Перший роман Кейт Аткінсон («Музей моїх таємниць», 1995) отримав літературну премію. Справжня слава прийшла до неї з публікацією циклу про кембріджського приватного детектива Джексона Броуді «Злочини минулого», за ним ВВС зняв відмінний серіал Case Histories з Джейсоном Айзекс у головній ролі.

З детективом Броуді Кейт Аткінсон стала літературною зіркою Британії. Але головні все-таки – її недетектівні книги. У 2013 році вийшов роман «Життя після життя», і відразу став бестселером. Незалежними книжковими асоціаціями Великобританії і США цей роман був оголошений «Книгою року», а його автор – автором року. Нова книга Кейт Аткінсон «Бог в руїнах» – це сиквел «Життя після життя», він розповідає про життя пілота Тедді Тодда, героя Другої світової війни, брата, чоловіка і батька.

У новій серії романів Аткінсон пише про больові точки англійців – часи між Першою і Другою світовими війнами, про втрачений англійський рай. Тедді Тодд на відміну від своєї сестри Урсули («Життя після життя»), живе лише одне життя, зате дуже довге; життя, в якому було присутнє вивчення поезії в Оксфорді, збір врожаю на півдні Франції, бомбардування Берліна. І трохи більше, як нагорода, яка випадає не всім, – він зміг зрозуміти щось вислизаюче, але дуже важливе, про себе, про людей і сенс життя.

Кейт Аткінсон «Руїни бога». Переклад з англ. – Ярослава Стріха. К. «Наш Формат», 2017.

Оформити попереднє замовлення

*****

30 березня 1944 року

ОСТАННІЙ ВИЛІТ

Несбі

Вiн дійшов аж до живоплоту, що позначав край аеродрому. Він обходив територію. Його люди казали, що це такий «моціон», і непокоїлися, коли він цього не робив. Вони були забобонні. Усі тут були забобонні.
За живоплотом простягалися голі поля, зорані минулої осені. Мабуть, він уже не побачить весняних чарів, коли тьмава бура земля розквітне спершу яскравою зеленню, а тоді блідим золотом. Лік життю можна вести за кількістю зібраних урожаїв. Він їх надивився достатньо.

Їх обступали рівні сільськогосподарські угіддя. Непорушний куб ферми бовванів зліва. Уночі на даху сяяв червоний вогник, щоб вони, бува, в неї не врізалися. Якщо вони пролітали над ним, заходячи на посадку, то розуміли, що промахнулися й буде біда.

З-за живоплоту він бачив, як фермерова донька годує у дворі гусей. Як там було, у тому віршику про трьох мишок? Ні, там наче про жінку фермера, вона втинала їм хвости ножем. Жахливий образ. Бідні-бідні мишки, думав він у дитинстві. Та й зараз, уже дорослий, думав так само. Дитячі пісеньки жорстокі.

Він не був знайомий із донькою фермера, не знав навіть, як її звати, та все ж відчував до неї ірраціонально багато тепла.

Вона завжди махала їм на прощання. Інколи до неї приєднувався батько, а кілька разів і мати. Дівчина у дворі проводжала їх у кожен рейд.

Вона помітила його й помахала. Замість того, щоб помахати у відповідь, він віддав їй честь. Мабуть, їй це сподобається. Звісно, на такій відстані він — просто постать у формі. Вона й гадки не мала, хто він. Тедді був лише один із багатьох.

Він свиснув псові.

1925

ALOUETTE

Дивіться! Он жайвір! Жайворонок, — він озирнувся й зрозумів, що вона дивиться не туди. — Ні, онде! Він указав на птаха. Вона була безнадійна.

— О, — нарешті вимовила вона. — О, тепер бачу! Як дивно, що це він робить?

— Ширяє, а тоді, мабуть, знову злетить вище.
Жайвір здіймався вгору на ниті непізнанної пісні. Мерехт

ливий пташиний лет і неземний спів розбурхали в Тедді щось глибинне.

— Чуєте?
Тітка театрально піднесла долоню до вуха. У дивоглядному

капелюсі, червоному, як поштова скринька, і оздобленому двома довгими фазанячими перами, що хилиталися від кожного поруху, вона виглядала тут недоречно, як пава. Він анітрохи не здивувався б, якби її підстрелили. О, якби ж то. Тедді дозволяли, себто він собі дозволяв, недобрі думки, якщо тільки їх не озвучував. («Гречні манери, — напучувала його мати, — це обладунки, які потрібно надягати щодня»).

— А що я мушу чути? — спитала врешті тітка.
— Його спів, — він набрався терпіння. — Пісню жайворона.

І додав, коли вона знову вдала, що слухає: — Уже змовк.
— Може, ще заспіває?
— Ні, не заспіває, нема його вже. Полетів.

