Той, що біжить за вітром

fg11hjk

Змагання із запуску повітряних зміїв – улюблена забава кабульських хлопчаків.

Герої: Аміра і Хасана розділяє прірва. Один належить до місцевої аристократії, інший – син бідняка. У одного батько гарний і важливий, в іншого – кульгавий і жалюгідний. Один – запійний читач, інший – неписьменний. Немає людей ближче, ніж ці двоє. Історія їхньої дружби розгортається на тлі кабульській ідилії, яка ось-ось стане війною.

Місце-час: Кабул до і після війни, вторгнення радянських військ і влади талібів.

Хоссейні як і головний герой його дебютного роману, жив в Кабулі, в дитинстві емігрував з родиною до США. І, слідом за своїм героєм, теж приїжджав через багато років на батьківщину, вже після того, як роман був написаний.

Книга на сторінці видавництва

Халед Госсейні. Ловець повітряних зміїв. Переклад: Катерина Міхаліцина. Л.: Видавництво Старого Лева, 2017

Анотація:

Одного морозного дня взимку 1975-го афганський хлопчик Амір стає свідком жахливого вчинку. Ця подія назавжди змінює і його власне життя, і долю його близького приятеля Гассана. Та річ не лише в побаченому, а й у тому, що Амір не втрутився, нічого не зробив, лишився стояти осторонь. Боягузтво, ба навіть відступництво, буде переслідувати його протягом життя спершу в Афганістані, потім в Америці, аж доки Амір набереться мужності, кине виклик усім своїм внутрішнім демонам і знайде «спосіб знову стати хорошим».

«Ловець повітряних зміїв» — дебютний роман афгано-американського автора Халеда Госсейні, який побачив світ 2003-го і згодом два роки поспіль очолював список бестселерів The New York Times, а 2007-го за його мотивами було знято однойменний фільм.

Уривок

Зима.

Щороку в перший день снігопаду я роблю те саме: виходжу з будинку рано-вранці, просто в піжамі, від холоду сам себе обіймаючи. Бачу алею, батькову машину, мури, дерева, верхівки дахів і пагорби — все вкрите товстою сніговою ковдрою. Всміхаюся. Небо блакитне, без жодної хмарки, а сніг такий білий, що аж очі пече. Запихаю жменю свіжого снігу собі до рота та прислухаюся до глухого безгоміння, яке порушується лише карканням ворон. Потім босоніж спускаюся східцями ґанку та гукаю Гассана, щоб він вийшов і теж усе це побачив.

У Кабулі зиму любили всі дітлахи, ну принаймні ті, чиї батьки могли собі дозволити хорошу чавунну піч. З однієї простої причини: на час холодів зачиняли школу. Зима означала для мене кінець ділення в стовпчик і згадування столиці Болгарії та початок тримісячного періоду гри в карти з Гассаном біля пічки, безплатних російських фільмів щовівторка в Кінопарку, курми  з солодкою ріпою та рисом на обід після ранкового ліплення сніговиків.

І повітряних зміїв, аякже. Запуску повітряних зміїв. Та ловлення.

Для кількох нещасних дітей зима, однак, не означала чарівного завершення шкільного року. Бо були в нас іще так звані добровільні зимові курси поглибленого навчання. Ніхто з моїх знайомих не бажав добровільно їх відвідувати, тому батьки «добровольствували» замість них. Мені поталанило — баба́ до такого не вдавався. Пригадую собі одного малого, Ахмада, який жив навпроти нас. Його батько, здається, був якимось лікарем. Ахмад хворів на епілепсію, постійно носив вовняну камізельку й окуляри в чорній оправі та частенько ставав жертвою Ассефа. Щоранку я спостерігав з вікна спальні, як їхній служник-хазареєць розкидає лопатою сніг на під’їзній алеї, щоби звільнити шлях для чорного опеля. Я конче мусив побачити, як Ахмад з батьком сідає в авто (Ахмад у звичній камізельці та зимовому пальті, з повним портфелем книжок і олівців). А дочекавшись, коли вони виїдуть і повернуть за ріг, застрибував назад у ліжко. Лежав у фланелевій піжамі, вкрившись ковдрою мало не з головою, і дивився крізь шибу на снігові шапки північних пагорбів. Дивився й дивився, доки знову поринав у сон.

Я любив кабульські зими. Любив за м’яке нічне стукотіння сніжинок у вікно, за хрускіт свіжого снігу під чорними гумаками, за тепло чавунної пічки, особливо коли у дворах і на вулицях скреготав вітер. Але найбільше за те, що коли замерзали дерева й дороги сковувала ожеледиця, лід між мною та батьком хоч трохи розтавав. А все завдяки повітряним змія. Ми з бабо́ю жили в одному будинку, але в зовсім різних світах. І повітряні змії були єдиним перетином наших світів, хоч і з аркуш паперу завтовшки.

Щозими між районами Кабула відбувався турнір — битва повітряних зміїв. І для кожного хлопця, який жив у Кабулі, день цього турніру, без сумнівів, був апогеєм холодної пори року. Я ніколи не спав у ніч напередодні турніру. Перекочувався з боку на бік, бавився в театр тіней на стіні, навіть сидів у темряві на балконі, загорнувшись у ковдру. Почувався, ніби солдат, що намагається заснути в траншеї вночі перед вирішальним боєм. Власне, десь так воно й було. У Кабулі вийти на битву повітряних зміїв означало практично те саме, що й піти на війну.

