Нобеліатка, букеріатка  та й багаторазова лавреатка всіх існуючих в Канаді літературних премій Еліс Манро вперше виходить українською!  Відверті і водночас відсторонені жіночі історії переказала українською Євгенія Кононенко. Збірка вийде напередодні «Книжкового Арсеналу» у Видавництві Старого Лева.

Манро – досконалий оповідач, і це помітно по тому, як вона вибудовує фабулу, і по тому, як дотримано поводиться так звана «протагоністка», і більш за все – по тому, чого вона не договорює і що вона залишає при собі.

Харольд Блум якось писав про Манро, що майстерність її дорівнює Чехову та Джойсу, проте щодо справжньої геніальності ій невистачає … безумства. Хай так, її наративний синтаксис уникає знаків оклику, її пересічні оповідачки називають те, що з ними відбувається «банальними катастрофами».

Еліс Манро «Забагато щастя». Переклад – Евгенія Кононенко. Видавництво Старого Лева, 2017.

*****

Немає сумнівів, батько дивився на мене і бачив мене лише один раз. А все подальше він уже приймав на віру.

Тоді батьків новонароджених іще не допускали ні до яскравого театрального дійства появи на світ немовлят, ні до палат, де породіллі лежали, стримуючи стогони або, навпаки, не стримуючи їх. Чоловіки бачили своїх дружин уже вимитих, у повній свідомості, прикритих ковдрами пастельних тонів, ‒ хтось із жінок лежав у загальних палатах, інші – у палатах на двох або в окремих. Моя мати мала окрему палату, що відповідало її статусу в місті, а ще й тому, як усе пішло.

Не знаю, коли саме батько зайшов до мами – до чи після того, як уперше побачив мене крізь вікно кімнати для новонароджених. Гадаю, після: ледь почувши його кроки за дверима, мати зрозуміла, що він розлючений, та спершу не могла второпати, чому. Вона ж народила йому сина, а цього, так вважають, хочуть усі чоловіки.

Я знаю, що він сказав. Принаймні, так вона мені розповідала.

‒ Це якийсь шматок ліверної ковбаси.

Подумав і додав:

‒ Ти що, збираєшся нести це додому?

Половина мого обличчя ‒ як і все тіло від ніг до плечей ‒ була й залишається нормальною. Зріст ‒ двадцять один дюйм, вага – вісім фунтів, п’ять унцій. Здорове немовля чоловічої статі, шкіра в хорошому стані, ну, можливо, ще червона після недавньої подорожі.

Моя родима пляма не червона, а фіолетова. Темно-фіолетова, коли я був немовлям і в ранньому дитинстві. З роками вона посвітлішала, та непримітною не стала, а так і лишилася першим, що впадає у вічі, коли мене бачать анфас, а як підійдете спершу з лівого, чистого, боку, то пляма шокує вас трохи згодом. Пляма на вигляд така, ніби хтось плеснув мені на лице виноградного соку чи фарби, плеснув добряче, від душі, так, що все лишилося на обличчі і тільки крапельки потрапили на шию. Вона не зачепила мій ніс, але захопила праву повіку.

«Проте на цьому тлі білок ока просто чудовий», ‒ ось одна із геть ідіотських, хоча й зрозумілих маминих фраз, мовлених із надією, що це підвищить мою самооцінку. І, захищений від усього світу, я майже вірив їй.

Батько, звісно, не зміг не пустити мене додому. Але сама лише моя поява, саме існування призвели до страшенного розладу в стосунках батьків. Хоча, правду кажучи, важко повірити, що в їхніх стосунках коли-небудь не було розладу чи принаймні холодної досади.

Батько був сином неосвіченої людини, власника спершу кожухарської майстерні, а потім рукавичкової фабрики. Протягом двадцятого сторіччя добробут занепадав, та лишався великий дім із кухарем та садівником. Навчаючись в університеті, батько долучився до товариства обранців, мав усе, що прийнято було мати за давніх добрих часів, а коли рукавичкова фабрика загнулася, узявся за страховий бізнес. У нашому містечку він був такий же популярний, як і колись в університеті. Чудовий гравець у гольф, прекрасний яхтсмен. (Я ще не сказав про те, що ми жили на скелях над озером Гурон у старому вікторіанському будинку ‒ з вікнами на захід сонця, який побудував мій дід).

А вдома найвиразнішими якостями, які виявляв батько, були ненависть і зневага. Ці два почуття жили в ньому нероздільно. Він ненавидів і зневажав певні види продуктів, марки автомобілів, музику, манеру говорити та вдягатися, комедійних акторів на радіо, а згодом телеведучих, і це не враховуючи рас та класів, що у ті роки було заведено ненавидіти і зневажати (хоча, можливо, і не так затято, як робив це він). Усі ті батькові судження здебільшого не знайшли б контраргументів поза домом, у середовищі його приятелів з яхт-клубу або зі студентського братства. Від своїх товаришів він відрізнявся хіба що особливою загонистістю, що ускладнювала спілкування, та водночас викликала захоплення.

Називає речі своїми іменами. Саме так про нього казали.

