Стріт-арт та його герої. Цього разу київський стріт-арт та Олег Соснов, куратор, який працює у галерейному та публічному (міському) просторі, творець проектів у галереї «Маяк» та Французькому Інституті, людина, яка реально змінила київські вулиці.
Стріт-арт – це велика культурна історія. А якою є ваша особиста історія стріт-арту?
Я за освітою перекладач із французької, і свого часу після університету працював над організацією франко-українських проєктів. Я працював у різних амплуа, і в якийсь момент був локальним продюсером фільму про стріт-арт для Canal+, який знімав французький режисер та художник Жюльєн Маллан (сценічне ім’я Seth). Я провів із ним 24 дні, весь цей час було присвячено сцені українського стріт-арту, ми їздили країною, побували у Севастополі, Львові та Києві. І коли ми працювали над цим фільмом, я зрозумів, що стріт-арт як такий в Україні розвинений дуже слабо, тому що митці у нас цікаві: у Севастополі я зустрів Олексія Кислова (Kislow), у Львові Сергія Радкевича, а в Києві я познайомився з хлопцями з дуету «Interesni Kazki».
На той момент я почав працювати у Французькому Інституті (я й досі там працюю куратором культурних програм, у тому числі «Французької весни»), і з’явилася ідея розвивати та популяризувати вуличне мистецтво. Ми запросили художника Володимира Манжоса (Waone, «Interesni Kazki») для спільного проекту з Жюльєном Малланом (Seth). Це було 2012 року у Києво-Могилянській академії, у центральному дворі, і моя ідея полягала в тому, щоб об’єднати у спільному проєкті українських та французьких художників та почати робити щось у цьому напрямку у нас в Україні. До цього, упродовж 2010–2012 років, було реалізовано один такий проєкт під кураторством Вови Воротньова (Lodek), який ініціювала Київська міська галерея мистецтв «Лавра» та підтримав Французький Інститут, – Міжнародний фестиваль стріт-арту «Kiev Muralissimo!». Через різні причини той проєкт галереї «Лавра» зупинився. Але «Muralissimo» був дуже гарний проєкт – і щодо кураторства, і щодо вибору художників.
Я продовжив займатися вуличним мистецтвом сам, у рамках моїх проєктів у Французькому Інституті. Наступного року я запросив французького художника Roti, який разом із Олексієм Kislow намалював роботу для фестивалю «Гогольфест» на стіні експериментально-механічного заводу «ЕМЗ» у Видубичах. Наступною стала колаборація Roti та Радкевича у Львові, потім я знову запросив Жюльєна Маллана і він працював на Андріївському узвозі та у Лук’янівському СІЗО, в ізоляторі для неповнолітніх та у відділенні для матерів із дітьми. Тоді ж Жюльєн співпрацював із дитячою колонією у Харкові і там теж створив об’єкт. 2015-го вдалося запросити ще одного французького художника Remed, він малював на стіні Інституту урології на вулиці Обсерваторній. Потім до мене звернувся художник з Австралії Fintan Magee, він сам захотів приїхати сюди, й мені потрібно було знайти об’єкт та організувати логістику. У принципі, моя робота у всіх цих проєктах – це логістика: пошуки об’єкта, отримання дозволу, пошуки фінансування та власне художнє кураторство.
Ви концептуально працюєте із соціальними об’єктами?
Так, я свідомо обираю такі об’єкти: в’язниці, лікарні, школи, університети. На моє переконання, мистецтво лікує і воно найбільш доречне там, де є соціальні та економічні проблеми.
За ці майже десять років, як вам здається, наскільки змінилася ситуація з вуличним мистецтвом у Києві?
Я лише можу сказати, що те, що сталося у Києві та інших українських містах за ці десять років, – найбільший якісний стрибок зі створення об’єктів неомуралізму у світі! Міський простір став іншим, і ніде це не відбувалося так швидко, як у нас. Саме слово «мурал» увійшло до повсякденної міської мови: про це говорять і в міському дворі, і в мережевому культурному ком’юніті.
А як ви оцінюєте контекстність цих об’єктів? Скажімо так: як вони вписуються в міський контекст, що склався?
Я знаю, що це можна оцінювати по-різному. Я лише три рази працював зі старими об’єктами, це були будинки початку ХХ століття, і перші з них були в центрі, тому що я намагався привернути до цього увагу, – і можновладців, і просто городян. Моя ідея полягала в тому, щоби, зрештою, вийти на периферію та за межі Києва, як потім і сталося. У 2015 році я разом з Євгенією Кулебою займався проєктом у сквері Небесної Сотні – це був портрет Сергія Нігояна, мій останній проєкт у центрі. То був старий будинок, і я розумію, що дозволив собі втрутитися в контекст старої архітектури.
Потім разом із Дмитром Палієнком, засновником благодійного фонду Sky Art Foundation, ми вирішили влаштувати фестиваль із популяризації вуличного мистецтва в Україні та Україні – у світі. У 2016 році ми запросили близько десятка іноземних художників, вони працювали з фасадами у Дарниці, Харківському масиві, Троєщині та Виноградарі. Це величезні полотна на фасадах старих панельних будинків. Митцям не так просто отримати такі площі у Європі.
