Яким був побут сто років тому, що турбувало людей, про що писала преса? Відкриємо сторінки газет і журналів осені 1923 року – щоб побачити надії на щасливе радянське життя (Союз був створений тільки у грудні 1922-го), відчути запах війни у повітрі й… легенький сморід, адже не весь Київ ще був під’єднаний до каналізаційної мережі. Новий театр і кооперація, виступи письменників, яких скоро вб’ють, і особливі записи у посвідчення особи – все це реалії столітньої давнини, такої близької.
Театральну спільноту у 1923-му турбували реакційні процеси – «коли неповська консервуюча, з другого боку руїнницька “культурна” діяльність уперто обстоює свої позиції», «коли інтелігенти від мистецтва і естетства на скоботинню розслаблених нервів своїх собратів з поза мистецтва – розроблюють свою нікчемну кар’єру», коли «спантеличений глядач приймає мідь за золото і дивується своїй нещирості», а «велика частина критики од безграмотности проводить в масси найреакційніщі крітерії». «Пора на барикади!» – закликала редакційна стаття першого числа літературно-художнього журналу «Барикади театру» від 20 листопада.
Той номер був присвячений театру «Березіль», який активно виступав у дні шостої річниці жовтневої революції: «Несучи світло, запалюючи до діяльности, в постійній боротьбі з інертністю і міщанством, во імя великих заповітів Жовтня». На восьмій шпальті була розміщена стаття за підписами Леся Курбаса, Гната Ігнатовича-Балінського і Фавста Лопатинського (від Мистецького об’єднання «Березіль») і Михайля Семенка, Олекси Снісаренка і Гео Шкурупія (від Асоціації панфутуристів) про те, що всі передові культурні та мистецькі угрупування на (sic!) Україні «роспорошені», а тим часом «культурно-мистецька контр-революція підводить голову і розпочинає наступ по всьому фронту за захоплення позицій». «…такої єдності нема між течіями та угрупованнями, що працюють на засадах революційного марксизму», – бідкалися автори. Всі вони, окрім Ігнатовича-Балінського, були рівно за чотирнадцять років, у жовтні-грудні 1937-го, знищені вірними «марксистами».
Вісник Київського губвиконкому 4 жовтня опублікував Постанову Ради народних комісарів УРСР від 3 серпня «Про посвідчення особи», якою уніфікувалися документи українців. Цікаво, що у посвідченні не вказувалася національність, натомість вказувався рід занять (основна професія) та душевнохворі родичі. Фотокартка наклеювалася за бажанням власника. Єдина система паспортів була введена в СРСР 1932 року. А те, яким маленьким був тоді правобережний Київ, ми зрозуміємо з випуску від 26 жовтня, де надрукований наказ, яким приєднали до міста селища Чоколівку (Стару і Нову) та Олександрівське, котрі раніше входили до Микільсько-Борщагівської волості.
Разом із «документизацією» народонаселення влада слідкувала за гігієною його оселі. В тій же газеті ми бачимо Обов’язкову постанову Губвиконкому № 227 від 19 вересня 1923 року «Про устрій та утримання каналізаційних споруджень у садибах і про користування комунальною каналізацією для видалення нечистот» (а централізована каналізація, нагадаємо, почала працювати у Києві 1894 року). Згідно з постановою, «кожен власник садиби, розташованій по вулиці, що має комунальну каналізаційну магістраль, зобов’язаний приєднати свою садибу до комунальної каналізації для видалення нечистотних рідин, що утворюються в садибі», тобто замінити системою труб помийні та вигрібні ями. При цьому існувала проблема, актуальна і через сто років – каналізація забивалася. Сьогодні мешканці багатоквартирних домів змивають в унітаз підгузки й пакети, а потім дивуються, чому забилися труби, а нашим предкам прямо заборонялося спускати у мережу будь-які тверді предмети: муссор (sic!), золу, пісок, мочало, солому, палки, мертвих тварин, навіть сніг та лід.
Газета «Червона Армія» (виходила російською) не давала розслабитися пересічним киянам, адже вони не мали забувати, що у світі неспокійно. Перша шпальта 10 жовтня була присвячена справам у Німеччині та Румунії. У телеграфному стилі перераховувалися головні події: «Голод у Німеччині підсилюється. – Кар закликає до нещадної боротьби із соціалістами. – У Саксонії та Тюрингії створюються робочі уряди». На конференції соціал-демократів Берліну говорили про війну, адже «важка промисловість заключила договір із фашистами й готується до наступу», а «робочі не можуть виступати, тому що фашисти та рейхсвер добре озброєні й користуються підтримкою студентства та інтелігенції».
Часопис «Нова громада» (орган Всеукраїнської кооперативної ради) від 1 жовтня дуже хвалив українське робітництво в Канаді, яке, «закинуте далеко од батьківщини, в тяжких умовах капіталістичного оточення виявляє не аби-які організаційні здібності», – побудувало 1918-го Український робітничий дім за 72 000 доларів, а тепер він, з устаткуванням, коштує 120 000. Якщо вам здається, що це надто меркантильний допис у журналі з Леніним на обкладинці, то майте на увазі, що там все було про гроші та хазяйство, люди вірили, що кооперативи зможуть відновити економіку.
А у літературно-мистецькій хроніці згадувалися через кому український неокласик Микола Зеров (листопад 1937-го, Сандармох), модерніст Валер’ян Підмогильний (листопад 1937-го, Сандармох), а також Максим Рильський і Павло Тичина, які стануть українськими радянськими класиками…
Дякуємо Цифровому архіву української періодики Libraria за можливість доторкнутися до живої історії.
