До Києва з Венеції 1956 року емігрувала італійська родина. Точніше, її чоловіча частина, батько Клаудіо Баскетті та хлопчики Рікардо і Фернандо були справжніми італійцями, а мати Лізу з Донбасу у війну нацисти забрали на примусові роботи. В концтаборі вона познайомилася з комуністом Клаудіо, залишилася на Заході й жила з родиною у Венеції – в маленькій темній квартирі, у скруті, бо чоловік, фотограф, не мав роботи.
В такому становищі їх застала Тетяна Яблонська, коли 1956 року потрапила з делегацією радянських художників до Венеції. Ліза мріяла про повернення на батьківщину і надихнула Клаудіо їхати до прекрасного Радянського Союзу. Яблонська обережно натякала, щоб подумали й почекали, але молоді люди попросили візу. Трагікомічна історія пригод італійців у Києві змальована у книзі «Тетяна Яблонська. Щоденники, спогади, роздуми». Ми вирішили уявити, яким побачила Київ родина Баскетті.
Отже, восени 1956 року у квартирі Тетяни Яблонської пролунав дзвінок телефону: Баскетті у розпачі сиділи на валізах на вокзалі, їх не пустили до Москви, натомість відправляли на Донбас. Яблонська прийняла «поверненців» і, намагаючись їм допомогти, набрехала секретарю ЦК з пропаганди, що Клаудіо був другом Пальміро Тольятті, що він кінооператор (любительську камеру той дійсно мав), а італійський неореалізм тоді був на вершині слави. Художниця з іронією пише: «За моєю натхненою брехнею Червоненко, мабуть, уявив, що, дійсно, бідний безробітний Клаудіо зможе допомогти підняти рівень нашої нещасної студії Довженка до світового стандарту?» Баскетті залишилися у Києві, Клаудіо отримав роботу помічника кінооператора!
Київська кінофабрика, яка 1957 року, саме тоді, коли на ній працював Клаудіо, стала називатися «Кіностудія імені А. Довженка», у повоєнне десятиліття ще не мала особливих досягнень, нові стрічки виходили нечасто. Той період у радянському кінематографі взагалі називають «малокартинье» – економічні повоєнні труднощі та боротьба з безрідними космополітами у мистецтві не краща атмосфера для творчості. Проте 1956 рік став переломним, якщо 1954-го радянський кінематограф випустив 54 стрічки, то 1956-го – вже 104! Ну а Кіностудія ім. А. Довженка 1957 року випустила драматичну стрічку «Дорогою ціною», яку, наприклад, дуже високо оцінили англійці. Можливо десь там, на підхваті, був і Клаудіо?
Родина Баскетті отримала «добру двокімнатну квартиру» (о, яка розкіш! сама Яблонська жила у двокімнатній з проходною кімнатою) на вулиці Госпітальній на Печерську. Між тихою Госпітальною з приватними будинками та вулицею Мечникова на рубежі 1950–1960-х почали прокладати бульвар Лесі Українки, який «з’їв» шматок Госпітальної.
1959 року світлина з будівництвом бульвару вже є, а на мапі ще його немає.
Сьогодні шлях від Госпітальної до Шулявки, де розташована кіностудія, можна подолати на метро за півгодини, а Клаудіо прийшлося їздити «через все місто “на транспорті” у години пік! Це тобі не гондоли або вапоретто (катерки) у розкішній Венеції!», як з жалем пише Тетяна Нилівна. Напевне, Клаудіо м’яли боки в автобусі ЗіС-155, саме такі моделі бігали городом і вважалися, між іншим, комфортними.
А, можливо, Клаудіо їздив з пересадками на трамваї, наприклад, № 30 до вокзалу і потім далі, до кіностудії. Так чи інакше, а киян у ті роки вже було понад мільйон, тож транспортну проблему всі відчували на собі.
Хоч як стисло жили Баскетті у Венеції, але вони не голодували. Що ж відбувалося у Києві? Кінець 1950-х років був доволі «ситий». Вже на початку 1960-х ціни почнуть рости – тоді як люди звикли до щорічного зниження, – пропаде м’ясо у магазинах через проблеми у сільському господарстві, а поки що новий гастроном на Хрещатику буквально до стелі заставлений продуктами, і ніякої черги.
Старі кияни пригадують, що в цьому «зразковому» гастрономі були пристрої для нарізки сиру та шинки, стояли бочки з ікрою. Зрозуміло, що по одній постановочній світлині неможливо судити про торгівлю взагалі, та навіть якщо полиці магазинів не були пустими, Клаудіо не міг забезпечити родину. Він, маючи знання з бухгалтерії, не уявляв, як зможе прожити на свою зарплату, та дещо наївно обурювався, що з заробітної плати вичитають податки. Невідомо, скільки він отримував, але хліб коштував від 3 (білий) до 1 (чорний) рубля, а кіло чорної ікри 85 рублів. На ікру італійцям не хватало, а чорний хліб вони скоріш за все їсти не могли, бо не звикли. Того ж соусу, який потрібен до спагеті, у Києві чомусь не було.
У Венеції Клаудіо «безробітний, щороку обов’язково шив собі новий костюм. Діти вдягнені з голочки, Ліза – також». У Києві родині Баскетті довелося продавати речі. Два запасні пальтечка-монтгомері Тетяна Яблонська купила для дівчат, але вони соромились вдягати, не хотіли виділятися.
Рікардо ж і Фернандо виглядали на тлі хлопчиків у дворі як «маленькі англійці-колонізатори серед туземців». А ще італійці зовсім не були готові до київської зими, коли у гольфах і шортах не побігаєш (хоча зазначимо, що 16 лютого 1957-го зафіксований температурний рекорд, плюс 11,8 градусів). Попри те, що хлопцям купили лижні штани та вушанки, вони мерзли, а Рікардо почав дуже хворіти. Взимку 1957 року Хрещатик був красиво ілюмінований, але чи мали Баскетті наснагу гуляти?
Ліза, окрім проблем з грошима та дитячими хворобами, мала ще одну біду – її конче не влаштовували радянські пральні засоби! В Італії достатньо було насипати порошок на комірець, і він ставав білосніжним, а тут Клаудіо доводилося ходити з брудними комірцями та манжетами. Щоправда, саме тоді у Союзі з’явився інноваційний пральний порошок «Новость», який викликав справжній ажіотаж у хазяйок. У Казані на хімкомбінаті імені Вахітова створили його на основі жирних спиртів, що були виділені з кашалотового жиру. Як обіцялося, порошок забезпечував довгий строк експлуатації речей та зберігав фарби тканини. На жаль, Ліза не оцінила винахід казанських хіміків – комірці все одно не білішали.
Одним словом, Баскетті стрімко наближалися до відчаю. Їхня мрія про квітучу соціалістичну країну розбилася об важкий побут. Протрималися вони недовго – Клаудіо поїхав до Москви, прорвався до Тольятті та, запевняючи, що діти не зможуть жити у суворому кліматі, «вибив» дозвіл на повернення до Італії. Там із Баскетті ще кілька разів бачилася Тетяна Яблонська під час візитів.
Перш за все Клаудіо вийшов з комуністичної партії, до того ж надрукував антикомуністичні статті, за які отримав добрі гроші. На них Баскетті купили ресторанчик.
Текст: Марина Полякова
