Ми дійсно давно збиралися поговорити з чудовою перекладачкою Тетяною Некряч про театр (зокрема про Театр імені Франка – на честь його ювілею), насамперед про театральні переклади і про останню прем’єру «Трамваю…» Теннесі Вільямса. Ця розмова на щастя відбулася, але виявилася розлогою і такою строкатою, що коли ми стали «перекладати» її з «усної на письмову», обрали саме таку форму – листа-монолога.

Отже частина перша:

Муки і радощі театрального перекладу

Давно ми збиралися поговорити про театр в моєму житті та про мої театральні переклади, от тільки все якось не складалося в цій безнастанній метушні, коли весь час виринають якісь нібито нагальні справи, спокійно сісти і порозмовляти неквапно про те, що любиш пристрасно і палко. Але кілька тижнів тому сталася подія для мене дуже значуща і з театром безпосередньо пов’язана, тому далі відкладати вже гріх: на Камерній сцені нашого театру імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави «Трамвай Бажання» за славетною п’єсою американського драматурга Теннессі Вільямса «Трамвай на імення Жага», яку поставив один з найцікавіших молодих режисерів Іван Уривський, а мені випало велике щастя перекласти цю п’єсу українською. Перекладати для театру – далеко не те саме, що перекладати твори – прозові, драматичні чи поетичні для публікації.. Коли твій переклад виходить друком, вже після власного редагування і після роботи з редактором видавництва, тобто після узгождження проблемних питань, він стає данністю, яку вже не змінити, такою собі константою. Звісно, читаючи опублікований переклад, помічаєш деталі, які б хотілося ще відшліфувати, адже редактура – процес нескінченний, але – ні! Все, ось він тут – зафіксований текст. Не так в театрі. Люди театра вважають, що драматургічний твір є лише приводом для постановки, а тому роблять з ним, що хочуть: урізають, переінакшують, інтерпретують, і з цим нічого не зробиш – така вже специфіка. Звісно, перекладач як alter ego автора в іншомовному і інокультурному середовищі виступає за пріоритет драматурга, принаймні в тому сенсі, що попри яку б там не було інтерпретацію все ж слід зберігати основні ідеї автора, психологічну вірність характерів, сутність драматичного конфлікту. А засоби при цьому можуть бути дуже різні. Отже, коли віддаєш перекладену п’єсу в театр, ніколи не знаєш, що і скільки від тексту залишиться на сцені. Буває, радієш вдалому перекладу якогось складного фрагмента (скажімо, пісні, яку співає героїня), а у виставі й сліду не лишається від того епізоду, разом з усіма твоїми зусиллями. Інакше і бути не може. Театр шукає суто сценічні засоби естетичного впливу і, коли він знаходить свою позасловесну виразність, ефект виникає потужний.

«Трамвай на імення Жага»

Колись я написала статтю «Муки і радощі перекладу драми», в якій доволі детально розглядаю ці та інші питання, але головний мій посил в тому, що видатний твір драматургії (зокрема і перекладеної) стає так само видатним явищем театру за умови максимально точного відтворення авторського задуму в іншій системі знаків (вербальний складник, звісно, все одно залишається), а не підміни цього задуму зовсім іншим. На жаль, я маю певний сумний досвід таких концептуальних перекручень, – на щастя, такого не сталося з п’єсою «Трамвай на імення Жага»: усі найцінніші для автора думки, акценти, конфлікти, психологічні нюанси не просто залишилися у виставі, а й набули додаткової глибини й експресивності. Сприяє цьому захопленість драмою Вільямса всіх творців вистави: режисера Івана Уривського, сценографа Петра Богомазова, композитора Олександра Кохановського, хореографа Павла Івлюшкіна і неймовірних виконавців, які просто купаються в своїх ролях: це Тетяна Міхіна і Тетяна Шляхова (Бланш Дюбуа), Віра Зиневич і Світлана Косолапова (Стелла), Дмитро Рибалевський і Михайло Кукуюк (Стенлі Ковальські), Олександр Печериця і Дмитро Чернов (Мітч). До речі, Дмитро Чернов виявив зовсім нові, незвідані досі грані свого акторського таланту, показавши широту творчого діапазону. Мене, звісно, дуже втішило дбайливе ставлення до тексту – попри неминучі й необхідні скорочення (повномасштабна п’єса Вільямса йде лише півтори години), текст, що звучить зі сцени, не відрізняється від написанного, а це для мене радість, оскільки мова Вільямса багата, яскрава, виразна, поетична, і я вклала всю душу в те, щоб показати його мовно-стилістичну палітру в усій повноті. Обидва акторські склади прекрасні, обидва по-своєму неповторні, при чому, здається, і «перемішування» ансамблів може дати надзвичайно плідні в творчому плані результати.

