Абстрактні загадки, оптичні дерев’яні ілюзії, жива кераміка, одинокі айсберги, Дама у вогні, «зламана» Америка – Марина Полякова рекомендує найцікавіші виставки Києва.

Триптих Арт (вул. Десятинна, 13)

У своєму живопису Олег Колбанов дуже близько підходить до межі з абстрактним експресіонізмом, хоч і не перетинає її. Остаточний розрив з наративністю не відбувається, на полотні, серед  яскравих (або глибоких чорних) елементів-«черв’ячків» угадуються людські фігури, дерева, скелі. Чи глядачу це здається, ввижається? Загадка присутності-неприсутності тривожить, дратує, змушує знов і знов вдивлятися в полотна. Сам автор стверджує, що при створенні робіт для нього важливіші емоції, невербальність, колір і рух, аніж предметність. Відомий американський критик Клемент Грінберг 80 років тому доводив, що модерністський живопис фокусується не на змісті, а на власних елементах та не потребує інтерпретацій, й краще за все ці засади проявляються саме в абстрактному експресіонізмі. Якби Грінберг завітав на виставку Колбанова, між ними, на радість глядачам, могла б розпочатися палка дискусія – про живопис, емоції, життя, мистецтво. Виставка триває до 6 серпня.

Карась Галерея (Андріївський узвіз, 22 а)

На цей раз галерея приманила справжню rara avis – пташку рідкісну для України. Молоді художники Андрій Савчук та Назар Симотюк працюють з абстрактною дерев’яною пластикою в стилістиці оп-арту. Позбавляючись об’єктності, відмовляючись відтворювати реальність, вони апелюють до інтуїції глядача, його асоціативного мислення. Реліз виставки обіцяє, що глядач, медитуючи перед оптичними фокусами, обернеться думками до минулого свого особистого та людства взагалі, відшукає глибинні культурні зв’язки, очистить розум та знайде відповідь на питання Quo vadis? А ми так скажемо: дух віє, де хоче. Що побачить глядач у вібруючих рельєфах, рядках дерев’яних стовпчиків, схожих на іграшки у школі Монтесорі, – то заздалегідь невідомо. І в цьому весь цимес.

Triptych: Global Arts Workshop (Андріївський узвіз, 34)

Був у Стародавніх Афінах район керамос, гончарних майстерень, така собі слобідка. В кожній майстерні щось ліпили, випалювали, розписували, трощили те, що не вдалося. Наразі зал галереї перетворився на таку майстерню, тут розлитий дух наполегливої праці, боротьби з матеріалом: диким, сирим, непокірним. Під руками майстра він стає слухняним, починає розповідати історію. Грубе дерево, груба кераміка – живі. Їх м’яли, давили, шкрябали, і тепер вони настільки покорилися, що можуть розповісти про найніжніше – про маму. Так, ми бачимо жіноче обличчя: умовне, ледь позначене, але це – Мати. Поряд – птахи, річні хвилі, письмена… Є утилітарні сосуди, є великі керамічні панно, які вже втратили «ужитковість» і стали просто мистецтвом. А поруч – ескізи, гуаші, спроби, начерки, які розповідають нам, що відбувається в голові художника у той час, коли він замислює наступну «керамос».

ЦСМ «Білий Світ» (вул. Пушкінська, 21 а)

Назву виставки «Де б скупатися?» не слід сприймати буквально. Вона не стільки про те, де можна освіжитися у спеку, скільки про відношення людини, води, планети. Ось, наприклад, величний айсберг. Купатися біля нього не треба, бо вийде трагічна історія про «Титанік». Ним можна милуватися, можна підраховувати, скільки прісної води він несе, з якою швидкістю тануть льодовики, та як буде жити розпечена Африка через піввіку. Живопис Єгора Анцигіна запрошує в екологічну подорож, в якій буде все: чиста вода, брудна вода, пригоди, небезпеки, захват від природи, розпач від людської невдячності.

Аукціонний дім «Дукат» (вул. Володимирська, 5)

Тут маємо повернутися до того, з чого почали, – до міркувань про напругу між наративом та безоб’єктністю в абстрактному живописі. Тому що пейзажі з елементами колажу, створені Олександром Яновичем, заявлені, перш за все, як абстракції. Такими вони і здаються на перший погляд – вільними, свіжими, швидкими фантазіями. Щось на кшталт видів за вікном автівки, яка несеться з шаленою швидкістю крізь дощ. Але в цих, здавалось би, фантазіях основою є чітка геометрія часу та простору, конкретне враження від того, що було побачено, відчуто. Глядачу підказують назви робіт: «Пізня година», «Дзеркало вод», «Дикі трави», «Сонні риби», і ми бачимо ці трави, води, пагорби, вітряки. Ну а серія «Втомлена Дама», «Дама в червоному» і «Попелюшка» – вже просто документ, розкадрування недавнього нашого спільного переживання: Нотр-Дам у вогні, Нотр-Дам у попелі.

Dymchuk Gallery (вул. Ярославська, 21)

Художній засіб, який Вероніка Ґенсіцька (Польща) використовує у роботі з фотографією – злам, ефект очуження. За основу виступають солодкі сюжети з «їхнього» життя 1950–1960-х років: американські домогосподарки у фартушках, гладенько зачесані батьки сімейств, щокаті діти, сонячні пляжі, дружні вечірки… Далі починається digital(deadgital)– магія – картинка якось неприємно змінюється, з’являються нав’язливі деталі, повтори, випадають та додаються фрагменти. У затишний світ середини минулого сторіччя вторгається екзистенційна тривога, якою сповнено сьогодення. І постає питання – а чи все гаразд з нашою пам’яттю про «пломбир за 19 копійок»?