Повернення до Венеції, скалічений міф у фетишистських малюнках, Земля без людства – Марина Полякова розповідає про перші посткарантинні виставки Києва.

Білий Світ (вул. Пушкінська, 21 а)

Життя відновилося після чергового карантину – і повернулося тріумфально! Пекуче сонце Іспанії, пристрасті, контрасти та вбивча краса кориди. Солоний вітер Венеційської лагуни, м’яке коливання гондол на зеленуватих хвилях. Сині, помаранчеві гори, горбаті велетні-мости, важкі стіни старовинних будинків, в яких хтось колись жив, кохав, народжував дітей, плакав від розпачу, дивився з вікна на сади, дороги, гори… Ми не в змозі подорожувати реально, але можемо піти услід за художником і побачити далекі дивні місця його очима. Можемо накласти на емоції автора свої особисті спогади та роздуми й дати слово обов’язково повернутися до Барселони, Венеції, Нормандії, або поїхати вперше туди, де ми ще не були. «Географічний» живопис Світлани Лопухової – це надія та обіцянка кращого у сумні часи.

The Naked Room (вул. Рейтарська, 21)

«Скалічений міф» – новий проєкт Нікіти Кадана, створений за підтримки Міжнародного фестивалю Бруно Шульца «Шульцфест», що проходить у Дрогобичі. Тематика досліджень Кадана є незмінною: пам’ять, історичні травми, рефлексія над минулим. Світлини, які стали основою «Скаліченого міфу», бачили, мабуть, усі – це документація львівського погрому 1941 року. Друга складова – малюнки вугіллям, які цитують графічні роботи самого Бруно Шульца, застреленого у дрогобицькому гетто в листопаді 1942-го. Ті фривольні малюнки, замальовки фетишизму, були зроблені у 1920-ті роки, і спряглися вони з погромними світлинами тільки волею Кадана, бо немає в них ніякого передбачення страшного майбутнього, як іноді спекулюють. Але поєднавшись, справляють важке, гнітюче враження, б’ють по болючому, провокують – і це теж метод роботи з соціальною травмою. Погромники, що з масним задоволенням дивляться на майже роздягнену дівчину на тротуарі (пам’ятаєте?), це ми, і дівчинка з матір’ю – теж ми. Як з цим усвідомленням жити, Кадан знає.

АВС-арт (вул. Глибочицька, 32 в)

Ще одні (але зовсім інші) мандри представив цього тижня Олег Ясенєв. Якщо Лопухова пропонує радісно збирати валізу, бронювати квитки, складати культурну програму подорожі, то Ясенєв тільки посміхається – у його світ не летять літаки й не їдуть поїзди. Тут дух носиться над хвилями, тут чорне перевернуте небо і таке море, яке буває тільки в сновидіннях. Тут портали невідомо куди, води, що течуть просто по стінах і розмивають їх на очах, прискорюючи занепад. Можливо, це навіть постлюдський світ, де немає вже ні пустих сподівань, ні безглуздих воєн, тільки туманні спогади й розсіяні на молекули звуки.

Музей історії Києва (вул. Б. Хмельницького, 7)

Колаж, та ще поданий академічно, у строгому обрамленні, «як дорослий» – нечастий гість виставок. Це скоріш предмет молодіжних експериментів, гра, спроба висловлювання. Але колажі Кати Ситої не справляють враження експериментів, за ними видно впевненість авторки у техніці, у стилістиці, в тому, що саме через колаж вона може висловитися та найти порозуміння з аудиторією. Роботи Ситої в якомусь сенсі «арттерапія». Цю техніку художниця вибрала тому, що її влаштовує темп створення колажів, можливість бути імпульсивною, швидко проходити шлях між задумом і результатом. А для глядача, вважає авторка, колажі працюють як подоба психологічного сеансу: їх можна читати, вчитувати туди свої змісти, намагатися розібратися в собі, перш за все.