Залишаючись в межах авторської концепції і режисерської інтерпретації, кожен з виконавців додає свої індивідуальні, персональні штрихи, і це по-своєму збагачує загальну картину. Скажімо, у протистоянні Бланш-Міхіної і Стенлі-Кукуюка відчуваєш, що світ Бланш з його цивілізаційно-культурними цінностями становить загрозу примітивному й обмеженому світу Стенлі, і він боронить його з усією силою своєї нескореної натури. А у двобої між Бланш-Шляховою і Стенлі-Рибалевським загроза нависає над світом Бланш: цей брутально-темпераментний Стенлі розчавить Бланш, як тендітного метелика (він вже зламав волю сестри Бланш, своєї дружини Стелли, паралізував її морально), проте ця приреченість і  робить опір Бланш гідним пошани. Мітч у виконанні Дмитра Чернова романтичніший, вразливіший, простодушніший за жорсткішого і цинічнішого Мітча Олександра Печериці (гадаю, Олександр прагнув вилучити будь-яку, бодай найвіддаленішу подібність до свого блискуче зіграного князя Мишкіна – і це йому безумовно вдалося), тому і помста Мітча Бланш у кожного з них обумовлюється різними причинами: Мітч Чернова мститься Бланш за свої спаплюжені мрії та надії, а Мітч Печериці – за обман його особисто. І в кожному випадку все відбувається органічно, психологічно бездоганно і емоційно вражаюче.

«Трамвій на імення Жага» (надаю свій переклад назви, який сутнісно і формально відповідає оригінальній «A Streetcar Named Desire», хоча театр зупинився на назві російського перекладу, який викликає не одне питання у фахівців), безсумнівно становить вершину творчості драматурга – звідси й колосальна відповідальність перекладача. Адже треба донести всю надзвичайно складну, віртуозну і вишукану оркестровку «пластичного театру» Т.Вільямса. Коли починаєш перекладати, тобто прагнеш стати «двійником» автора в своїй культурі, ­щоб текст зазвучав природно іншою мовою, треба відкинути всі попередні штампи й напластування від прочитаного і побаченого і поставитися до твору так, ніби в цілому світі існують тільки автор і ти. Звісно, при цьому не можна вилучати зі свідомості найголовнішого – адресата твого перекладу, тобто читача й глядача. Чим зараз зачіпає п’єса, написана 73 роки тому? Тим, що тема жорстокої руйнації беззахісної краси з її ідеалами у поєдинку з безжальною бездуховністю, примітивним прагматизмом, грубою силою і вульгарністю ніколи, на жаль, не втрачає актуальності. В широкому сенсі це трагічне зіткнення цивілізації і культури з агресивною тваринною примітивністю. Цілком зрозуміло, що в п’єсі цей конфлікт подається не лобовими гаслами, а тонким нюансуванням, психологічними світлотінями (бо кожен з персонажів має свою правду), майстерним поєднанням сюжетно-словесних засобів із візуально-аудіальною палітрою. Відтворювати їх українською мовою, зберігати неповторний стиль автора – естетична насолода, яка не має собі рівних.

Мені не одразу дістався переклад «Трамваю…». Спершу театр зупинився на вже наявному й опублікованому в якомусь часописі перекладі Богдана Бойчука – представника української діаспори Нью-Йорка, вихідця з Тернопільщини. З незбагненних для мене міркувань Б.Бойчук застосував у своєму перекладі закарпатський діалект, хоча жодних підстав для такого підходу текст Вільямса не дає: всі персонажі говорять стандартною мовою, більш літературною і вишуканою у Бланш і Стелли, простішою, але виразною у решти: там є лише два-три маркери, що ці люди не отримали доброї освіти. Можливо, Б.Бойчук орієнтувався на Ужгородський театр, який прийняв його переклад для постановки, але на початку роботи над п’єсою в Києві з’ясувалося, що цей діалект не лише не надто добре сприймається на слух, а й важко вимовляється, тобто не відповідає основним засадам сценічного перекладу. Підредагувати його не вийшло – довелося би просто все переписувати. Тоді звернулися до мене (бо я переклала для театру Франка дві великі п’єси української мовою, а також тексти вистав «Morituri te salutant» та «Лимерівна» англійською мовою – для показу на міжнародних фестивалях). Таким чином я й отримала це велике щастя – перекладати видатну п’єсу свого улюбленого драматурга для улюбленого театру!

Тетяна Некряч з Дмитром Рибалевським і Олександром Печерицею

Фото з архіву Театра імені Івана Франка і Тетяни Некряч