Фентезі з кераміки й паперу, мистецтво як розмірність і тривалість, живопис шаленості, гіперреалістичні потвори та документація творіння – Марина Полякова анонсує виставки насиченого київського тижня.

White World (вул. Пушкінська, 21 а)

Ірина Вештак-Остроменська – відома скульпторка. Але, як було сказано на відкритті виставки «Папери та глини», вона може все, просто тому що справжній художник. І на виставці ми побачили дійсно неочікувані речі – окрім скульптури Ірина виставила роботи (аплікації? колажі?) з черпаного паперу з текстилем та іншими матеріалами. Двадцять років тому вона разом з Олександрою Праховою (теж художницею, яка вміла все), спробували таку техніку, а минулого літа, каже Ірина, всі фактори – спека, щоб швидше підсихало, вільний простір – склалися для того, щоб від душі попрацювати з черпаним папером у великому форматі. І тепер це фігуративно-абстрактне чаклунство аж ніяк не йде додатком до скульптури, вишуканої і складної, а є рівноцінним учасником експозиції, що привносить нові змісти, фактури, огортає м’якими натуральними кольорами. Скульптура ж Ірини Вештак-Остроменської – це світ фентезі, де примхливо змішані різні епохи, традиції, країни, філософії. Буддійські анахорети, нубійці на службі фараонів, кокетки у фіжмах, середньовічні мандрівники, кролики, риби, птахи, собаки – дивний караван, химерна карусель, сон, що наснився при повному Місяці 31 червня.

Триптих Арт (вул. Десятинна, 13)

Баграт Аразян народився в Єревані, а став людиною світу – легко змінював країни, мови, культури. Мова його робіт зрозуміла без перекладу, адже Баграт працює з універсальними структурами й формами, ідеально простими, тонкими й вишуканими. Кулі, прямокутники, трикутники, площини, що входять одна в іншу, смуги, спалахи кольорів і дуже багато повітря, простору – це гармонізований всесвіт Аразяна. Гармонізований у прямому сенсі, як музика, адже: «Ноти, записані без розмірів та пауз, – ще не є музикою. Музика починає звучати, коли з’являється розмірність і тривалість. І паузи. Візуальне мистецтво так само підпорядковане цій тривалості і розмірності. І паузам. Паузам між образотворчими елементами. Паузам між тривалістю колірних плям. Паузам у самій структурі і фактурі ґрунту та барвного шару. Пауза у візуальному мистецтві створює ту “порожнечу”, в якій зібрані і згущені всі смисли і стани. Шість триптихів. Шість видів пауз. І звучить мелодія…»

АВС-арт (вул. Глибочицька, 32 в, поверх 3)

Шалений, нестримний, неприборканий, відчайдушний, експресивний – так можна означити мистецький світ Олександра Павлова, представлений на його персональній виставці. За освітою він архітектор, але його живопис не раціоналістичний, скоріше це – протестна реакція на позаемоційність і стандартність нашого архітектурного середовища. Олександр Федорович говорить так: «Живопис – це тактильне мистецтво, це дотик. Порух душі сліпоглухонімого. Й ось він прозріває на хвилину. Й раптом бачить цей світ. Для нього це – диво, це потрясіння. В мене точне відчуття, я це все роблю, щоб навчитися бачити цей світ у всіх красотах. Так це мене захоплює. У шпарину зазирнути на мить. Потім іще раз, іще. Я бачу, що після вдалої речі я починаю бачити краще, сильніше. Живопис – мистецтво, звернене до зору. Тобі лише здається, що ти бачиш. Це світ таємний, і ми цю таїну намагаємося розгадати. Тут потрібна смиренність… Але й гординя».

Карась Галерея (Андріївський узв., 22 а)

О, які дискусії здіймаються навколо творчості Поліни Вербицької – це потворно, це жах, це неможливо, це класно, це круто! Мистецтво та філософія тисячі років роздумують над питанням, що таке потворне, навіщо воно, і дійшли висновку, що потворне та прекрасне існують у єдності протилежностей. Потворне в мистецтві останнього століття – окрема тема, через нього художники показують розгубленість людини перед реальністю; одночасно потворне пережило естетизацію в арті, поезії, кіно… Сьогодні ми й самі вимагаємо, наприклад, серіальчиків зі вбивствами, маніяками, моторошними таємницями. Щоби що? Вірно, щоб полоскотати нерви та пережити катарсис. Роботи Поліни Вербицької випробують кордони глядацької лояльності. Спотворена, покорчена гіперреалістична тілесність, кунсткамера страховиськ – чи вдасться глядачу не відвести очей, побачити прекрасне у жахливому, посміхнутися врешті-решт?

