Одразу дві найвідоміші книги лауреата Нобелівської та Пулітцерівської премій Ернеста Гемінґвея вийдуть в Україні. Це вперше з часів Незалежності  твори письменника виходять українською мовою.

«Коли мені запропонували перекласти «Фієсту» Гемінґвея, я зрадів, пригадавши, з яким захватом читав його твори в шкільні і студентські роки, – каже Морозов. – Також зрадів, пригадавши, що Гемінґвей писав короткими, стислими реченнями, і подумав, що робота над перекладом буде легкою й невимушеною. Проте ці мої очікування «нестерпної легкості» перекладання виявилися оманливими, адже я не врахував «теорії айсберга», тобто знаменитого літературного стилю Гемінґвея, коли читач (і перекладач) бачить лише поверхню айсберга-тексту, а вся його сокровенна суть, асоціації, символіка, багатозначність залишаються в глибині, невидимі й невідомі нікому, крім самого автора. Тому нерідко простенькі на позір речення і фрази виявлялися далеко на такими простими для перекладу, й доводилося ламати голову над підспудним значенням і прихованим змістом цих фраз. Маю надію, що мені вдалося, мов аквалангісту, зануритися принаймні до половини цього дивовижного айсберга, а вдумливим читачам залишаю нагоду пірнути до самого дна, знайшовши самостійно ключі до всіх загадок і таємниць цього чудового тексту».

«Видавництво Старого Лева» придбало права на усі твори Ернеста Гемінґвея. Восени українською світ побачить ще одна книга Гемінґвея – збірка оповідань «Чоловіки без жінок» у перекладі Ганни Лелів.

Ернест Гемінґвей  Фієста. І сонце сходить. Переклад: Віктор Морозов, Видавництво Старого Лева

уривок

Сонце пекло немилосердно, коли ми після обіду вийшли на площу з валізами і спінінгами, прямуючи до автобуса на Бурґете. Декотрі пасажири вже сиділи на даху автобуса, а інші піднімалися драбиною. Білл також виліз нагору, а Роберт сів біля нього, тримаючи місце для мене, бо я знову побіг у готель, щоб прихопити кілька пляшок вина на дорогу. Коли я повернувся, автобус уже був переповнений. Чоловіки й жінки сиділи на даху прямо на своїх валізах та іншому багажі, і всі жінки, розімлілі під сонцем, обмахувалися віялами. Було справді спекотно. Роберт зліз з даху, звільнивши для мене місце, і я вмостився на єдиній там нагорі дерев’яній лаві.

Роберт Кон стояв у затінку аркади і чекав, коли ми від’їдемо. Перед нашою лавою напівлежав, упираючись спиною в наші ноги, якийсь баск із великим шкіряним бурдюком для вина на колінах. Він запропонував пригоститися з бурдюка Біллу й мені, та коли я вже намірився пити, він раптом так гучно і вдало зімітував автомобільний клаксон, що я пролив вино, і всі зареготали. Він попросив вибачення й запропонував мені зробити ще один ковток. Він знову зімітував гудок автомобіля, тільки трохи пізніше, і вдруге мене надурив. Йому це дуже добре вдавалося. І баскам це подобалося. Біллів сусід сказав йому щось по-іспанськи, але Білл нічого не второпав і натомість запропонував тому пригоститися нашим вином із пляшки. Баск відмахнувся від пропозиції, мовляв, зараз надто гаряче, а він і так уже забагато випив під час обіду. Коли Білл усе ж таки вдруге подав йому пляшку, той зробив великий ковток, а тоді пляшка пішла по колу. Усі дуже ввічливо відпивали по ковточку, а тоді примусили нас закоркувати і сховати пляшку. Тепер усі хотіли, щоб ми почастувалися вином з їхніх шкіряних бурдюків. Це все були селяни, що їхали в гори.

Урешті-решт, після ще кількох удаваних клаксонів, автобус рушив з місця, і Роберт Кон помахав нам на прощання, а всі баски помахали у відповідь йому. Відразу, як ми виїхали на дорогу з міста, стало прохолодніше. Було приємно їхати так високо, мало не торкаючись крон дерев. Автобус їхав досить швидко, і нас обвівав приємний вітерець, а коли ми почали спускатися схилом попри припорошені курявою дерева, нам відкрився чудовий вид на місто, що височіло на кручі понад річкою. Той баск, що лежав, упираючись в наші коліна, показав на цей краєвид шийкою пляшки і підморгнув нам. Тоді ще й кивнув головою.

– Гарно, га?

– Ці баски просто шикарні, – сказав Білл.

Засмага баска, що впирався в мої коліна, нагадувала кольором шкіру для сідла. Він був, як і всі решта, вбраний у чорну блузу. Його засмагла шия була поорана зморшками. Він обернувся й запропонував Біллу випити вина з його бурдюка. Білл натомість подав йому одну з наших пляшок. Баск помахав йому пальцем і повернув назад пляшку, ввігнавши в неї корок ударом долоні. Він підніс угору бурдюк.

– Arriba! Arriba! – сказав він. – Підніми вище.

Білл підняв бурдюк і закинув назад голову, підставивши рота під струмінь вина. Коли він перестав пити й забрав бурдюк від своїх вуст, на підборіддя йому пролилося кілька крапель вина.