Як і на всякій війні, до битви потрібно було готуватися. Певний час ми з Гассаном майстрували повітряних зміїв самі. Цілу осінь заощаджували кишенькові гроші, які нам видавали щотижня: кидали їх у порцелянового коника, що його баба́ привіз якось із Герата. Коли ж завівали зимові вітри і сніг сипався великими пластівцями, ми відмикали замочок на кониковому животі. Йшли на базар, купували бамбук, клей, шпагат і папір. Потім щодня по кілька годин шліфували бамбук для центральної та перпендикулярної планок, відтак обтягували каркас тонесеньким папером, щоб змій легко набирав висоту і маневрував. Ну і ще, звісно, треба було зробити шворку, або тар. Якщо вважати повітряного змія нашою бойовою гвинтівкою, то тар — мотузка зі спеціальним покриттям для підрізання інших зміїв — був кулею в її стволі. Тож ми виходили на подвір’я та пропускали майже п’ятсот футів шпагату через силікатний клей. Відтак вішали його між дерев, щоб висох. А наступного дня намотували готову до бою шворку на дерев’яну котушку. Щороку, коли сніг уже танув і наставала пора весняних дощів, усі хлопці Кабула мали на пальцях легендарні горизонтальні порізи — після зимових битв повітряних зміїв. Пригадую, як ми з однокласниками першого ж навчального дня збиралися де-небудь разом і порівнювали бойові шрами. Порізи пекли та не загоювалися по кілька тижнів, але я не зважав. Вони нагадували про улюблену пору року, що завжди так швидко минала. Потім староста дмухав у свисток, і ми вервечкою крокували до класів, уже сумуючи за зимою, бо назустріч нам сунула примара ще одного довгого навчального року.

Проте доволі швидко стало зрозуміло, що запускаємо зміїв ми з Гассаном краще, ніж майструємо. Той чи той недолік у втіленні наших задумів визначав долю змія. Тому баба́ почав водити нас до Сайфо, в якого повітряного змія можна було купити. Сайфо, старий сліпець, жив по сусідству і за фахом був мучі — шевцем, який ремонтував взуття. А ще він був найвідомішим у місті майстром повітряних зміїв і працював у крихітній халупці на Джаде-Майванд — залюдненій вулиці на південь від багнистих берегів річки Кабул. Пригадую, як доводилося навколішки заповзати в крамничку завбільшки з в’язничну камеру, а потім ще й піднімати люк і спускатися кількома дерев’яними східцями, щоб нарешті потрапити у вогкий підвал, де Сайфо зберігав таких жаданих повітряних зміїв. Баба́ купував нам по три однакових змії та котушки з підготованою мотузкою. Якби я передумав і попросив собі більшого та красивішого змія, баба́ не відмовив би, але точнісінько такого ж купив би й Гассанові. Інколи мені хотілося, щоб усе було не так. Хотілося, щоб він хоч іноді ставився до мене як до улюбленця.

Зимові бої повітряних зміїв — то давня афганська традиція. Битва розпочиналася рано-вранці та завершувалася лише тоді, коли в небі лишався єдиний — переможний — змій (пригадую, якогось року турнір тривав навіть затемна). Дорослі збиралися на хідниках і дахах, щоб підтримати своїх дітей. Змагальники заповнювали вулиці, натягували та відпускали шворки зміїв, косилися вгору, на небо, у пошуках якомога вигіднішої позиції, щоби перетяти мотузку супротивника. Кожен боєць мав помічника — у мене був Гассан, — який тримав котушку та відпускав шворку.

Одного разу розбишакуватий малий індієць, який нещодавно перебрався з сім’єю в нашу околицю, розповів, що в його рідному місті бої повітряних зміїв мають чіткі правила та інструкції. «Ми граємо на обгородженій місцевості та мусимо стояти під правильним кутом до вітру, — гордо сказав він. — А алюмінієві шворки заборонені».

Ми з Гассаном перезирнулися. І розреготалися. Малий індієць скоро засвоїть те, що трохи раніше вже засвоїли британці, а наприкінці 1980-х змушені будуть засвоїти росіяни: афганці — народ незалежний. Афганці плекають традиції, але зневажають правила. Так було й у бою повітряних зміїв. Правила прості: жодних правил не існує. Запускай змія. Збивай супротивників. Хай щастить!

Але це ще не все. Справжня розвага починалася, коли повітряного змія підрізали. Тоді до гри долучалися ловці — діти, які бігли за змієм, поки той, вільно гнаний вітром у небі понад містом, спіраллю приземлявся в полі, падав на чиєсь подвір’я, на дерево чи гребінь даху. Гонитва була запеклою; зграї ловців роїлися на вулицях, проштовхуючись один повз одного, наче ті іспанці, про яких я колись читав, — ті, що тікають від биків. Якогось року сусідський малий, щоб дістати змія, видерся аж на сосну. Та гілка хруснула під його вагою, і він пролетів тридцять футів. Зламав спину й уже ніколи не встав на ноги. Але впав він зі змієм у руках. А коли вже ловець упіймав змія, ніхто не має права його відібрати. І це було не правило. Це традиція.

Найбільш жаданим призом для ловців був останній змій, збитий на зимовому турнірі. Такий почесний трофей вішали над каміном, щоб хизуватися перед гостями. Коли небо очищувалося й у ньому залишалися тільки два змії-суперники, кожен ловець готувався скористатися нагодою і запопасти цей приз. Кожен знаходив собі місце, яке мусило б дати фору. М’язи напружувалися до межі. Шиї витягувалися. Очі примружувалися. Зав’язувалися бійки. А коли останнього змія таки підріза́ли, починалося справжнє пекло.

Интересное