Мистецтво на айфонах, Жук з Амстердама та польоти над епохою застою – Марина Полякова розповідає про найцікавіші виставки Києва. 

Білий Світ (вул. Пушкінська, 21 а)

Новий напрямок у мистецтві – ось що таке гесографія, не більше, не менше! Його винайшли батько й син Олег і Олександр Денисенки. Один із найвідоміших українських художників Олег Денисенко працює в графіці, скульптурі, левкасі. Його син отримав музичну освіту, а потім прославився як кінематографіст. За словами Олександра, гесографія – це одночасно і новації, і збереження традиції, це шлях через різні види мистецтва (левкас, тобто іконопис, тонку графіку) у пошуках синтезу. А ще – повернення високому мистецтву ужиткового виміру: роботи Олега Денисенка перенесені на чохли для айфонів, і з таким ґаджетом у руці кожен може виглядати неймовірно інтелігентним. Авторська манера Денисенка поєднує високолобість з іронією. З одного боку, він широким неводом загрібає культурні пласти, з іншого – вміє зробити своїх героїв у гарному сенсі несерйозними, зовсім трошки й зовсім не образливо шаржовими. Мабуть, літературним аналогом візуальної стилістики Олега Денисенка можна вважати романи Умберто Еко, великого містифікатора: «Я збираю уривки подій, шматки бувальщин і з цього творю історію, накреслену Провидінням».

Музей Києва (вул. Б. Хмельницького, 7)

Останні років сорок, за які Роман Жук сформувався як художник, досяг певного статусу, зробив внесок у мистецтво України й остаточно оселився в Амстердамі, були непростими для вітчизняної художньої сфери. Вона пережила відкриття горизонтів, розквіт, дійшла до деякої стагнації та розгубленості (разом із мистецтвом постмодерну). Увесь цей час залишатися значною фігурою, не втратити актуальності – чимала заслуга. Ба більше, стиль Романа Жука не розгубив тої наївної зухвалості, тієї парадоксальності, що відрізняли молоде українське мистецтво епохи трансавангарду. Ми ще напевне не знаємо, що таке метамодернізм, але, можливо, він буде таким, як у версії Жука. І художники зможуть говорити про кохання, не ховаючись під маскою іронії. Виставка «Я все ж тебе кохаю…» приїхала зі Львова (Роман Жук – львівський український європейський художник, ось так). Її можна вважати повноцінною ретроспекцією, тому що представлені роботи належать до різних періодів творчості. Величезні комахи з виряченими очима, алюзії на Бекона з його «зламаними» обличчями, груші в бароковій золотій рамі – це все Роман Жук, різний та єдиний.

Довженко-Центр (вул. Васильківська, 1)

Кінематографічно-художня виставка розповідає як про стрічку Романа Балаяна «Польоти уві сні та наяву» (1983), так і про те, що відбувалося навкруги кінофільму, тобто про повітря епохи. Тим, хто ті роки вже не застав, доволі важно пояснити, яким воно було, як поєднувалися радянська застійна розслабленість на межі апатії з відчуттям екзистенційного глухого кута. Втім, для вживання в ті реалії можна дивитися кіно, бо воно, здається, краще за всі види мистецтва передало настрої часу, і стрічка Балаяна, знята на київській Кіностудії ім. О. Довженка, тут не єдина, але дійсно програмна. Герой її, Сергій Макаров (Олег Янковський) є, скажемо пафосно, камертоном епохи. Комусь було цілком комфортно в ній жити, а йому некомфортно настільки, що на наших очах він – смішний інтелігент у светрі, зайва людина – буквально руйнується, втрачає і кермо, і вітрила, і сенси буття. Довженко-Центр не був би собою, якби не «покрутив» тему, як слід, створюючи додаткові змісти. Тут є інсталяції: «психологічна» художника Антона Логова, відеомузична литовського джазмена Владіміра Тарасова. Є тексти навкруги «Польотів», написані Тіберієм Сільваші, Іваном Козленком, Людмилою Новіковою та іншими. Є живопис того ж Сільваші, а ще Віктора Павлова, Тетяни Яблонської; світлини Олександра Ранчукова  і Бориса Градова. Всі голоси зливаються в хор, диригує яким Роман Балаян.