Відновлення Стіни пам’яті на Байковому кладовищі розпочалося.

Меморіальна Стіна, частина Парку пам’яті, над яким художники Ада Рибачук та Володимир Мельніченко працювали впродовж 13 років, була законсервована 1981-го як така, що не відповідає принципам соціалістичного реалізму, і за рік залита бетоном. З незакінченого твору мистецтва вона перетворилася на міський міф – що там? щось страшне? щось величне? Зростали нові покоління, котрі бачили тільки голу бетонну стіну, яку хоч трохи облагородив дикий виноград. Хтось знав про давню трагедію двох художників, хтось взагалі нічого не розумів.

11 серпня розпочалося відновлення монументальної пам’ятки. Ініціаторами проєкту став Фонд збереження культурної спадщини Ади Рибачук та Володимира Мельніченка (АРВМ) спільно з арт-фундацією «Дукат», яка займається історією неофіційного українського мистецтва XX століття. Проєкт підтримує київська влада.

Завдання надзвичайно складне – зняти верхній шар бетону та не пошкодити горельєфи, що сховані всередині. Роботи почалися з «Берегині». Володимир Мельниченко так її описав: «Це композиція, на якій зображена жінка у двох образах: одна трубить у горн та закликає захищати рідний дім, рідну землю, а поруч – та сама жінка, яка черпає долонями воду життя».

Художниця Алевтина Кахідзе привернула увагу до юридичного та морального аспектів:  «Мистецтво має відчувати себе захищеним із нами та із законами, які ми маємо. Якщо подивитися на знищення рельєфів Ади та Володимира з точки зору сучасного українського законодавства, були порушені немайнові та майнові права авторів… Авторам була заподіяна велика моральна шкода – всі, хто знайомий із Володимиром Володимировичем, знають: нема дня, щоб він не згадував про цю стіну. Так само відчувала й Ада: “Произведение – это часть творца – производное, а убить его, это как убить самого творца”».

Нещодавно за ініціативою Фонду АРВМ місту повернули мозаїки Центрального автовокзалу, ще одну монументальну роботу Рибачук і Мельниченка. Мозаїки 1960-х років, які довго ховалися під шаром бруду на занедбаному вокзалі, виявилися надзвичайно позитивними, виглядають сучасно. Що буде далі зі Стіною пам’яті, ще не дуже зрозуміло, обсяг робіт величезний. Але для того щоб узнати, який же насправді той київський міф, та Стіна, є тільки один шлях – відкрити її.