Я Галерея (вул. Хорива, 49 в)

Першу персональну виставку Олексія Половця «Яма» можна назвати відтворенням стихійної події, що порушує усталений перебіг речей. Автор відтворює фрагменти постсоціалістичного міста, хаотично змінені людиною, і переносить їх у галерейний простір. Перепони, об які спотикається увага перехожого – металеві конструкції, колоди, базарні палети, – деформуються й отримують особисте значення; художник делікатно вихоплює і переміщує предмети з їхнього природного середовища до своєї майстерні, де ретельно обробляє і компонує їх у єдиний твір. Олексій Половець вдається до опрацювання матеріальних речей, щоб встановити діалог з місцем та оприявнити живу пам’ять – ту, що з часом стає уривком щоденникових записів чи збереженим знімком у телефоні.

The Naked Room (вул. Рейтарська, 21)

Два автори виставки: Валентин Радченко і Станіслав Туріна, і дві її назви «Біль», «Це не моє». Обидва автори жили довгий час в просторах переповнених дуже схожими речами, їхня кількість і ритм впливають на фактуру думки. Велика енциклопедія порядку Валентина – з двома головними розділами «біль» і «не біль». Речі, співвідношення їхніх форм та кольорів Валентин розкладає, чи то експонує як схему відносин між людьми та явищами. Нескінченний натюрморт Стаса Туріни – практика одиннадцяти років. Проєкт пройшов три, (або більше?) стадій за цей час, але поки що головною перепоною для нього стало те, що він перетворився на проєкт, і більше не може навчити Стаса малювати. Відомо, як потрібно вчиняти з проєктами, щоб подивитись на них інакше або покінчити з ними назавжди – показати.

Музей української діаспори (вул. Московська, 40 б)

Емма Андієвська – відома українська художниця та письменниця в діаспорі. Вона впродовж десятиліть створює власний світ і населяє його куточки дивними персонажами. Кожна картина – казка. Звірі й птахи, квіти й комахи, вітрильники та човни, ліхтарі й камені, батьки й діти – ось головні її герої. На полотнах Андієвської звичні істоти набувають химерних форм, а неживі предмети перевтілюються і стають повноцінними персонажами. І в цьому самобутньому світі можна розглядіти знайомі нам з дитинства історії: про цікавість, авантюру, мандрівку, повернення, любов, вірність, підтримку, пізнання себе… Також на виставці можна побачити і почути саму пані Емму, яка читатиме свої казки й вірші з телеекрана.

Mandarin Maison (вул. Басейна, 6, ТЦ Mandarin Plaza, поверх 5)

«Документ», персональна виставка Михайла Деяка (згадуємо його «скульптури», встановлені восени під Оперою), відкриває процес створення артоб’єкту: від замальовок ідеї, через процес знаходження форми, до втілення в матеріалі. «Ми демонструємо глядачеві таємний творчий світ: що відбувається, коли митець працює над своїм проєктом. Цей процес, в деякому сенсі, буває цікавішим і ще більш захоплюючим, ніж результат, який ми бачимо в готовій роботі. Адже ми не здогадуємось, скільки цікавих нотаток, документів створює та вивчає митець; скільки цікавих замальовок і ескізів, явищ та непередбачуваних ідей надихнули автора в процесі створення, і як вони вплинули на його думку та кінцевий вигляд робіт, які ми бачимо», – розповідає Олег Дзюбяк, ініціатор виставки.

BGRN (Андріївський узв., 36)

Аня Мисочка – діджейка, спеціалістка з найкращого капучино на Печерську. А ще – дизайнерка, художниця й колажистка, що продемонстровано на виставці в «Багряному». Аня називає себе «візуальним мандрівником» і прокладає власні маршрути крізь життя. Вона говорить: «Колажі – це мій спосіб спілкування з оточенням. Деякі з них можуть бути жартом, деякі – освідченням, інші – емоційним станом. Це завжди можливість виразити свої почуття через сюжети, коли через слова буває складно. Ця виставка – діалог між ніжністю й абсурдністю всього, що відбувається всередині та навколо мене». Триватиме виставка до 13 лютого.