Кілька днів тому в Києві з’явився сквер Бориса Нємцова.  Це дуже добре, що в Києві знайшлося місце на вшанування російського опозиціонера. І що це місце – саме біля російського посольства. Київська влада в тому пішла за Вашингтоном: там  площі, на якій розташоване посольство РФ, надали  ім’я Нємцова.

Але чи з’явиться в Києві сквер Нарбута? Як повідомляє комендант «Речового доказу» Назарій Кравченко, КМДА відхилило ініціативу по збору підписів за створення скверу на Рейтарській.

In Kyiv розповідає, ким був для української держави художник Григорій Нарбут і що відбувалося в тому будинку, що колись стояв на цьому місці, в Георгієвському провулку. Того будинку вже нема, а чи буде сквер і чи залишиться пам’ять? І хто нарешті переможе – рейдери з Рейтарської, чиновники КМДА чи художники і київська громада?

Литовське прізвище «Нарбут» по одній з версій означає «будівельник». Людвіг Нарбут був одним із керівників польського повстання 1863 р. і загинув у битві з російськими військами. Мусій Нарбут в 1678 р. одержав від Глухівської сотні землю та заснував Нарбутівку.

Георгій Нарбут народився 9 березня 1886 р. на хуторі Нарбутівка поблизу Глухова. Про дитинство потім згадував: «З малих років, скільки себе пам’ятаю, вабив мене живопис. За відсутністю фарб, яких я не бачив, поки не потрапив в гімназію, і олівців, я використовував кольоровий папір: вирізав ножицями і клеїв борошняним клеєм». В гімназії малий  старанно вимальовував на папері траву, метеликів і квіти, копіював візерунки й літери з «Остромирового Євангелія». Вже дорослим Нарбут не міг писати з натури, хоч малював правицею і лівицею, мав феноменальну зорову пам’ять (складний орнамент, бачений один раз, міг безпомилково відтворити через кілька років). Кажуть, Нарбут «народився графіком», він самотужки опанував техніку.

Ще в Глухові він відкрив для себе столичний часопис «Мир искусства» та мріяв поїхати до Петербурга і познайомитися з митцями кола Олександра Бенуа та Мстислава Добужинського. Брати Нарбути надіслали заяви до Петербурзького університету і були зачислені на факультет східних мов. Прибувши до Петербурга, Нарбут перш за все зібрав свої роботи та пішов до майстерні знаного книжкового графіка Івана Білібіна. Той спочатку роздивлявся, кепкував, нарешті захопився та запропонував юнаку з Нарбутівки оселитися в нього. З того часу Єгор став займатися у Білібіна та Добужинського.

Досить швидко із учня він став майстром та увійшов у гурток  «мирискуссников»: Білібіна, Лансере, Бенуа. Його малюнки до байок Крилова й казок Андерсена вважають класикою російської книжкової ілюстрації. В 1910 р. Нарбут оформив серію дитячих книжок-зошитів за замовленням видавця І.Кнебеля і за отримані кошти поїхав до Мюнхена, де вивчав графіку Альбрехта Дюрера і брав уроки в приватній школі угорця Шимона Холлоші.

Міжнародне визнання прийшло до Георгія Нарбута в 1914 р.: на всесвітній книжковій виставці в Лейпцигу він був нагороджений золотою медаллю і дипломом.

У 1915 р. за рекомендацією Лукомського Нарбут був запрошений  до Гербового відділення Сенату, де з ентузіазмом взявся за роботу з відродження геральдичних традицій і виконував усі найсуворіші правила цього виду мистецтва.

У січні 1916-го Георгій Нарбут одягнув власноручно пошитий жупан із старовинної тканини гетьмана з срібними ґудзиками, шаблю – він святкував народження сина Данила. Свій родовий герб він ще 1912 року підписав: «Мазепинец полку Черниговского Глуховской сотни». В 1917-му Нарбут повертається до Києва і стає наймолодшим професором Академії мистецтв. За короткий час він створив проект герба і печатки УНР, оформив перші українські банкноти.

Нарбут наполягав на тому, що головним  елементом українського герба має бути символ Війська Запорізького – козак з мушкетом, а тризубець слід розмістити згори, над щитом. Він входить в комісію з розробки українських орденів. Наполягає, щоб в їх оформленні використали тризубець на тлі синьо-жовтої стрічки. Коли голова комісії Георгій Гончаренко виступає проти і радить орієнтуватися на російські імператорські нагороди, називає того «кацапом».