Він змахнув руками, щоб продемонструвати. Було ясно, що, попри пера на капелюшку, тітка нічогісінько не знає про пташок. Чи, як на те вже пішло, про тварин узагалі. У неї навіть кішки не було. Її не зацікавила їхня Триксі, що зараз завзято нюшила в сухому рівчаку при дорозі. Триксі — його найвірніша супутниця: вона супроводжувала Тедді, відколи була крихітним цуценям і пролазила у сестрин ляльковий будиночок.

Йому що, треба просвітити тітку? Може, саме для того він тут?

— Жайворони славляться своїм співом, — повчально сказав він. — Дуже гарно співають.

Звісно, красу не пояснити. Краса просто існує й або розчулює тебе, або ні. Його сестер — Памелу й Урсулу — краса розчулювала. А старшого брата Моріса — ні. Братик Джиммі був для цього ще замалий, а батько, можливо, застарий. У батька, Г’ю, був грамофонний запис «Злету жайворона», вони зрідка слухали його недільними вечорами. Пісня була гарна, але не настільки, як у самої пташки. «Завдання мистецтва, — пояснювала, ба навіть повчала Сильвія, його мати, — передавати істинну природу речей, а не бути істиною». Її батько (дідусь Тедді, давно покійний) був славетним митцем, і це давало матері право авторитетно висловлюватися про мистецтво. І, напевно, про красу. Мати говорила про Мистецтво, Істину та Красу виключно з великої літери.

— Якщо жайворонок ширяє високо, — без особливої надії пояснював він Іззі, — це значить, що погода добра.

— Та й без пташки ясно, добра погода чи ні, досить визирнути за вікно. Прекрасний день, між іншим. Обожнюю сонце, — сказала вона, заплющила очі й повернула розцяцьковане обличчя до неба.

Хто ж його не любить? Хіба що бабуся, яка ніколи не полишає похмуру вітальню в Гемпстеді і навіть вікна позавішувала цупкими бавовняними завісами, щоб світло не просочилося в дім. Чи, може, щоб темрява не втекла.

«Лицарський кодекс», який він зазубрив зі «Скаутингу для юнаків» — книжки, до якої не раз звертався в миті сумнівів, навіть добровільно полишивши цей рух, — так от, кодекс  стверджував: «Шляхетність полягає в тім, щоб виконувати навіть тяжкі й непоказні завдання ревно і радісно». Напевно, розважати Іззі — саме таке завдання: що вже тяжке, то тяжке.

Він затулив очі від сонця й роззирнувся, шукаючи в небі жайворона, але він більше не з’являвся. Тедді довелося задовольнитися повітряними маневрами ластівок. Він уявив Ікара: цікаво, як той виглядав із землі? Мабуть, видавався чималеньким. Але ж Ікар — це міф? Після літніх канікул Тедді відправлять до закритої школи, тож саме час розкласти все по поличках. Батько радив:

— Будь мужнім, хлопче. Це випробування, у тому, мабуть, і суть. Ти краще не висовуйся, — додав він. — Не виривайся вперед, не паси задніх, брьохайся собі десь посередині.

Його гемпстедська бабуся (себто його єдина бабуся — Сильвіїна мати померла багато років тому) казала, що «всі чоловіки в цій родині» закінчили ту школу, мовби це був непорушний закон, записаний у сиву давнину. Тедді, певно, муситиме віддати свого сина туди само, хоча той хлопчик існував у майбутньому, яке Тедді й уявити не міг. Та й не треба його уявляти, бо в тому майбутньому синів у нього не буде, а буде лише донька Віола. Це його сприкрить, хоча він ніколи в тому й не зізнається, тим паче Віолі, яка гучно обурилася б.

Тедді відсахнувся, коли Іззі раптом заспівала і, ба більше, почала витанцьовувати: «Alouette, gentille alouette». Французької він ще не знав, тож замість «gentille» чув «жентель» — ця рослина завжди йому подобалася.

— Знаєш цю пісню? — спитала тітка.
— Ні.
— Це з часів війни. Її співали французькі солдати, — її об

личчям промайнула тінь, можливо, горя, але вона радісно додала: — Слова просто страшні. Це пісня про те, як патрають бідолашного жайворонка. Очі, пір’я, лапки і так далі.

У немислимій, проте неминучій війні — війні Тедді — «Алуетт» називалася 425-та франко-канадська ескадрилья. У лютому 1944 року, незадовго до останнього рейду, Тедді здійснив аварійну посадку на їхній базі в Толторпі — його підстрелили над Англійським каналом, обидва двигуни загорілися. Квебекці пригостили його екіпаж бренді — поганеньким, але хлопці були вдячні й за те. На шевронах у них був жайворон і гасло «Je te plumerai» — тоді йому згадався цей день з Іззі. Здавалося, спогад належав комусь іншому.