Друга розповідь із циклу «Портрети Дмитра Горбачова» – про Івана Кавалерідзе.

Ми познайомилися, коли Іван Петрович прийшов до музею українського мистецтва, в якому я працював. Думаю, що це було приблизно  в 1965-66 роках. Його скульптури зберігалися в нашому музеї, а  він хотів зробити свою виставку.Тут ми розбалакались, пан Іван відчув, що я прихильник його мистецтва й українського мистецтва взагалі, і він сказав мені: «Ви знаєте, вчора з Англії мені надіслали книгу «Історія радянського кінa 1920-х років». Там названо чотирьох класиків – Ейзенштейн, Пудовкін, Довженко і Кавалерідзе. І мені, каже, це було дуже приємно. Але тільки не кажіть на студії Довженка, де він тоді працював, нікому — зацькують.» Іван Кавалерідзе — класик для англійців, принаймні, вони були великими його шанувальниками, бо він зробив фільм «Коліївщина», справжній шедевр і, як це часто буває в Україні, оригінальний. Я його називаю «антиголлівудський фільм».

Це якась несусвітенна статика з двох причин. Перша – це степ, це щось вічне, нерухоме, і степова ментальність українська. Друга – він скульптор, для нього статика — це норма, і всі ці образи його монументальні, нерухомі. Тобто це антикіно фактично. Що таке кіно? Це movie, рух; а це антирух, антиголлівудське щось, але враження дуже сильне. Зокрема, тому, що розіграно дві начебто елементарні речі — етнічний типаж і питома мова . «Коліївщина» — там задіяні українці, поляки й євреї. Поляків він брав з польського театру, євреїв – з театру єврейського, а українців –з «Березоля».Це ж видатні були актори. А вимова!  Кожний балакає своєю мовою. Євреї — їдишем, українці — українською…  Так що чисто зовні – який контраст між засмаглими українцями і поляками, такими витонченими, і бороданями – євреями.

Я пригадую, коли цей фільм показували на фестивалі «Молодість» десь   1990-х, і там цей фільм показали як спадщину. Прийшло не так багато людей,я ще раз вийшов його подивитися, і тут зазирнув німецький режисер… Сів переді мною і аж прикипів до крісла, оці півтори години жодного разу не ворухнувся, так його вразила картинка.

Кавалерідзе мені ще от що розповідав: «Я закінчив кінофільм знаменитою  сумнозвісною різаниною, коли різали поляків, жедів, чомусь так тоді писалося — й уніатів.  Гонта і Залізняк, значить,  там зробили своє. Селянські війни по всій Європі жорстокі. Селяни наче й лагідні бувають, але коли вже доходить до цього — що Жакерія, що війна селянська в Німеччині — таке жахіття, що в нас в Україні, так що… Ну от, і я так змалював отаку кінцівку. Скрипник подивився та каже: «Знаєте, це надто грубо. Ми пропагуємо дружбу народів, змініть». Шістнадцять разів на вимогу Скрипника я все пом’якшував і пом’якшував. Знаєте, чим фільм закінчується? Дружбою між народами. Українці, поляки й євреї братаються». Але фільму це не зашкодило.

Потім він дав мені почитати свої мемуари, які тепер вже оприлюднені. Дуже гарні, високомистецькі, з великим гумором написані. Вони починаються так: «Коли я народився, навколо мене стояли український селянин Сванідзе, український селянин Кавалерізде». Тому що у XVIII сторіччі їх привезли, покріпачили, ну, і ясно ж, ким вони стали… А прізвища залишились. Я історик КПРС, мене вразила одна історія КПРС — це 1918 чи 1919 рік, він розповідає про Бош, така була німкеня українська, комуністка. Вона вимагала, щоб всі комісари не пили, не палили, за жінками не впадали, знаєте, як у відомому анекдоті. Хоча сама вона не дотримувалася цього кодексу. І їй настучали, що якийсь комісар п’є, за дівчатами впадає. Бош вирішила це перевірити, приїхала на станцію, де стояв комісарський потяг, почула п’яні вигуки дівочі і так далі. Впевнилася, що так і є, викликала його, він вийшов на перон, сполотнів, вона його застрелила і поїхала кудись. Я тоді коли читав, думаю: «Ну застрелила, ну буває, але хоч прибери».

У Кавалерідзе інколи в фільмах зашкалювала ідеологічність. Ясно, що ідеологія більшовицька була, її можна було обіграти так, що геніальні могли бути речі,  мистецтво все що завгодно перелопатить. Воно бере те, що навколо, і отут у мене ніяких претензій немає. Але якщо оцей пропагандизм превалює, то вже нудить і вже нецікаво. Але якщо дуже багато цього ідеологізму, то навіть видатні мистецькі досягнення — вони наче нівелюються, нейтралізуються. І от оцього дозування , щоб мало ідеології, а більше мистецького матеріалу в опрацюванні – Кавалерідзе часом не дотримувався, бо в нього є формально дуже геніальна річ — «Перекоп». Але оце на кожному кроці пропагандизм, і вже цю геніальну форму якось не сприймаєш. От у Ейзенштейна «Панцерник Потьомкін», там витримані ці пропорції. Там чого це раптом вбивати офіцерів? Так, ні сіло ні впало. Він вважає, що це нормально? Але форма сама ця конструктивістська  — вона просто потрясає, і вже це, ну, даруєш навіть. Щось я  трішечки перед більшовиками сплазував. Але більшовики багатьом запудрили мізки. Як кажуть французи, хто втюриться в собачий зад, в нім рози чує аромат.  Але там, де вже 90% ідеологізм і 10% геніальності — ці десять просто не спрацьовують.

