З України з любов’ю: білоруський плакат, литовська фотографія, тіла як механізми та брутальна краса промзон – Марина Полякова розповідає про найкращі виставки Києва.
Білий Світ (вул. Пушкінська, 21 а)
Сьогодні всі думки прикуті до Білорусі, яка відтепер стала гарячою точкою. Як повернеться протистояння народу і влади, зараз не може спрогнозувати ніхто, історія розгортається на наших очах. Творчість білоруського художника Володимира Цеслера стала одним із медійних каналів освітлення білоруських подій. Саме так, бо Цеслер створює актуальні плакати, реагуючи майже у реальному часі, та розповсюджує їх соцмережами. Галерея «Білий Світ» зробили короткий (в революцію все відбувається швидко) триденний проєкт, присвячений протестним плакатам Цеслера. Основні мотиви тут: бчб-прапор, за який так відчайдушно борються білоруси, насильство силовіків-слабовиків («Мєнтск»), репресії влади, які вкорінені у найстрашнішому періоді, 1930-х роках (плакат «1994–1937», ніж з надписом «нерж» і профілем Сталіна тощо). Це важке і довге прощання з XX століттям, яке ми вважали закінченим 1991 року, а воно тягнеться і висить кайданами. І всю експозицію взагалі наповнює пафос (не)порозуміння українців і білорусів. Не секрет, що українці бачать свою місію у тому, щоб навчити білорусів, як правильно протестувати. Не секрет, що білоруси, бажаючи уникнути крові та справжньої війни, шукають свій шлях і свої форми боротьби. І плакат, який можна назвати «З України з любов’ю», на котрому зображена автомобільна шина у коробочці для обручок, це таке собі відкрите питання.
Національний музей Тараса Шевченка (бул. Т. Шевченка, 12)
У столиці почалася цікава подія – Month of Lithuanian Photography in Kyiv, впродовж якого ми побачимо традиції та сучасність литовського фотомистецтва, послухаємо лекції, подивимося документальні стрічки. За подіями можна слідкувати у ФБ-групі «місячника», а почнемо з виставки класиків литовської фотографії «Цвітіння повсякденності» у Музеї Шевченка. Тут представлені роботи Александраса Мацияускаса, Ромуальдаса Ракаускаса, Вітаса Луцкуса, Рімантаса Діхавічюса, Ромуальдаса Пожерскіса і Антанаса Суткуса, який став першим головою Асоціації литовських художників-фотографів, що почала працювати, страшно сказати, 1969 радянського року! Представлені автори дуже різні та чимось схожі водночас. У кожного з них є власна тема (скажімо, портрети Суткуса, який багато років працював над циклом «Обличчя Литви», тварини Мацияускаса, динамічна іронія Луцкуса), але всіх об’єднує любов до своєї країни, як це не пафосно звучить, уважність до натури, професійність, і, звісно, талант. Виставка триватиме до 25 жовтня.
Національний музей «Київська картинна галерея» (вул. Терещенківська, 9)
Київ має свій набір легенд і свій пантеон. Михайло Врубель займає в цьому міфічному просторі законне поважне місце, попри те, що прожив у Києві недовго – у другій половині 1880-х років працював тут, потім від’їжджав і знову повертався, і знову мандрував. Але в Києві Михайло Олександрович залишив настільки прекрасні твори, що ім’я його закарбувалося тут навіки. Київська картинна галерея має велику різнопланову збірку робіт Врубеля, і на виставці представлено те, що займало думки Врубеля у Києві: архітектурні замальовки, портрети тих, хто був поруч (Прахови, Мурашко та інші), ескізи до храмових розписів… У порівнянні з монументальним живописом це, здається, дрібниці, але саме з дрібниці складається велике. Виставка триває до 4 жовтня.
Gallery 83 (вул. Тарасівська, 3 а)
Чим є людське тіло – добре налагодженим механізмом чи сосудом, в який вкладено душу, почуття, емоції? Художниця Марина Бородуля у цьому питанні займає позицію дослідниці з пензлем у руках. Її полотна, її анатомічно довершені люди – балетні танцюристи – здаються спершу холодними, і дійсно перш за все механізмами, краса яких потребувала років важкої праці. Але саме з думки про працю, про щоденне примушення через біль, проростає питання про емоції цих красенів: ті почуття, які вирують в душі, ті почуття, які взагалі може передавати тіло на сцені. Частина експозиції – відео з танцюристами Національної опери. Затьмарене, беззвучне і від того ще більш магічне, воно ніби стає тлом, на якому проростають полотна художниці – з несподіваними спалахами кольору, з експресивними рухами, з тим самим конфліктом механістичності та пристрасності, який придає експозиції такої напруженості.
Триптих Арт (вул. Десятинна, 13)
На минулій персональній виставці львівського художника Петра Сметани в цій галереї ми бачили промисловий пейзаж – майже монохромний, дикий. Нинішня виставка (ювілейна двадцята для художника) розвиває тему, тут є пейзажі, але з’являються натюрморти, портрети – і це теж брутальний монохром, темна геометрія. З кожним проєктом стає зрозумілішим авторський почерк, а Сметана крокує непростим шляхом. Скажемо так: малювати красиве легко, всім-то воно подобається. Знаходити особливу красу в мало естетичному, в якихось промзонах, гаражах, безлюдних дорогах, – набагато складніше. Для Петра Сметани усякий об’єкт стає дослідженням цільності, форми: гараж, тополя, церква, ваза, людське обличчя. Форма проявляється дуже обмеженими засобами: скупа палітра, аплікація (яка створюється з підручних матеріалів і майже зливається з грубим шаром фарби), відсутність деталізації, внутрішній рух пігментів, котрі, здається, самостійно створюють фактуру, прориваються пузирями, тріскаються, застигають… І раптом через сірий вугільний дим, зимову мряку, вічний смог проривається кольорова пляма, дзвінка, чиста – просто якийсь фокус, віртуозне завершення оповідання, деталь, без якої не могла би проявитися краса брутального.
