У Києві, як відомо, два римо-католицьких костели: Олександрівський та Миколаївський. Перший ззовні звичайний, класицистичний, а другий полум’яніє готикою. Тому ми, кажучи «київський костел», маємо на увазі саме його, хоч під розкішною оболонкою таїться маса проблем.

У травні 1896 року Микола II коронувався у Петербурзі, а у серпні прибув до Києва. Цим візитом скористалася київська католицька громада, для якої старий костел Святого Олександра давно був замалим. Прикрившись вінценосним ім’ям, десь надавивши, десь підмазавши, католики отримали від київського голови ділянку на далекій околиці для будівництва костелу. З одного боку була річка Либідь та Байкове кладовище за нею, з іншого – «земля для практичних саперних робіт», воєнні шпиталі та склади. А ще через кілька кварталів по Великій Васильківський кричала та мукала міська скотобійня.

Друге місце в конкурсі на проєкт собору посів студент Санкт-Петербурзького інституту цивільних інженерів Станіслав Валовський. Його розробка була надрукована 1898 року у головному профільному часописі імперії «Зодчий» поруч з найкращими проєктами театрів, банків, лікарень…

Саме цей неоготичний проєкт був обраний для будівництва, але його доповнив славнозвісний київський архітектор, поляк та шляхтич Владислав Городецький, зробивши менше «нео» та більше «готичним». Він же керував будівництвом, яке розпочалося 1899 року. Інженерів спіткали труднощі – либідські ґрунти не могли витримати таку споруду. І тут сталося маленьке диво – саме близько 1899 року винахідник, партнер Городецького Антон Страус розробив технологію встановлення бетонних та залізобетонних паль для укріплення фундаментів. На свій улюблений костел католики зібрали велику суму, 500 тисяч рублів, він будувався десять років та став домінантою району, який ще не знав висоток.

Новий костел був дуже популярним, його знімали відомі фотографи. Ось, наприклад, на листівці фотографа та видавця Дмитра Маркова перед костелом проїжджає електричний трамвай, який 1894 року замінив паровий на маршруті № 1, що пролягав по Великій Васильківській до Либідської площі.

Всередині храм, витриманий у сіро-рожевій гаммі, був багато прикрашений вітражами (зробленими у Ризі), скульптурою, виробами з дерева. На жаль, їм насолоджувалися недовго, після революції служби не проводились, в 1930-ті роки костел був пограбований і потому перетворився на склад. Велика Васильківська стала Червоноармійською, а костел на Червоноармійській – нонсенс, і диво, що його взагалі не зруйнували. В ході визволення Києва від нацистської окупації восени 1943 року костел постраждав від бомбардування, палав, пережив свої особисті Темні століття. Його відреставрували після війни, щоб розмістити Київський державний обласний архів, а 1978-го року почалося нове життя, тут відкрили концертний зал Будинку органної та камерної музики. Кияни та гості тепер слухали у колишній сакральній споруді з чудовою акустикою орган, зроблений чехословацькими майстрами.

Після 1991 року римо-католицька громада Києва почала проводити в храмі богослужіння по черзі з концертами. Сама будівля, така розкішна ззовні, знаходиться у жалюгідному стані та потребує масштабного ремонту, на який – ну ви вгадали – грошей немає. Але поки точаться майнові суперечки, костел слугує об’єктом для художників. Це наш «руанський собор», що має сотні відтінків, його малюють при сході сонця та в сутінках, взимку та влітку. Роботи Юрія Качкина, Віктора Микитенка, Сергія Полякова – тільки невелика частина зображень костелу Святого Миколая, такої привабливої готики серед скла та бетону.

Текст: Марина Полякова