже народ, то всі пани зараз же загинуть…

Павло Діброва. Тарас Григорович Шевченко в народні[й] легенді (1919).

Це було в шістдесят першому році. Шевченко заповів, що він хоче бути похованим тільки над Дніпром.

А був брат Микита, викуплений уже з кріпацтва, то Шевченко йому пересилав гроші, щоб він купив будівельний матеріал і побудував йому над Дніпром хату. Не вспів Микита побудувати тої хати, бо Шевченко скоро помер. Розказують, що як тяжко захворів, то він вийшов з кімнати надвір, упав і питає:

– Чи є воля?

І помер. […] Так дід наш Трохим [Шевченко] розказував.

Від Л. Я. Дейнеки (м. Корець Рівненської обл., 1999).

Могилу Шевченка беспрестанно посещают приезжающие на пароходе; для жителей же окрестных мест она сделалась местом прогулок в часы отдыха.

Имя Шевченка стало здесь народным и вместе несколько таинственным. Уже и теперь в народе ходят о Тарасовой могиле легенды, созданные живым украинским воображением.

М. Н. Дараган. После поездки на юг (1861).

В Украйне, как и во всей Малороссии, имя поэта очень популярно: трудно встретить человека, которому неизвестно было бы имя старика-Тараса. Даже немец-шкипер нашего парохода знает его, но на вопрос мой, кто же такой был этот Шевченко, отвечал: этого я не могу вам сказать, но его все знают, и всякий раз, как мы проезжаем мимо Канева, о нем подымается разговор на пароходе; das muss ein politischer Mann sein! [Це має бути політичний чоловік!] – прибавил он, основывая свое заключение, вероятно, на инстинкте.

П. Бибиков. От Петербурга до Екатеринослава (1863).

Печально тільке те що пройшовши більше ста верст по Канівскому уїзді і по другому і ни їдна душа нимає не тільке творів поета, а даже не знають що то за Шевченко, бо було появилась Книжка «Кобзарь», дак батюшка взяли і сказали, що її гріх читать.

Із «Книжки для приїзжих на могилу Т. Г. Шевченка» (1904 р.).

– Ось послухай, небого, що мій старий розказував. Нашого Тараса, казав він, вбили пани десь там, в Петербурзі, чи що… Вже певне за те, що він дуже ворогував з ними та хотів у нашого царя взяти військо, щоб визволити усіх кріпаків з неволі, а панів-Ляхів перебити. От Ляхи якось провідали про сей замір, схопили Тараса та й вбили його, а щоб ніхто з царевих слуг про се не дізнався, вони зробили величезну зелізну труну, положили в неї вбитого Тараса і вночі поховали десь під Канівом; кажуть, на височенній горі, яка стоїть понад самісеньким Дніпром. Але се нічого не помогло вражим Ляхам, бо цар дізнався про се вбивство і помстив панам тим, що звелів усім кріпакам вийти на волю з-під їхнього володіння. […]

– Казав мені старий Грицько, що під Канівом на горі поховано не Тараса Григоровича, а якогось другого чоловіка, зовсім на нього подібного. З сим невідомим чоловіком пани заховали в землю ті права й волю, яких домагався в них Тарас, а він сам утік нібито від панів у друге царство. Там він попався в полон до бусурменів. Вони закували його в кайдани та й посадили в тюрьму. Крім того привязали його до стовпа, наділи на шию колодку і морили голодом, як справжнього мученика… Але через скілька років він визволився, утік з поміччю якоїсь дівчини і вернувся до нашого царя. А наш цар дав йому багато грошей, великий чин… От не знаю тільки який, чи князівський, чи генеральський, і зробив його самого дуже великим паном. От що…

Ю. Клименко. На батьківщині Т. Г. Шевченка (1911).

– І ви дивитесь на Шевченкову гору, а може, туди й їдете? – спитала нас стара бабуся, поглянувши на наші клунки.

– Так, бабусю, хочемо поклонитися Тарасови.

– Еге, знаю, часто і пани туди їздять. Тільки там його немає. Се когось иншого там поховано, щоб відвести очі. А Шевченко Тарас, той самий, «що писав волю», він таки з наших – з мужиків, ще й з крепаків, то він і досі ще живий, тільки йому поки що чомусь не можна виявитись, а колись прийде той час, що він виявиться людям – і тоді всім нам, мужикам, буде лекше, – сказала бабуся і перехрестилася.

М. Уманець [М. Комаров]. На Шевченковій могилі (1892).

1914. Ювілей.

Поліцейська ідилія на лоні канівської природи, навколо пам’ятника Кобзарю, на київському ґрунті перетворилася в трагікомічні епізоди з бійкою академістів*, що грали провокаційну ролю агентів поліції, та з неодмінним у київській атмосфері ширенням «творимої легенди» про «жида» на білому коні, що їздив по місту та керував демонстрантами, які нібито вигукували «геть Росію, хай живе Австрія!»

[…] Про цього єврея надруковано було в газетах «Киев» та «Новое время», але, як виявилось, уся історія була «плодом досужої» або злісної фантазії. Шляхом пильних та ретельних поліцейських розшукувань було дознано, що по вулицях Києва дійсно щодня роз’їжджав студент К[овернінський], але К[овернінський] був академістом і в демонстраціях участі не брав. На допиті К. показав, що він звертався до редакції газети, щоб з’ясувати, чи не про нього це помилково написали як про керовника демонстрації, але одібрав товариську відповідь: «Мы знаем, что вы академист, а это ездил еврей, идите и молчите».

В. Порський [В. Міяковський]. Шевченківські роковини 1914 року (1926).

* Академісти – учасники монархічних студентських організацій.