І все ж таки є цілі мікрорайони, – у Гданську, наприклад.
Так, у Гданську, у Лодзі. Все це пов’язано з таким явищем, як джентрифікація районів із блоковою, панельною забудовою. Ідея полягає в тому, щоб підняти і соціальний, і художній рівень району. Як наслідок підвищується вартість житла, в районах з’являються галереї та кафе, сквоти та майстерні художників. Я бачив свою мету в тому, щоб створити музей просто неба, де б люди, які не мають доступу до колекцій сучасного мистецтва (а у нас немає музею сучасного мистецтва!), не виходячи зі своїх кварталів, дорогою на роботу, до школи чи магазину, опинялися в контексті сучасного мистецтва, отримували уявлення про те, що відбувається в цій сфері, виявляли художній простір у звичайному, повсякденному житті.
Якщо повернутися до портрета Сергія Нігояна та робіт групи «Interesni Kazki» на вулицях Великій Житомирській та Стрілецькій, – це роботи з політичним посилом, які хлопці зробили за свої гроші (відремонтували стіни, зміцнили та відштукатурили, платили за підйомник тощо). Це був їхній внесок у спільну справу революції, як би пафосно не звучало. Це було самовираження художників, щире і чесне, так само, як у португальця Алешандру Фарту (Vhils), який створив портрет Нігояна. Він писав його в іконописній техніці, і це свого роду соборна фреска, лик: якщо ви помітили, зіниці Нігояна знаходяться у центрах очей, і з якого ракурсу ви не споглядаєте, очі його дивляться на вас. І коли ви виходите з Михайлівського собору, ви продовжуєте знаходитись у цьому контексті. Портрет на стіні – мовчазне нагадування всім нам про те, за що була пролита кров і за що загинули люди. Пізніше з’явилася стіна пам’яті з фотографіями загиблих на Михайлівському соборі. І загалом, усе, що відбувається навколо стріт-арту: пошуки об’єктів та боротьба за них, боротьба з незаконною забудовою та сквер Небесної Сотні, за який боролася Женя Кулеба, – все це треба розуміти як підтвердження того, що громадянське суспільство існує. У цьому сенсі портрет Нігояна, як і мурали колективу «Interesni Kazki» несуть для мене скоріше соціальний, ніж художній зміст.
Як ви вважаєте, старі будинки треба захищати від муралів, чи, можливо, мурали на стінах можуть захистити будинки від забудовників, привернути увагу громадськості?
Я б сказав так: старі будинки – вони на те й старі будинки, вони цінні самі собою, й я намагався якнайменше працювати зі старою забудовою. У старій Європі таких кварталів багато, у нас – мало, і треба захищати те мале, що ми маємо і від засилля реклами, і від тих самих муралів. Але у випадку зі сквером Небесної Сотні та з портретом Нігояна на Михайлівській — безумовно, ми намагалися привернути увагу громадськості до спроб незаконної забудови, ми наголошували ще й на цьому: забудовник не зможе «тишком» закрити, приховати від очей цю фреску.
2016-го разом зі Sky Art Foundation ми вийшли в інші міста, 2017-го з Жюльєном Малланом робили проєкт у Попасній, на школі, яку обстрілювали (він, до речі, подібні речі робив у Китаї, теж працював зі школами). І ми вирішили зробити такий проєкт, покликали найкращих художників з усього світу – його друзів, моїх друзів, – малювали у Кременчуцькій колонії для неповнолітніх з італійцями, у Черкасах на школі створили перший мурал, у Києві зробили кілька шкільних фасадів (у Дарниці, на вулиці Некрасовській). Взагалі, цей проєкт, окрім усього іншого, покликаний нести якусь освітню, просвітницьку цінність: сучасне мистецтво таким чином створює художнє середовище там, де його раніше не було, і для тих, хто раніше не мав про нього уявлення. Усі художники працювали тут без гонорару. До речі, днями мені написав Vhils, Алешандру Фарту, питав, як справи, як його Нігоян, і я став дякувати йому – адже він дуже дорогий і затребуваний художник, і теж працював у нас на чистому ентузіазмі. І він без зайвого пафосу відповів, що для нього це велика честь, він вважає це своїм внеском у нашу спільну велику справу.
І насамкінець: які ваші улюблені київські мурали? Мабуть, як і у всіх нас, – Нігоян на Михайлівській?
Так, звісно, портрет Нігояна. І є ще один фасад на Оболоні, вулиця Героїв Сталінграда, 16, його зробив чудовий іспанський художник Гонзало Борондо. Він зобразив внутрішній простір Софії Київської. Це було за два роки до підписання Томоса, і це, власне, те місце, де все сталося. Образ Нігояна на Михайлівській і ця «софійна» фреска – у них є щось спільне, це данина сучасного мистецтва – мистецтву традиційному, сакральному.
Інтерв’юер: Інна Булкіна
Фотографії: Олег Соснов, Максим Білоусов, Євгенія Кулеба, Oblomov Oblomov