Виставка Віктора Хоменко «Приватне місто» у галереї «Триптих Арт» стала для In Kyiv нагодою для розмови з автором — про Київ, його минуле та сьогодення, про сучасне мистецтво і культуру України.

У грудні робота Віктора Хоменка «НЛО над селом» (1976) була передана меценатами до фондів Національного художнього музею України як артефакт нонконформізму 1970-х років. На цьому тижні ми можемо побачити нові неочікувані роботи — види зимового Києва, при тому, що в жанрі пейзажу Віктор Хоменко взагалі-то не працює. Що відбувалося в житті художника між «НЛО над селом» та «Приватним містом», чому радянський нонконформіст сьогодні пише київський брудний сніг, проспекти, мости, що значить Київ для автора, та чому українцям треба повертатися до «хліборобства» — розповідає Віктор Хоменко.

 «Я — продукт Києва»

Практично 99% мого життя, окрім поїздок або перебування в Нью-Йорку чи в Лондоні, пройшли у Києві. Всі мої предки народилися, жили і померли тут. У мене завжди був комплекс: до когось родичі з села приїжджають, чи щось смачне передають, а у нас в селі нікого немає.

Я народився в центрі, в наріжному будинку навпроти Адміністрації Президента — це перший будинок Академії наук, квартири давали академікам, і вони були нашими сусідами. Після війни, де дід загинув, квартиру зробили великою комуналкою. Першим моїм словом було «шльон», не «мама», не «папа», тому що на будинку Городецького був слон, мама зі мною гуляла, і я його назвав. Потім ми звідти виїхали. Батько мій був будівельником досить статусним, йому дали квартиру біля Повітрофлотського моста, там я пішов в перший клас. А потім багато років я на Русанівці прожив. Бабці там жили, зараз моя мама живе. Так що я — продукт Києва. Є таке англійське слово «imprinting». Новонароджене виводкове пташеня біжить за тим, що воно вперше побачило, покажи йому м’ячик, воно піде за м’ячиком. Imprinting мого оточення — це Київ.

Наприкінці 1980-х, коли почалися революційні події, я пішов у політику, мене тоді цікавили демократичні джерела інформації, я створив першу незалежну телекомпанію. Жив у Лондоні, в Нью-Йорку. Потім був директором УЦІС в Україні, це інформаційна служба ОУН(б), потім працював як представник телекомпанії АВС. Вершиною, мабуть, став 1993 рік, коли я був продюсером-координатором пулу АВС з нагоди візиту президента Білла Клінтона. Потім мені сказали: «Наш інтерес в Україні дійшов нуля. Вибирай — Лондон, Нью-Йорк, Москва…» Я сказав, що я художник і нікуди не поїду. Залишився і працював, хоч, можливо, не так активно, як інші художники.

«Повернувся до себе»

Сформований у нонконформізмі, я був організатором і учасником першої київської виставки нонконформістів 1976 року, і пейзаж з натюрмортом завжди сприймав як уособлення консервативного соцреалізму. Вони були десь у паралельній реальності для мого мистецтва, тому що я одразу вирішив окремо займатися заробітком грошей, окремо мистецтвом. І, з одного боку, це була вірна позиція, але, з іншого, мабуть, вона не дала мені сформуватися як модному художнику і зайняти якусь нішу, — як, скажімо, художники «Паркомуни», «Живописного заповіднику», які завжди залишались у мистецтві, яке б воно не було. Зараз я, зробивши коло, повернувся — не до засад соцреалізму, не до засад мистецтва предметного, — а до себе як до киянина.

Всі роботи з цієї експозиції виконані наприкінці 2017 року, на початку 2018-го, тобто тема почалася досить різко, і виставка зріла швидко, тому що якісь враження вже були накопичені. Тут навіть є останній сніг, який уже у березні випав. І ті пейзажі, де немає снігу, прозора погода, вони теж зимові, дерева голі. Тут дуже багато моментальних поглядів, випадковостей. Як, наприклад, ця маршрутка.

Хворий свою хворобу бачить зсередини, а лікар її бачить ззовні, по-іншому, — так і я, сам на маршрутках не їжджу, а побачив її сутність, яку пасажири, можливо, не відчувають. Так що у цих роботах я скоріше зовнішній спостерігач, хоч моя мотивація йшла зсередини. Я вирішив цю тему продовжувати. Хоч і буваю в різних місцях, але хочеться заякоритися.

