Будинок №17 на Тургенівській пішов з життя кілька днів тому, тобто його фізично не стало. Це була хроніка довгоочікуваної смерті, бо він руйнувався при очах киян останні 20 років.
Давня історія: в позаминулому столітті ця місцевість називалася «Солдатська слобідка», тут селилися військові, – відставні солдати та офіцери міського гарнізону. Два будинки – №17 і №19 стояли стіна до стіни, проте статус пам’ятки на сьогодні мав лише №19. У 1898 році садибу на цьому місці купив штабс-капітан Петро Рутковський. У 1900 році він замовив будівництво п’ятиповерхового будинку з баштою. Але побудували триповерховий, без башти (мабуть не вистачило грошей). У 1956 році його хотіли добудувати, але теж не здійснилося. Статус пам’ятки будинку надали в 1986 році.
А будинок за №17 належав не військовому, а заможньому селянину – Івану Андрійовичу Ребізову. Він замовив проект знаному архітектору Мартіну Клугу. Клугу належать декілька відомих пам’яток на Саксаганського, Ярвалі, Гончара і на бульварі Шевченка. На початку ХХ ст., під час фінансової кризи, Клуг втратив майже все і боровся за кожне замовлення. Отже працював швидко, навесні 1901-го розпочав будівництво, і в 1902-му завершив. На фасаді був вензель «І.А.Р. – Іван Андрійович Ребізов, 1902».
Недавня історія:
Антон Короб: Два аварійні історичні будинки на вулиці Тургенівській під №№ 17 та 19 більше 20 років стоять виселені та невпинно руйнуються. Будинок №19 має статус пам”ятки архітектури, а більш занедбаний його лівий сусід – №17 – був позбавлений статусу щойно виявленої пам’ятки. Тому його власник – фірма «Українська індустріальна група», який володіє та успішно занехаює обидва будинки з 2001 року, вирішив швиденько розібрати лівий, не зберігаючи навіть фасад. Очевидно у колишнього міністра палива та енергетики часів Януковича Едуарда Ставицького з’явилися кошти на нове будівництво.
Ганна Путова: Цей будинок (№19) розселили на початку 1990-х. Я добре пам’ятаю його і 17-й номер заселеними і тепле світло у вікнах. Я ходила повз нього все своє життя. Останні роки буквально повз нього – на роботу. Тургенєвська з трьох наших «письменницьких» вулиць постраждала від руйнації і варварської забудови найбільше.
Я завжди думаю, чому так дивно складаються долі окремих будинків – часто на одній і тій самій вулиці: одні ремонтують, підтримують, приватизують, а інші лишають вмирати ні за що. Чому?
Отже чому? Тому що власник від власника різниться? Тому ще один порахував і вирішив, що йому вигідно дати раду цьому старому будинкові, поремонтувати та використувувати, а інший порахував та вирішив, що нема на це ради, і хай вмирає, бо реставрація така дорога, що не варта, а земля золота, і потім тут можна збудувати черговий офісний чи торговий центр. Тому що в законі не прописані (чи погано прописані) обов’язки власників тих памяток, і треба не галасувати під руїнами, а добиватися саме змін у законодавстві? Бо ж ми знаємо, що стару історичну забудову можна зберігати і підтримувати в нормальному стані, ми ж все це бачимо в старих європейських містах. Це дорого, однак це можливо.
Ганна Путова: Як же мене бісять ностальгуючі особистості, що з’являються скрізь – під будь-яким фото старого Києва. «Пропал наш добрый Киев!» «Неужели не спасти?» «А этот монстр стоит на месте такого распрекрасного дома.» Та ми всі знали той розпрекрасний будинок! Це була жахлива бура коробка початку ХХ ст., основною ознакою якої були зграї щурів, що бігали просто по квартирах! Там жила мамина подруга і була щаслива з’їхати з Тургенєвської аж на Троєщину, аби тільки від тих щурів подалі! Що характерно – ці «зітхателі» нічого не роблять для захисту справжніх пам’яток! Нічого. Бо вони ж питають, наївно кліпаючи очицями: «А как же защитить? Есть какие-то обществнные организации?» Тобто вони хочуть, щоб якісь «общєствєнні організації» у вакуумі за них робили їхню роботу. А вся наша боротьба, яка особисто для мене триває вже друге десятиріччя, а для когось – набагато довше, проходить повз них. Тут присутній і інфантилізм, і категорична нездатність відділити мух від котлет, тобто зрозуміти, що не всі старі будинки можна зберегти і не всі новобудови погані. І так! Ваш міфічний Київ, де все за всіх робив невідомий дядя, а ви сиділи у своїх теплих комунальних кубельцях, зникає. Але мій Київ живе і розвивається. Всупереч всьому. І тупим забудовникам, і тупим филістерам. Ми живемо у якихось різних світах і різних Києвах. І це добре. Це відповідь на питання, чому я не є членом жодної з ностальгійних києволюбних груп.
І на останнє: в нашому славному місті дуже люблять говорити про його велику і давню історію. Але не про ту, яка жива і яка вимірюється людським віком, родинною історією, а про легендарну, за часів Кия та Хорива, за князів, за якихось небувалих аріїв. А справжня історія – це тяглість, і в Києві нажаль з тим проблема. Його історія постійно переривалася, власники – садиб, будинків, власники міста – приходили і уходили. Да ті ж самі наші батьки і батьки батьків, що так легко і радісно відселялися зі старих будинків з щурами – вони ж ніколи не були власниками, їх туди випадково заселили і випадково відселили. І нові власники купували не будинок для своєї родини, та й взагалі не будинок, вони купували землю під забудову. Отже чого ж ми дивуємося, – ми не власники тієї землі. І взагалі, що змінюється в цьому місті окрім власників і забудовників?
