Прибульці з бюстами, святі з чотирма пальцями, алхімія сучасного мистецтва та курдські «лихоліття війни» – Марина Полякова рекомендує найцікавіші виставки Києва.
Triptych: Global Arts Workshop (Андріївський узв., 34)
Скульптор Юрій Мусатов змішав класичну традицію бюстів на постаментах та футуристичну страшилку про прибульців з далекого Космосу. Ось вони прилетять у своїх блакитних гелікоптерах, завоюють Землю, надихнуться красою античної скульптури та стануть замовляти у Юрія Мусатова свої бюсти. Як це буде виглядати? Автор вибирає недомовленість. Здавалася б, прибульці виглядають такими, якими їх вже вигадав кінематограф та ненауково-популярні видання: велика голова, випуклі очі, атавістичні щелепи – на далеких планетах їдять щось протерте, зелене, несмачне. З другого ж боку, ці прибульці нагадують людей, але їх гуманоїдні риси течуть формами та кольорами, плавляться, стають чужими. Отже, скульптуру, інсталяцію, живопис Мусатов використовує в цьому проєкті для унаочнення концепту «чужий». Взагалі-то ми його вживаємо для розмови про когось іншого, стороннього, прибульця. Але хтось – на Землі чи на небі – застосовує цей концепт для характеристики нас самих.
Barvy (вул. Мечникова, 3)
Святі, зображені Владом Кришовським – це історія про дитинство нашої ери, коли церква була молодою, щирою, дивилася на світ з наївним захопленням та ще не встигла замордувати першого «єретика». Саме так малюють діти, попроси їх уявити Богоматір або Святого Миколая – не знають жодного канону, не бояться жодної кари. У Святого Патрика по чотири пальці – чому б і ні? Від юної Марії відлітає сердечко-валентинка – ну а як має виглядати дівчисько, яке, може, ще й п’ятнадцяти не відсвяткувало? Святий Казимеж тримає в руках ромашку, мабуть, хоче погадати, – а чому б і не погадати на кохання заступнику молодих людей? Свята Трійці злилася в один лик, чотири ока, три бороди, – ну а як інакше зобразити те, що розглядає сутність Бога у трьох особах? Саме так колись малювали Трійцю, поки папі Урбану VIII це не надоїло, з тої пори вже не можна. Але у світі, де живуть святі Кришовського можна все.
Ресторан Montecchi Capuleti (вул. Євгена Коновальця, 36 в)
Якщо Barvy вже досить добре освоїли формат «художня виставка в ресторані», то для кураторки Дар’ї Біленко це був новий досвід. І експеримент можна вважати вдалим – незвичайним роботам Юлії Захарової дуже пасує стримана «італійськість» цього місця, приглушені, затишні натуральні відтінки. Річ у тому, що Юлія написала картини вином, точніше, різними винами регіону П’ємонт. Це не був якийсь концептуальний виклик, скоріш спроба камерної бесіди про улюблені речі. Художниця поїхала у винний тур, закохалася в красу цієї землі та її щедрі дари і вирішила використовувати вино як медіум. Вона, дегустуючи місцеве вино (дороге, треба зауважити), саме ним і писала роботу, намагаючись не плутати келих з напоєм та келих з «фарбою». Писала поля та виноградники, гайки, пагорби, гори, старі кам’яні будинки, паркани, тракторці, винні льохи… Виявилось, що різні вина мають різні художні властивості. Наприклад, одне дає м’який цегляний відтінок, друге бордовіший, а третє доходить майже до коричневого. Бо вина ці – не штучні фарби, а плоть від плоті П’ємонту, його сонця, вітрів, ґрунтів. І в кожного свій особливий характер. На папері, з плином часу, вони теж поводяться як живі, вступають у реакції з киснем, кольори темнішають, стають глибшими (а не вицвітають, як можна біло б подумати). Ну а окрема естетична насолода – читати назви вин на картинах: Schiavenza Barolo Broglio Rеserva 2012, Pio Cesare Barolo Ornato 2011, Albino Rocca Barbaresco Angelo 2015…
Інститут проблем сучасного мистецтва (вул. Є. Коновальця, 18 д)
Інститут, як водиться, поставив собі непід’ємне завдання та сміливо ринувся у бій. Він зробив величезний проєкт про «архетипи», «колективне несвідоме», «сучасну хвилю окультизму», «когнітивний дисонанс», «мотивацію», «алхімію» – щоб це все не значило. Можна присягатися на Біблії, що жоден відвідувач виставки не побудує струнку концепцію та не знайде тут всі зв’язки, але просто подивитися є на що. В якомусь сенсі виставка стала підсумками року. Тут можна побачити роботи художників, про яких писав In Kyiv, спостерігаючи за арт-процесами. Ось текстильний колаж Анастасії Подерв’янської («Найкраща робота на виставці!» – коментує якийсь пан), божевільний мікс з анатомічного розтину, Венери, конячок, диснеївських героїв, веселих ситчиків. Ось Андрій Блудов зі своїми містами майбутнього, де люди перетворилися на функцію. Андрій Цой з величезними чоловічими фізіономіями, дуже експресивними, з кільцями в носі. Ніна Мурашкіна представляє свій варіант сюрреалізму: очі на грудях, зелені панчохи, голови немає взагалі… Ще один сюрреаліст – Олексій Ревика, його хтонічному герою все одно що рубати, дерева чи руки. Тонка графіка Waone могла б зійти за фантазії XVI століття, а чіткі червоні лінії інсталяції Антона Логова – то вже наш незатишний час. Передозування від архетипів та колективного несвідомого врівноважується цікавими роботами сучасних майстрів.
Маяк (вул. М. Коцюбинського, 6)
До Києва приїхали курдські графіки Rasha Salih, Awni Sami, Sherine Adnan, Diyar Bahri, Hivi Pel та Ruwaeda Hussein. Курди – давній народ, що живе на територіях кількох держав та склався з різних племен. Ми краєм вуха весь час чуємо, що з курдами там знову негаразди, але не дуже-то розуміємось на їх проблемах. Можливо, ця невеличка виставка зможе трохи допомогти нам ближче роздивитися курдів – через мистецтво, яке не має меж. Власне кажучи, це настільки універсальна мова, що без підписів ми не могли б зрозуміти, курдам належать деякі роботи, французам чи українцям. Але не все так просто. Ось, наприклад, відкритий наївний еротизм Rasha Salih – це дійсно щось нове, в нас так не роблять, це спроба іншої рефлексії. Навіть не зрозуміло, персонажам добре чи боляче, вони кохають чи страждають. Ось починаються якісь мотиви, трохи схожі на «Лихоліття війни» Гойї, і ці коди ми можемо зчитати. Аж ось на глядача чекає те, що він взагалі не звик бачити – ні в мистецтві, ані навіть у телевізорі: Diyar Bahri фіксує смерті жінок, дітей, мирних людей, які перетворилися на купи нікому вже не потрібної плоті. Тут документальний натуралізм нічим не прикривається, він лише трохи опосереднений графікою. І, дивлячись з перехопленим подихом на ці роботи, не тільки більше розумієш курдів, але пригадуєш – в теплому різдвяному Києві – що в нашій країні іде війна.