– Ні! Ні! – почали вигукувати баски. – Треба не так. – один з них вихопив бурдюк із рук власника, який уже сам збирався продемонструвати, як треба пити. Цей молодик підняв бурдюк високо вгору на випростаних руках, а тоді стиснув його, і струмінь вина шугонув йому до рота. Він тримав бурдюк далеко від себе, вино лилося пружним і безперервним струменем, а він лише ковтав його зосереджено й розмірено.

– Гей! – крикнув йому власник бурдюка. – Це що, твоє вино?

Молодик помахав йому мізинцем й усміхнувся нам очима. Потім він різко вивернув угору бурдюк, зупинивши струмінь, і віддав його власникові. Лукаво підморгнув нам. Власник зажурено потрусив бурдюком.

Ми в’їхали в якесь містечко й зупинилися біля готельчика, звідки водій забрав кілька пакунків. Автобус знову рушив, а коли ми виїхали з містечка, дорога почала підніматися вгору. Ми їхали попри оброблені селянами поля, що підступали аж до скелястих пагорбів і піднімалися схилами вгору. Що вище ми піднімалися, то сильніше дув вітер, колихаючи збіжжя. Дорога була біла від куряви, що здіймалася з-під коліс і ще довго висіла в повітрі за нами. Ми піднімалися дедалі вище в гори, залишаючи внизу родючі поля. Тепер лише зрідка траплялися латки обробленої землі на голих схилах пагорбів або на берегах річечок. Ми з’їхали на узбіччя, пропускаючи шістьох мулів, що йшли довгою вервечкою, тягнучи високий фургон із вантажем. І фургон, і мули були вкриті порохом. Відразу за ними інша упряжка мулів тягла за собою воза з колодами. Коли ми їх минали, погонич мулів, arriero, відхилився назад, притискаючи до коліс важкі дерев’яні гальма. Тут, угорі, було вже зовсім голо, лише скелясті пагорби й засохла глина в глибоких борознах після дощів.

Після повороту ми раптом побачили зелену долину з містечком посередині. Центром містечка струменів потік, і прямо до стін будинків підступали виноградники.

Автобус зупинився перед готельчиком, багато пасажирів висіли з нього й заходилися відв’язувати й видобувати з-під брезенту свій багаж, опускаючи його на землю. Ми з Біллом також спустилися вниз і зайшли в готельчик, який одночасно виявився крамничкою з різними товарами. У низькому темнавому приміщенні звисали зі стелі сідла і збруя, білі дерев’яні вила, в’язки полотняних черевиків на мотузяній підошві, шинки, бекон, білий часник, довгі ковбаси. Тут було прохолодно і тьмяно, а ми зупинилися біля великої дерев’яної ляди, за якою подавали напої дві жіночки. Полиці за їхніми спинами були заставлені всілякими продуктами та іншим крамом.

Ми випили по чарці місцевого бренді, aguardiente, і заплатили за дві чарки сорок сантимів. Я дав жінці п’ятдесят сантимів, щоб їй залишилося на чай, але вона віддала мені мідну монетку, бо подумала, що я помилився з ціною.

Двоє наших супутників-басків зайшли й наполягли на тому, що вони пригостять нас чаркою. Отож вони почастували нас випивкою, а тоді ми почастували їх, після чого вони поплескали нас по спині і знову пригостили нас. Ми пригостили їх у відповідь, а тоді ми нарешті виповзли під палюче сонце й видряпалися знову на дах автобуса. На лаві тепер було місце для всіх, і той баск, який досі лежав просто на бляшаному даху, сів поміж нами. Жінка, що продавала випивку, вийшла надвір, витираючи руки об фартух, і заговорила до когось у автобусі. Тоді з’явився водій, розмахуючи двома спорожнілими шкіряними поштовими сумками, сів за кермо, всі замахали руками, і ми поїхали далі.

Зелена долина відразу залишилася позаду, і ми знову почали підніматися в гори. Білл завів бесіду з баском, який пригощав нас вином із бурдюка. Якийсь чоловік нахилився до мене з іншого боку лавки й запитав англійською:

– Ви американці?

– Звісно.

– Я бути там, – сказав він ламаною мовою. – Сорок років тому.

Це був уже старий чоловік, засмаглий, як і всі решта, з цупкою сивою борідкою.

– І як вам?

– Що кажете?

– Як вам Америка?

– О, я бути в Каліфорнії. Там гарно.

– А чому не залишилися?

– Що кажете?

– Чому повернулися сюди?

– О! Бо я тут одружитися. Я хотів поїхати назад, але моя жінка не любити подорожі. Ви звідки?

– З Канзас-сіті.

– Я бути там, – сказав він. – Я бути в Чикаго, Сент-Луїс, Канзас-сіті, Денвер, Лос-Анджелес, Солт-Лейк-Сіті.

Він ретельно перерахував усі міста.

– Як довго ви там були?

– П’ятнадцять років. А тоді повертатися й одружитися.

– Хочете випити?

– Можна, – відповів він. – У Америці цього немає, га?

– Та є повно, аби тільки гроші були.

– А чого ви приїхати сюди?

– Хочемо побувати на фієсті в Памплоні.

– Любити корида?

– Звичайно. А ви?

– Так, – відповів він. – Думаю, і я любити.

А тоді після паузи:

– А куди зараз?

– В Бурґете, ловити рибу.

– Ну, – мовив він, – бажаю щось упіймати.

Він потис мені руку і повернувся назад на своє місце. На решту басків це справило неабияке враження. Він зручніше вмостився й усміхнувся мені, коли я повернувся, озираючи краєвиди. Але він явно втомився, намагаючись говорити англійською. Більше він нічого не казав.