2023 року у Голосіївському районі Києва з’явилися вулиця та провулок Наталії Лотоцької. Вулиця йде паралельно проспекту Валерія Лобановського, але на гугл-карті вона все ще Пролетарська, як була названа у 1930-ті. До карти Києва 1910–1920-х років ця місцевість не входила навіть як передмістя. Приблизно із середини 1930-х почалася забудова приватними будиночками цієї частини Сталінського району, як він тоді називався. І сьогодні вулиця Лотоцької одноповерхова, хоча давно вже не знаходиться за межами обжитого Києва.

Як раз тоді, коли забудовувалася Пролетарська вулиця, у старовинному селищі Більшівці на Івано-Франківщині у родині лікаря народилася Наталія Лотоцька. 1938 рік був останнім перед захопленням Західної України Радянським Союзом за Пактом Молотова-Ріббентропа, і вже з осені 1939-го там почалося інше життя. А незабаром прийшла війна, нацистська окупація.

Після війни родина Наталії переїхала до Львова, там майбутня акторка закінчила філфак університету за спеціальністю німецька мова (на журфак її не взяли як доньку репресованого). Але вже дівчиною вона мріяла про кіно, дивилася у клубі трофейні фільми з Діною Дурбін, Гретою Гарбо… «Це був Голівуд, нереальний світ вигадок і кіномрій, але побачене зачаровувало, відволікало від сумної дійсності. Можливо, ці фільми сформували моє тяжіння до мистецтва…» – читаємо ми спогади Наталії Василівни.

Кар’єра актриси почалася там же, у Львові – Київ здавався недосяжним, де взяти гроші на далеку мандрівку? На початку 1960-х вона недовго працювала у Львівському державному драматичному театрі імені М. Заньковецької, куди прийшла після театральної студії: мрія перемогла! Разом із нею в студії вчився Богдан Ступка – обдарованого юнака Наталія знайшла у школі, де проходила педагогічну практику як вчителька німецької, і потягла за собою. Так починаються романи, але у Наталії та Богдана роман вийшов театральний: довжиною в життя, наповнений теплом і повагою.

Одночасно з нею Ступка почав виступати на львівській сцені, але з переїздом до Києва відстав аж на 15 років. У Львові маленька і худенька молода акторка часто отримувала ролі з амплуа інженю, навіть втілила кілька образів піонерів. Ці дзвінкоголосі ентузіасти так їй набридли, що вона благала режисера: «Не давайте мені грати піонерів. Скільки можна? Ви що хочете, щоб я на галстуку повісилася»? Втім, попереду були зовсім різні серйозні ролі…

З 1963-го Наталія Лотоцька стала актрисою київського Театру імені І. Франка – її знайшли для ролі Галі у спектаклі «В степах України» й викликали телеграмою до столиці. А 1989-го вона вийшла на «франківську» сцену поряд з Богданом Ступкою у прем’єрі «Тев’є-Тевель» Сергія Данченка (теж «перебіжчика» з Театру імені М. Заньковецької), де грала Голду у чергу з Тамарою Горчинською. Для неї це було неймовірно радісно, адже роки брали своє, в репертуарі не було ролей для вікових актрис, і Наталія Василівна самовіддано займалася педагогікою.

Вже однієї цієї великої ролі під Чумацьким шляхом, який створив художник-постановник Данило Лідер, було б достатньо для того, щоб назавжди залишитися з Києвом. Але Наталія Василівна багато грала у театрі, знімалася у кіно, тридцять років вела на радіо передачу «Від суботи до суботи». До речі, на радіо Наталія Лотоцька потрапила в тому числі за свою прекрасну українську мову, що дивно звучала в російськомовному Києві 1960-х. Її співведучий на радіо, народний артист України Олег Комаров згадував: «В неї був надзвичайно вишуканий голос, вона була з гумором та до того ж прекрасною акторкою, вирізнялася чарівністю, людяністю та душевністю».