Київ змінювався завжди. Він змінювався після революції, після Другої світової війни, почав змінюватися активно після набуття Україною незалежності, дуже сильно помінявся з приходом донецької влади етнічно і культурно. Я спостерігаю відсторонено зміни міста, архітектурні та соціальні, і все ж таки їх сукупно позитивно оцінюю. Хоча я знаходжусь в Комітеті порятунку Андріївського узвозу, посильно беру участь у якихось активних групах, але з точки зору свого мистецтва я — зовнішній спостерігач. В мене не революційне мистецтво, воно не декларативне, не політизоване, я не намагаюсь ним щось показати, якісь зруйновані пам’ятки, наприклад. Що мені подобається зараз у Києві? Все і нічого. Тобто сказати, що щось прямо моє, я не можу.

«Молоді все роблять правильно»

Проблеми сучасного мистецтва України — це цивілізаційні проблеми. Треба видихати постколоніальну свідомість, що зараз робиться — в жорсткій військовій формі. Треба рухатися далі, хоч те, що імплантувалося 300 років, в межах одного-двох поколінь дуже важко видихнути. Грубо кажучи, вульгаризуючи цивілізаційні вектори, можна сказати, що наша цивілізація бінарна, вона складається з вектора кочовиків, тобто споживачів і руйнівників, і землеробів. Україна — це землеробна країна, 300 років вона мовчала, але коли забрали землю, повстала. Ми перебрали досить багато від кочової парадигми, котра базується не тільки на споживацтві, але й на відсутності інвестиційного мислення. Що це за мислення? Якщо дитині запропонувати одну цукерку зараз чи п’ять через п’ять днів, вона, як правило, вибере одну цукерку зараз. А якщо запропонувати дорослій людині 100 доларів сьогодні, або 1000 через тиждень, вона вибере 1000. Тобто інвестиції — вміння бачити вперед. Це те, що формує цивілізованість, і, по суті, мистецтво, тому що мистецтво, культура — довгий процес. Арт-ринок — це довгі гроші. Нам потрібні зміна свідомості, повернення до себе, до хліборобської породи. Я думаю, що починається самоусвідомлення, повернення до джерел національної парадигми.

Процеси, які ідуть зараз, позитивні. Просто мої ровесники, по суті, — те, що Гертруда Стайн назвала у 1918 році «génération perdue», а Гемінґвей у 1946-му «lost generation», — втрачене покоління. Титани були перед нами, такі як Сергій Якутович, після нас вже була «Паркомуна», а наше покоління втрачено. Як і шістдесятники теж втрачене покоління, тому що все йде хвилями. А зараз є молоді, і є тренди. Моя дочка якось потрапила до того дуже обмеженого кола художників, які востребувані на Заході, у світі. Вона місяць тому повернулася з Нью-Йорку, з фестивалю сучасного мистецтва, куди її чоловіка запросив на Венеційській бієнале один з топ-10 нью-йоркських галеристів. Вони там зробили проект, виставилися, преса дуже гарна. У нас — нуль інформації.

Я в даному випадку кажу про стикування двох реальностей. Що таке провінційність? Це замкненість на собі, безальтернативність. Ми тут сидимо і хочем бути схожими на метрополію. Чому хедлайнери нашого contemporary так схожі на Дубосарського, Віноградова, Кошлякова, Звєздочьотова? Тому що це і є комплекс меншовартості підсвідомий. Мистецтво є маркером того, які цивілізаційні процеси відбуваються. Не треба дивитися на політику, на економіку, подивіться на мистецтво. В нас успадковано від радянських часів, що спочатку у домінантах політика, потім економіка, а культура і мистецтва позаду. Я особисто знав Віктора Андрійовича Ющенка, він розумів, що культуру треба підтримувати (правда, слабко уявляв, що таке культура, думав, що це глечики і Трипілля), а йому на зміну прийшли люди, котрі просто не розуміли нічого. Це ж з Януковичем трапилася історія, як його привели на якусь виставку, кажуть: «А вот этот натюрморт…» — він розвернувся і пішов геть, вирішивши, що це провокація, бо він не знає, що таке натюрморт. А сьогодні просто культура не згадується. Відкрийте будь-які інформаційні джерела, подивіться, скільки інформації про політику, економіку, і скільки про культуру, і яка це культура: Поплавський… куриця знесла золоте яйце… на Сорочинському ярмарку опца-дріца-гоп-цаца. Почитайте тільки заголовки, і все буде зрозуміло, на якому місці в нас зараз культура.

Молоді все роблять правильно. Треба себе не забувати, Україну не забувати. Але й Україна повинна йти назустріч, бо вона намагається тільки взяти з художників, забирає майстерні, не дає ніякої підтримки. Якщо порівняти, як на Заході підтримуються художники, і як тут, це сумно.

Спілкувалася Марина Полякова

Фото: Олена Кімельфельд

• Що: Віктор Хоменко, «Приватне місто»
• Де: галерея «Триптих Арт», вул. Десятинна, 13
• Коли: 11–25 квітня; вівторок-субота 11:00–19:00, неділя-понеділок 11:00–18:00