Кубічний Артем в Святогорську

«Як опинився в Києві під час війни? – каже мені Кавалерідзе, – я знімав фільм про Довбуша в Карпатах,  почалася війна, і наше військо так швидко відступало, що ми з Карпат одразу не змогли вибратися вчасно. А коли ми з Карпат виїхали, опинилися в глибокому німецькому тилу. Я доїхав до Києва і тут зупинився». І хоч він тут був за німців не за своєю охотою, та в 1962 році Хрущову поклали донос на нього. Хрущов як раз тоді ганив авангардистів,  абстракціоністів, насипався на «голую фульку», ви знаєте що це, да? Картина  «Оголена» художника Фалька. Він каже: «Эта голая фулька!». Що за фулька? Може, він подумав, що ім’я єврейське, чорт його знає, що Хрущов собі думав. І він почав давати компромат на всіх авангардистів, у тому числі на Кавалерідзе: «Вот, Кавалеридзе, он…» Правда, тут, у Києві, досить мляво на це відреагували. Щось уже не було запасу такої ярості, чи що.

Тут той таки  Хрущов наказав: «Терміново треба в Москві поставити пам’ятник Шевченку і випередити американських імперіалістів». Він дізнався, що в 1964 році в Америці мають відкрити пам’ятник у Вашингтоні — та й відкрили, відомий пам’ятник, а треба випередити, бо ж у Москві такого немає. Терміново мобілізували сили. І хтось сказав: «Так у Кавалерідзе… Він знавець цього всього, і у нього є пам’ятники Шевченкові». До речі, один кубістичний шедевр у Полтаві. Зробили так: створили бригаду з молодих скульпторів, і поставили негласно над ними Кавалерідзе. Тобто фактично за його ескізом оці три хлопці під його орудою швиденько спорудили цей пам’ятник, вам відомий.На всяк випадок, Кавалерідзе в списку авторів немає.

Той самий пам’ятник Шевченку, серед авторів якого не значиться прізвище Кавалерідзе

Іван Петрович, наприклад, мені казав, що в 1930-х роках, тоді він ще в Харкові працював, його майстерня була на першому поверсі, повз неї щодня пішки ходив всеукраїнський староста Петровський. Він проходив і завжди заглядав до його майстерні, вітався, ласкаво до нього звертався і так далі. Хоча до українських урядовців 1960-х років Кавалерідзе ставився негативно. Був такий у нас Маланчук, секретар по пропаганді, який ганив все українське, робив кар’єру на знищенні всього українського. Він колись сказав: «Ну, вот украинский язык, ну для чего? Все хорошо знают русский, зачем нам еще какой-то?.. Можно и без него». Ну от, Маланчук. Так його Кавалерідзе називав Палачук, бо він, значить, рукоприкладствував.

Кавалерідзе колись замовили пам’ятник Сковороді, він у Лохвиці зробив дуже досконалий, і тепер стоїть у нас теж на  Контрактовій площі. «Ну і я,— каже, — зробив у нього три торбинки: одна для єврейської біблії, друга для якихось своїх записів і третя для шмаття, так сказати, чи для взуття. І потім він ходив босоніж». Секретар ЦК йому каже: «То що він у вас, як жебрак якийсь! Терміново взути його!». І він тепер у постолах стоїть взутий. «І чому це три торбинки? Дозволяю тільки дві». Тепер він з двома торбинками, а що там всередині — вже не знаю, від чого відмовився Кавалерідзе. Ну, від єврейської біблії точно не відмовився. Ну, у всякому разі отаке-от свавілля, так сказати.

Зліва – відомий всім пам’ятник Григорію Сковороді в Києві, праворуч – пам’ятник Артему а Бахмуті

Симпатична була людина, і дуже вродливий був навіть у свої 90 років: сива чуприна, гарний був. А тепер його фотографії я побачив замолоду — то мужній дуже, знаєте. Не так вродливий, бо вродливість часто пов’язана з солодкавістю. А тут саме мужність, правильні риси обличчя. У нього мама була чисто українка, а батько фактично-то українець, з українізованих грузинів.

• Іван Кавалерідзе – художник, скульптор, кінорежисер, сценарист, театральний драматург. Також – один із засновників українського авангарду, творець перших українських кіноопер, автор перших в Україні пам’ятників Тарасу Шевченку, один із засновників українського історичного кіно. Його називали «художником найвищої міри» та «розтраченим талантом в кіномистецтві і скульптурі». Навесні цього, 2017 року, йому виповнилося б 130 років. 
• Побачити роботи (ескізи, скульптури, фільми, особисті речі, всього 2851 експонатів) в музеї-майстерне І.П. Кавалерідзе за адресою: Андріївський узвіз, 21
• Коли:  з 11.00 до 18.00 щодня, крім понеділка; каса працює до 17.00; тел.: (044) 416 03 89, 425 33 97.