Національний художній музей України відкрив оновлену частину постійної експозиції другого поверху «Модернізм в Україні».
НХМУ був певний час зачинений на ремонт. У співпраці з «Приватбанком» частково відремонтовано стелю, в трьох залах відновили світлові ліхтарі (далі буде наступний етап), і нарешті почала працювати перша частина експозиції. Це дійсно свято, бо «музей з левами» є одним із символів Києва, і він повинен пишатися собою, а не мерзнути та просити гроші, чи не так?
Для постійних відвідувачів, які пам’ятають зали до ремонту, нова експозиція – це квест на знаходження відмінностей. Деякі роботи прибрали, деякі вперше виставили на огляд. Наприклад, з’явилася підготовча промальовка по левкасу «Яблуня», зроблена Михайлом Бойчуком у 1913 році, та вітальне полотно «Збирання помідорів» його учня Івана Падалки. Ми можемо тепер бачити відреставрований шедевр Олександра Богомазова «Пилярі» і розуміти, чим був спектралізм, який наполегливо розробляв художник. Стоїть скромно в куточку «Жіночий образ» Олександра Архипенка, а від нього невидимою хвилею розгортається історія світової кубістичної скульптури.
Десятки старих і нових робіт, гучні імена: Анатоль Петрицький, Олександра Екстер, Давид Бурлюк, Ель Лисицький, Віктор Пальмов, Мануїл Шехтман, Іван Хворостецький, Федір Кричевський (неймовірний триптих «Життя» і поруч – маленький, увесь золотий «Хлопчик з пташкою») та багато інших.
Окремий стенд демонструє книжкову графіку. У співпраці з Центральним державним кінофотофоноархівом України імені Г. С. Пшеничного створений «куточок кіноглядача», де можна побачити архівні кадри, бум індустріалізації, зведення однакових, як під копірку, будинків для пролетаріату (а облуплені хати – знести!), та стрічку «Нариси радянського міста», створену Дмитром Дальським у 1929 році.
Але справа не тільки в тому, чиї роботи ми бачимо, але – і більше – в тому, яке концептуальне підґрунтя має експозиція. Майже ті самі полотна не так давно глядачу подавали під герметичним соусом розвитку молодого радянського мистецтва, і в багатьох музеях цей підхід не змінився. Але НХМУ – у модному тренді – переставив акценти на історію європейського мистецтва, і як від цього виграли роботи! Український художній процес, який у 1930-ті роки на піввіку було штучно відрізано від європейського, став для Європи білою плямою, разом з нещасною країною. Водночас іноземне «вороже» мистецтво було весь цей період невідоме українським майстрам. І тільки нещодавно, коли терміни «авангард», «модернізм», «бойчукізм» тощо перестали бути лайкою, колесо повернуло назад, і мистецтвознавці почали дивитися на художню історію України кінця XIX століття – початку 1930-х років як на частку не тільки мистецького процесу Російської Імперії, а значно ширше, як на рівноправну частку світового процесу.
Нам, дітям закритих формацій, зараз навіть важно уявити, з якою легкістю на початку XX століття мандрували туди-сюди ідеї, як швидко йшов обмін усім новим, як бурхливо кипів той художній казанок, в якому плавилися стилі та напрямки, яким строкатим був той модернізм. І яким ентузіазмом були сповнені митці, котрим ненадовго дозволили бачити Україну окремою, особливою, українською, але все-таки відкритою до світу.
Модернізм завершився швидко, нагло, були заборонені організації, журнали, театри, всілякі «ізми». Хтось встиг емігрувати у 1920-ті, як Олександра Екстер. Бойчука, Падалку та багатьох інших чекала куля. Їхні роботи відправляли – навіки, навіки! – до закритого спецфонду, і ось вам список імен, які намагалися стерти, ось вам моторошний зворотний бік роботи Григорія Хижняка «Червоні партизани»: чийсь тулуб у френчі, ноги у галіфе та начищених чоботях, а голови немає. І позначка спецфонду, як тавро.
Експозиція «Модернізм в Україні», звісно, про те, що було, що залишилось в музеях та в книгах по мистецтву. Натомість вона і про те, що могло бути. Україна могла б здобути незалежність у 1917 році й не втратити її через те, що ми неспроможні дружно йти в одному напрямку, могла б розбудувати свою унікальну державу, своє неповторне мистецтво – наприклад, на засадах бойчуківського візантінізму, або зовсім інше, але вільне, могла б досхочу їсти свій щедрий хліб, говорити своєю прекрасною мовою… Але над нами, здається, й дотепер холодіє тінь спецфонду.
Текст: Марина Полякова
