Судилище над поетом Василем Стусом, яке відбулося 1980-го року, та його загибель 1985 року внаслідок голодування у таборі Перм-36 і сьогодні сприймаються як події надто близькі, щоб з’явилася історична дистанція. Те, що зробили тоді зі Стусом та іншими українськими дисидентами (Олексою Тихим, Юрієм Литвином), було страшним тлом радянського «застою» – начебто вже й не смертоносної, а скоріш карикатурної епохи.
Вахтанг Кіпіані, журналіст, головний редактор проєкту «Історична правда» упорядкував під однією обкладинкою три блоки. Перший – розсекречена 2011 року кримінальна справа Василя Стуса, другий – спогади та роздуми про поета, третій – його записи з магаданського заслання у селищі імені Матросова, яке він відбув наприкінці 1970-х після мордовського табору.
Читання кримінальної справи потребує, звісно, інтелектуального зусилля. Того, хто продереться крізь юридичну лексику, чекає нагорода – він почує справжні голоси епохи. Голоси тих, хто яро звинувачував Стуса, і тих, хто його відчайдушно захищав (ні, мова не про адвоката Віктора Медведчука).
Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього С74 КДБ УРСР. Укладання Вахтанга Кіпіані. – Харків: Віват, 2019
«Враждебные высказывания Стуса я слышал в течение примерно двух с половиной лет, то есть с декабря 1977 года – января 1978 года до лета 1979 года, когда Стус убыл из поселка Матросова. Я многократно пытался доказать Стусу ошибочность его суждений, указывал на враждебный характер его высказываний, предупреждал, что за такую деятельность он вновь может быть осужден. Но на это он не реагировал и даже говорил мне: «Это ты выступаешь по поручению «полицейских», которые хотят меня перевоспитать, но они этого не дождутся». Стус называл «полицейскими» сотрудников органов милиции и КГБ, а также народных дружинников. <…>
Примерно в ноябре 1978 года в беседе со мной, как с «земляком» и украинцем, Стус заявил, почему я, как украинец, не выступаю против того, что Украина якобы является «колонией Москвы». Он пояснил, что, находясь в составе СССР, Украина якобы не имеет тех прав, которые имела бы, будучи «самостоятельной» («самостійною» – по его словам), что украинцам нужно сплотиться и вести «национально-освободительную борьбу» за «освобождение» Украины, а не ехать «за тридевять земель за большими заработками».
Я возразил Стусу, что его национализм для меня неприемлем, и попросил больше не эту тему со мной не разговаривать, после чего Стус прекратил разговор».
Текст: Марина Полякова