Мерилін Монро з «Черемшиною», пленер на фронтирі, пострадянське в об’єктиві та повінь в Венеції – Марина Полякова рекомендує найцікавіші виставки Києва.  

ЦСМ М17 (вул. Антоновича, 102–104)

Відеопроєкт «Голоси любові» Арсен Савадов створив до Венеційської бієнале, але за рішенням журі перемогла молода команда з проєктом «Падаюча тінь “Мрії” над садами Джардіні», вона і представляла Україну. Сьогодні ми можемо побачити це відео та вирішити для себе, чи дійсно пропозиція Савадова була кращою. Отже, він створив рімейк виступу Мерилін Монро перед американськими солдатами в Кореї (1954), в ролі солдат виступають наші воїни, які стояли під Дебальцевим та Попасною, в ролі Мерилін Монро російська оперна співачка Марія Максакова та український співак Андрій El Кравчук. Стіни залу М17 перетворилися на екрани, на яких синхронно демонструються різні фрагменти перформансу, у якому є дві частини: «максаковська» та «кравчуковська». Максакова співає «Всюди буйно квітне черемшина», солдати посміхаються, аплодують, танцюють, El Кравчук у білій сукні з підкладеними грудьми та в перуці приймає звабливі пози, роздає автографи, блищить на сонці дзеркальною каскою (вона теж є на виставці, вже без кількох загублених фрагментів мозаїки), хиляться під вітром сухі трави, танки, здіймаючи пилюку, мчать полями… Все змішалося на передньому краї фронту. Другий зал відведено під фотороботи Савадова різних років із циклів: «Книга мертвих» (2001), «Commedia dell’arte в Криму» (2012), «Мода на кладовищі» (1997), «Донбасс-шоколад» (1997) та інших. Показати ці роботи в пандан з «Голосами любові» було вірним ходом. Так розкривається авторський стиль Арсена Савадова, незмінно схильний до гротеску та провокативності, відсторонення якихось явищ для того, щоб побачити їх «голими», без навішаних контекстів. Але відносно «Голосів любові» все ж таки неможливо не ставити питання про те, чи є кордони допустимого у провокації та деконструкції. Виставка працює до 31 березня. Вікові обмеження 16+.

Музей видатних діячів української культури (вул. Саксаганського, 97)

Міжнародний пленер у станиці Луганській – це теж у якомусь сенсі перформанс. В ньому взяли участь шість художників з Литви та України: Вігантас Веяс, Федір Александрович, Грета Бернотайте, Саулюс Пакштис, Валерія Москвітіна, Сергій Захаров. Від звичайного пленеру з його веселощами у теплій компанії він радикально відрізнявся, бо це був кордон, і важкий побут, і близька небезпека, і клубок змістів, які треба було, перш за все, з’ясувати для себе, а потім перенести на папір та полотно. Фронтирна опозиція «свій – чужий» доповнилася прозорими відсиланнями до Великого князівства Литовського, яке простиралося колись аж до цих земель, і яке, хоч і не добровільно, включило Україну до Європи. І це вічне примусове включення до тої чи іншої зони впливу теж має бути предметом рефлексії. Виставка працює до 21 лютого.

Музей сучасного мистецтва України (вул. Кирилівська, 41)

Проєкт «Семейные ценности – родинні зв’язки» в музеї існує вже кілька років. Кожна виставка в ньому присвячується якійсь українській художній династії, і зараз на черзі Єржиковські – родина та коло). Сергій Миколайович Єржиковський (1895–1989) був учнем Федора Кричевського, ветераном двох війн і багато років викладав у Київському художньому інституті. Його реалістичний живопис мав явні риси теплої, сонячної південної школи. А про творчість сина, дружини та родичів Єржиковського розповідає майже сотня робіт на цій великій виставці.

Музей кіно Довженко-центру (вул. Васильківська, 1)     

Проєкти «Імперія снів» Сергія Браткова, «Карусель» Олександра Глядєлова та «(не)означені» Нікіти Кадана увійшли до третього туру голосування на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2020 року у категорії «Візуальне мистецтво». Технічно всі вони є фотопроєктами, але стилістично демонструють великий спектр можливостей цього медіума. Сергій Братков робить колажі, в яких, як завжди, підіймає питання особистої та національної ідентичності. Олександр Глядєлов з’ясовує, як ми живемо в умовах, створених величезним радянським експериментом – адже ні в наших головах, ані в нашій матеріальній реальності він не закінчився. Тема дослідження Нікіти Кадана – ті самі «криваві землі», які заповнені названими та неназваними могилами, і продовжують бути ареною насильства. Не можна визнати ці три проєкта позитивними, але ж це наше життя, і іншого в нас поки немає.

ЦСМ «Білий Світ» (вул. Пушкінська, 21 а)

«Тонущий город, где твердый разум // внезапно становится мокрым глазом» – Венеція – ніколи не розгубить своєї магії, хоч скільки її не препаруй, не бурчи про сирість, вітра, стоячу воду в каналах, плісняву, ряджених у масках на потреби туристів і самих тих туристів, що ходять і ходять юрбою, і ніколи не закінчуються. Венецію фотографують та малюють без кінця, і майже завжди це штампи: маски, канали, гондоли. Анастасія Подерв’янська спромоглася у своєму живописі зробити так, що Венеція втратила карнавальний грим, туристичний лоск, стала беззахисною… Acqua Alta, висока вода, повінь тут стала головною метафорою і головним художнім засобом. Вона пролилася на місто з небес, а не піднялася з моря, змила бруд та мішуру, розчинила фарби. Течуть фасади, колони, вікна, містки, набережні, змішуються вода та камінь, створюючи нову субстанцію, нову Венецію, нову легенду.