Немає сумніву, таке жалюгідне створіння як я, принижувало його самозакоханість повсякчас, коли він з’являвся у власному домі. Тому снідав батько на самоті, а обідати додому взагалі не приходив. Уранці та вдень мати їла зі мною, вечеряти ж починала зі мною, а закінчувала з ним. Згодом, як я розумію, вони посварилися через це, і тоді мама вечорами просто сиділа біля мене, поки я їв, а потім вечеряла з батьком.

Загалом, я аж ніяк не сприяв їхньому міцному та щасливому шлюбові.

І як вони взагалі могли зійтися? Мати не закінчила університет, лише на позичені гроші навчалась у педагогічному училищі. Ходити під вітрилами боялася, у гольф грала погано і, якщо й була гарна, як казали її подруги (красу власної матері оцінювати важко), все одно не відповідала батьковому смаку. Бо ж деяких жінок він називав шикарними, а коли постарів – лялечками. А мати не користувалась помадою, бюстгальтери носила скромні, а волосся заплітала короною з кіс, що увиразнювало широке біле чоло. Її одяг відставав від моди, сукні були водночас і невиразні, і величні – вона була з тих жінок, яких можна уявити з ниткою найкращих перлів, хоча, думаю, вона ніколи їх не носила.

Я намагаюсь сказати, що був постійною і непогамовною причиною їхніх сварок, нерозв’язною проблемою, що повсякчас увиразнювала їхню різність, знову і знову відкидаючи кожного з них у той природний стан, в якому їм було комфортніше. Розлучених у нашому містечку я не знав, отже, цілком імовірно, й інші чоловіки та жінки жили під одним дахом, примирившись із тим, що вони ніколи не узгодять своїх відмінностей, не прощатимуть одне одному слів та вчинків і бар’єри між ними ніколи не буде знищено.

Логічним продовженням цієї історії було те, що мій батько забагато курив і пив – хоча більшість його друзів робили те саме, незалежно від життєвих обставин. У п’ятдесят років у батька стався інсульт, що прикув його до ліжка, а за декілька місяців він помер. Не дивно, що мати сама доглядала його вдома, а замість того, щоб стати ніжним і вдячним, він обзивав її непристойними словами, що через його хворобу не завжди могло розібрати оточення, та які завжди розуміла дружина, тож батько був цілком задоволений.

На похороні якась жінка підійшла до мене і сказала: «Твоя мати свята». Досить добре пам’ятаю зовнішність тої жінки, але не її ім’я. Біляві кучері, рум’яні щічки, вишукані риси обличчя. Сльозливий шепіт. Мені вона відразу не сподобалась. Я люто глянув на неї. Навчався тоді на другому курсі. Не належав до товариства мого батька, мене туди й не запрошували. Вештався поміж людей, які збиралися колись стати письменниками та акторами, а поки що ті розумники марнували час на нещадну соціальну критику – такі собі новоспечені атеїсти. Я не поважав людей, які вдавали святих. Правду кажучи, моя мати теж не прагнула цього. Вона була далека від фальшивого благочестя, і коли я приїздив додому, ніколи не змушувала заходити до батькової кімнати, щоб спробувати знайти слова примирення. І я ніколи не йшов. Не було ані примирення, ані благословення. Моя мати не була дурна.

Вона була віддана мені ‒ ніколи це не обговорювали, але, гадаю, я вжив точне слово – до моїх дев’яти років. Мати сама вчила мене. Потім віддала до школи. Це звучить як віддала на муки. Розпещеного матусиного синочка з багряним обличчям було раптом кинуто у вир глузувань і немилосердних нападок молодих дикунів. Але мені не було аж так погано, хоча й досі не знаю, чому саме. Допомагало те, що я був високий і сильний як на свій вік. А також, гадаю, нездорова й люта атмосфера в нашому домі, що її продукував ‒ навіть за своєї відсутності ‒ батько, робила для мене прийнятнішим будь-яке інше місце, не зважаючи на весь його не так позитив, як негатив. Я навіть не потребував хорошого ставлення. Мені дали прізвисько Виноградний Мокрець. Але ж усі мали зневажливі прізвиська. Хлопець, у якого так сильно смерділи ноги, що не допомагало щоденне миття, бадьоро існував із прізвиськом Смердюк. Мені було не гірше за інших. Я писав своїй матері комічні листи, на які вона відповідала помірно-саркастичним тоном, розповідаючи про події в нашому місті і в церкві – не забуду, як вона змалювала сварку, що спалахнула через те, як слід правильно нарізати бутерброди для дамського чаювання ‒ а також із гумором, проте без гніву, про батька, якого величала «Його Світлість».

Я описав батька як звіря, а матір – як свою рятівницю й захисницю, і в моєму випадку це була правда. Але не лише батьки присутні в цій оповіді, і атмосфера в рідному домі була не єдиним, що я тоді пізнав. (Йдеться про час до того, як я пішов до школи). Тож підхожу до Великої Драми свого життя, що вже розгорталась, і це було за межами мого дому.

Велика Драма. Я ніяковію, пишучи таке. Чи не звучить це дешево, комічно чи банально? Але думаю, для мене цілком природно бачити власне життя саме так, і саме так про нього говорити, бо чи знаєте ви, чим я заробляю собі на життя?

Я став актором. Ви здивовані?