Була нещодавно десь на Фейсбуці дискусія про радянську шкільну форму. Половина дописувачів ностальгічно згадувала охайних однакових школярів, біленькі фартушки, напрасовані червоні галстуки. Інша половина лаялася на задушливу кусючу форму та ідіотичні перевірки шкільної адміністрації – чи не порушив хто однострій, чи не прийшов до школи без комсомольського значка?!

Покоління 30–40–70-річних ніяк не дійдуть консенсусу щодо радянських реалій, а тим часом виросли нові маленькі люди, які взагалі не розуміють, про що мова. Спираючись тільки на спогади старших, вони можуть вірити у те, що життя було чудовим, або що воно було геть страшним, – або взагалі відмовитися розбиратися, чим жили батьки й бабусі, бо це нудно.

Зірочки жовтенят, кришталеві келихи, «Сніданок туриста», лезо «Нева», поліровані стінки, дискові телефони, меню дитячого садочка, олімпійський Мішка – складові радянської повсякденності, яка формувала свідомість, і про яку деякі здатні згадувати без кінця. Тож нехай ці згадки стануть діалогом поколінь. Герої книжки, батько Петро та син Матвій, їдуть в «Інтерсіті», син питає, а батько розповідає про своє «щасливе дитинство» – з легкою іронією, без зайвого пієтету, бо хіба можна ставитися з пієтетом до тих кістлявих курячих ший, якими годували радянських дитинчат?!

Книжка на 150 сторінок, бекґраунд за QR-кодом та ігрова закладка – автори доклали зусиль, щоб сучасний підліток, жертва ґаджетів, зацікавився, прочитав і склав свою думку про недалеке минуле.

Петро Яценко. Союз Радянських Речей. Ілюстрації Насті Омелич. Київ: Портал, 2020

– Як ти домовлявся, приміром, з друзями, щоб піти погуляти? – запитав Матвій.

– Можна було подзвонити по стаціонарному телефону. Хоча не кожен їх мав. Наш телефон був один на дві квартири, і коли сусід говорив, то я мусив чекати.

– От бачиш!

– Не проблема! Можна було прийти до друга додому, задзвонити в двері й спитати, чи Сашко вийде, – Петро намагався довести, що його час теж був ого-го.

– Ну таке, – скривився син.

– Можна було ще покричати під вікнами. Ми збиралися по двоє, по троє, щоб голосніше було, і волали: «Окса-а-но! Васи-илю!» – сказав батько вже без великого ентузіазму.

Матвій скептично всміхнувся. Він придивився до сивого волосся батька, до лисини, яка дедалі чіткіше проступала на маківці, до зморшки, що залягала на переніссі, коли тато дивився на екран телефону. Скільки йому лишилося? Ну нехай років двадцять чи тридцять. Навряд чи з такою лисиною та з такими зморшками живуть довго. Матвій поглянув на батька зі ще більшим співчуттям. Такий собі викопний динозавр…

– Тату, а як ти був малим, були домашні комп’ютери?

– Ні.

– А інтернету що – теж не було?

– Звісно, ні. Він з’явився в нас, коли я вступив до університету. І був дуже дорогим. А щоб зайти в інтернет, треба біло подзвонити по телефону.

Син глипнув на батька з недовірою, мовляв, ну ти й заливаєш. Це ж наче сказати, що аби прийняти душ, треба ввімкнути праску.