Жила колись родина у Липовецькому повіті, володіла землею, ростила дітей. Один із них, Зіновій Ямковий, став сотником у армії УНР, а потім опинився в еміграції у Франції з жінкою й дочкою та почав жити наново – важко, як звичайно на чужій землі. Онука Зіновія, Марі-Франс Клер, стала письменницею. Вона вже зовсім француженка, але глибоко у родинній пам’яті зберігаються постаті й голоси з минулого. Після Майдану, коли невідому світу Україну побачили й почули, Марі-Франс вирішила написати роман про своє коріння.

Праця мала б бути титанічною, адже її предки опинилися у найгарячішій точці планети на той час, їх перемолола Громадянська війна, і переказати всі біди – не достане життя. Марі-Франс Клер зуміла знайти баланс  між трагічними подіями (які до того ж внутрішньо заримувалися з подіями 2014 року, коли знову той же ворог прийшов до України) й світлими спогадами своєї матері про життя родини на новій батьківщині. Майорці (або цинії) – символ, який поєднав дві країни. Виявилося, що вони однаково рясно квітнуть під українськими й французькими вікнами.

Документальний роман Cinq Zinnias pour mon inconnu вийшов у Франції 2016 року, українською перекладений Яною Вестель у співпраці з Маркіяном Перетятком.

Марі-Франс Клер. П’ять майорців для мого незнайомця. Київ: Дух і Літера, 2021

Родина схожа на величезну пір’яну ковдру, на яку ви можете дозволити собі безболісно впасти і розслабитися. Вийшовши заміж, Наталі також узяла шлюб і з чоловіковою родиною. Не маючи ані брата з сестрою, ані дядька з тіткою, вона іноді задавалася питанням: кому саме – чоловіку чи його родині – передусім, сказала «так»? З найближчої рідні, за винятком батьків, Наталі мала лише бабусю і дідуся, емігрантів зі Східної Європи, які оселилися в Лотарингії, де вона проводила свої канікули до десятирічного віку. Іноді на Різдво, але обов’язково влітку, два або три місяці щороку, проводила у дерев’яному будиночку у Домбалі – загалом це становить якихось двадцять чотири місяці життя Наталі. Та це був саме той час, коли в душі Наталі починали вібрувати деякі струни її єства. І пам’ять про ці літа з минулого єднається із сьогоденням, щоб освітити темний колодязь заборонених спогадів…

Влітку 2014 року Наталі знімала старий будинок у Провансі. Вона запросила Лео та Люсі, своїх онуків, провести тут серпень. Будинок з’являється на вигині дороги, посеред величезного саду. З черепичним дахом, дворядними фризами та вохряно-рожевими стінами, він височіє над декількома рівнями рестанок, довгих низьких стін із сухої кам’яної кладки, що підтримують виноградні лози й оливкові дерева, розташовані на схилі долини. З другого поверху будинку, на захід, відкривається морський краєвид. Зі східного боку розташований блакитний басейн, у воді якого відбиваються ряди олеандрів і великий кипарис. Дно басейну викладене блідо-блакитною плиткою, а обідок прикрашений двоколірною мозаїкою. Дитяча кімната відкрита на захід, вона виглядає на море. З кімнати Наталі видно басейн, її вікна повернуті на Схід…

…

Як завжди, Люсі та Лео просять Наталі почитати їм перед сном. Незважаючи на свої майже тринадцять років, Лео й досі отримує від цього таємне задоволення.

– Але ви втомилися. І до того ж, не маю книги, щоб вам почитати… – вибачається Наталі.

– Нічого, бабусю! Розкажи нам свої історії, коли ти була маленькою.

– Так, але тільки одну, а потім ви засинаєте. Домовилися? Цю історію розповідала бабуся Маруся – моя єдина бабуся. Я її дуже любила.

– Історію чи свою бабусю?

– Обох, мої любі! Маруся почула її, коли була маленькою, в Україні. Ось ця історія.