Нарбут створив 13 українських банкнотів з 24, випущених в 1917-1920 роках. Розробив він також перші українські поштові марки, номіналами в 30, 40 і 50 кроків. Перша – в ​​синіх тонах. У восьмикутнику, на сітчастому фоні  профіль жіночої голівки у вінку з колосів пшениці – «українізована античність». У 1920-х французький журнал l’Amour de l’Art рекомендує брати за зразок марки Нарбута при виготовленні державних символів.

Оселився він з родиною у Георгіївському провулку, №11, помешкання 2 – поруч із брамою Заборовського, біля Софійського собору. Живуть там таким собі родинно-мистецьким осередком – разом з подружжям Модзалевських (потім Нарбут одружиться з Наталею Модзалевською).

На квартирі в Нарбута збиралася творча еліта: художники, історики, видавці, актори. Бували там поети — Микола Зеров, Павло Тичина, Михайль Семенко, Володимир Маяковський, режисер Лесь Курбас, літературознавець Сергій Єфремов, мистецтвознавець Данило Щербаківський. Композитор Пилип Козицький створив музичний портрет Нарбута.

Нарбут зустрічає гостей в незвичайному наряді: то в темно-синьому козацькому жупані з срібними гудзиками, то в персидському халаті і фесці, то в широкій складчатій блузі і жовтих чоботях.

Федір Ернст: Зі світло-синіх стін майстерні Нарбута … дивляться десятки старовинних портретів із зібрання Модзалевского і дивний nature morte з поличкою книг, народні килими, малюнки Нарбута, мініатюри, і біля стіни – рідкісний гарнітур з карельської берези з колосальної довжини диваном. На столі – з художнього скла ведмедики, барильця, штофи, кухлі, старий межигірський посуд, «миклашон» – жодної нової посудини.

В 1918-му прийшли большевики, у академії — а Нарбута уже вибрали ректором — відібрали державний статус, фінансування, навіть слово «українська» з назви. За порятунком Григорій Іванович звертається до Днепросоюзу – об’єднання українських кооперативних організацій. На здобуті там гроші купує дві квартири в тому ж самому  будинку в Георгіївському провулку. Сюди переїжджають бібліотека, майстерні, музей і канцелярія академії. У своїй вітальні облаштовує майстерню графіки, в іншій – кімнату для ради професорів і приймальню ректора.

Федір Ернст: Це був справжній курник, на горищі стелю устилали фанерою, щоб під час дощу не так періщила вода. Майстерні відділялися від проходу великими полотнами – творами професорів. Над високими дверима, які при відкриванні голосно скрипіли, повисла жовта з чорним вивіска зі знайомими формами нарбутовского шрифту – «Українська Академія Мистецтв».

Ще в Петербурзі Нарбут розпочав працю над «Українською абеткою», створивши 15 аркушів з оригінально зображеними літерами та ілюстраціями. У Києві він  продовжив роботу над абеткою, точніше почав її переосмислювати по-новому. «Абетку» він вважав своїм найкращим, найулюбленішим творінням. Проте до смерті встиг зробити лише три нові аркуші. Найвідомішим є аркуш iз літерою «В»: відьма мчить на мітлі, ведмедик пританцьовує з виноградним «коромислом», виноградні грона ледве вміщаються в кошику, а вітрячок застиг, ніби чекає вітру.

Останній задум Нарбута — ілюстрування «Енеїди» Івана Котляревського — не вдалося здійснити через передчасну смерть.

Помер Георгій Нарбут від тифу 23 травня 1920 року на руках Вадима Модзалевського та Роберта Лісовського.

Федір Ернст: Дивовижний весняний день, сонце заливає вулиці, зелені сади і широкі площі привітного Києва.  Відправився траурний хід. Хотіли добути сірих волів, щоб везли по старому українському звичаю його труну, – але не знайшли. Довелося найняти тяглового візника, укрили віз старими українськими килимами, покрили труну червоною китайкою. Попереду йшов військовий оркестр, студентки академії у світлих нарядах несли квіти. Уся художня сім’я Києва – за труною. На зеленій Байковой горі лежить його тіло. Похований Нарбут у своєму каптані.

Тобто в тому самому старовинному гетьманському жупані зі срібними гудзиками.