Opinion – нова рубрика Іншого Києва. Спочатку ми обираємо тему – фільм, книгу, виставу, – тобто подію, про яку всі говорять, і всі говорять різне.   А потім добираємо різні думки та різні оцінки від людей, чиї опінії нам цікаві, людей, до яких ми дослухаємось, навіть якщо не згодні. Наша перша тема – стрічка Антоніо Лукіча «Мої думки тихі», комедійний травелог на мотив Ноєва ковчега.

(+) Андрій Бондар: Сказати, що я в захваті – мало. Я в неймовірному захваті.

[…] *тут мало бути місце для кінокритика – жанр, структура, ролі*

Люди, я не чув таких тривалих оплесків на українських фільмах ніколи. Не просто давно не чув, а ніколи. Це абсолютний успіх і абсолютно потрібний нашому кінематографу крок. Дотепно (місцями – дуже і дуже), щемко, мило, достовірно, життєво.

[…] *тут мало бути місце для опису геніальної роботи режисера, сценариста, оператора і всієї знімальної групи*

Ірма Вітовська-Ванца, дякую тобі за це запрошення і за прекрасну роль. Я не можу позбиратися докупи після перегляду і не годен нічого сформулювати. Ти – велика. Дякую!

(+) Людмила Губианури: Просто название «Мої думки тихі» еще до просмотра самого фильма почему-то вытаскивало из памяти обрывки молитв, псалмов: нечаянная радость, утоли моя печали, благословенна ты в женах, паче снега убелюся. Потом все совпало. Фильм о Чуде, о Встрече рассказан таким человеческим языком, такими простыми средствами выражения, что это уже стало другим чудом – новым украинским кино.

(+) Лариса Денисенко: Пролог цієї стрічки налаштував на іронію притаманну режисерам чешського й румунського кіна, я кілька разів згадувала Петра Зеленку.

Персонажі гротескні, але дуже правдиві, все упізнавано, смішно й сумно водночас, як і все життя.

І ти постійно смієшся, бо не можна не сміятися з цих фраз, стереотипів, засраного готелю Твін Пікс.

І ця лінія нещасної людини і діставучої мами, яку легше упізнати в своїй власній ніж у собі. «Твій секс це сімейна справа», «Ти в мене є», «Ти мій головний мущіна», «Коли ти почнеш жити нормально?», а показати може лише життя не надто нормальне, щоб дитина більше зрозуміла, як не треба, але коли ми акцентуємо бодай на цьому з вищості свого батьківства?

Але птах-мрія, птах-добробут, птах-таємниця, неіснуюча в природі істота, раптом унаочнює себе пір’ям з «дуже дорогого пуховика», надісланого мамою з бельгійського містечка.

Темп фільма дорівнює темпу головного героя, цей Цибатий Дрищ Фет Фрумос абсолютно прекрасний, і дуже хочеться, щоб все у них усіх склалося добре, щоб всі ми були менш травмовані і ніхто ніколи не навязував нам навіть мед.

(+/-) Олександр Міхельсон: … Але ж насправді це – драма. От навіть не трагікомедія, а реально драма. Принаймні, як на тих, кому під сорок. Тобто тих, які, з одного боку, ще пам’ятають, як не розуміли своїх батьків – а з іншого, самі вже мають достатньо дорослих дітей, щоб ті не розуміли їх самих.

Мінус фільму – ну, як на мене – це, як не дивно, не сюжет, простецький і місцями дещо алогічний, за духом – явний привіт фільмам Кустуріци. А таки режисура. Як завжди в нас буває, навіть від найкращого фільму лишається враження, що це просто розтягнутий відеокліп.

Загалом, страшенно тішуся, що сходив. Найкраща українська драма в поточному тисячолітті (поки що).

Можемо ж, коли захочемо.

P.S. До того бачив у стрічці багато згадок про корів, що дивляться на небо, і про «рот як писок». Але ж насправді ключова фраза всього фільму геть не комедійна: НАШІ ЗВІРІ ГОСТРО ВІДЧУВАЮТЬ НАБЛИЖЕННЯ ПОТОПУ.

(+/-) Сергій Ксаверов: … Багато у чому фільм Лукіча все ж таки залишається колекцією кіноскетчів різної ступені надуманості. Серед них є класні та режисерські, є незрозуміло-ніякові, але об’єднатися разом у єдину історію вони не мають змоги. Надмірна скетчевість робить з фільму стендап-подорож Україною, яка руйнує саму оповідь. Бо «Мої думки тихі» насправді не шукає гумор в героях, а вичавлює його з героїв та ситуацій. Це дуже зручно – мати замість героїв набір тюбиків. Цілісність у фільмі можна знайти хіба що у його серці – стосунках Вадима із матір’ю, в сценах з якою деколи з’являється життя. Можливо, це відбувається завдяки Ірмі Вітовській, яка в українському кіно виглядає подарунком з іншої планети. Але зводити все тільки до неї було б теж несправедливо, бо хвилин двадцять фільму вдається все ж таки бути чесним і цілісним.

(-) Тетяна Трофименко: Мені не звикати, тому скажу: або ви всі збожеволіли, або лестите з любові до Вітовської, але «Мої думки тихі» — неопісуємо нудне, передбачуване і абсолютно несмішне