В українському перекладі вийшла біографія письменника Василя Гроссмана, автора роману «Життя і доля». 2019 року її написала російсько-канадська журналістка і філологиня Александра Попофф, насамперед адресувавши цю біографічну розвідку західній аудиторії.
Якби радянським партійним функціонерам сказали, що роман Василя Гроссмана переживе їх самих, переживе Союз та увійде в XXI століття як антитоталітарне свідоцтво, вони б тільки посміялися. Вершителі доль були впевнені, що рукопис, який КДБ «заарештувало», буде знищений, а сам автор закриє рота. Але, як в історії відбувалося не один раз, сталося по-іншому.
Чи актуальний роман Гроссмана зараз, чи актуальна його біографія, прискіпливо написана Александрою Попофф? Феномен Гроссмана, «російського єретика», цікавить науковців різних країн, виходять праці, йому присвячені, переклади його творів. Одночасно з тим ми бачимо в режимі реального часу, що лещата радянської імперії не розімкнулися, болючі вузли історії не розплутані, диктатори диктують, а тоталітарний міф живе й подекуди перемагає.
Александра Попофф. «Василь Гроссман і радянська доба». Серія «Постаті культури». Дух і Літера, 2021
Василь Гроссман почав писати антитоталітарний роман «Життя і доля», коли Сталін був ще живий. У ті часи про публікацію роману не могло бути й мови. Але після смерті диктатора, коли режим дозволив говорити напівправду про сталінські злочини, зажевріла якась надія. Усвідомлюючи, що за своєю репресивною суттю держава не змінилася, що сталіністи залишилися при владі, Гроссман усе ж таки прийняв сміливе рішення опублікувати своє свідчення про це радянське століття та сталінізм. То була перша серйозна спроба відновити історичну правду разом з іменами, які представники режиму викреслили з життя та офіційних документів. У книзі «Життя і доля» Гроссман притяг сталінізм до суду, зіставивши радянські злочини проти людства з нацистськими. У 1960 році, за два роки до того, як світ почув розповідь Солженіцина про ГУЛАГ, Гроссман завершив викриття двох диктатур і запроваджених ними рабських порядків. Рішення спробувати опублікувати це в СРСР було актом відчайдушної сміливості та непокори.
Роман Гроссмана розпочинається з картини міст-таборів у Європі XX століття – світу прямих ліній й однакових бараків, де зникає індивідуальність: у десятків тисяч людей одна й та сама доля. До цих людей ставляться, як до живих мерців, незалежно від того, де вони живуть і помирають – у нацистському таборі чи на заледенілих просторах російського Далекого Сходу.
Прирівнявши ГУЛАГ до Голокосту, Гроссман розповів історію всього свого покоління, яке пережило дві диктатури-близнючки та Другу світову війну. Він прагнув, щоб постсталінська Росія впоралася зі своїм минулим так, як це зробила постнацистська Німеччина. Гроссман був готовий битися за це праве діло, але один із редакторів доніс на нього КДБ. Автора не заарештували, але заарештували його роман, і це було набагато гіршим покаранням.
У лютому 1961 року співробітники КДБ вдерлися до квартири Гроссмана та редакцій, куди він відсилав рукопис «Життя і долі», і конфіскували всі машинописні копії чернетки. Письменнику сказали, що його книга для радянської держави небезпечніша за «Доктора Живаго» Пастернака, і «якщо її взагалі коли-небудь опублікують, то, мабуть, не раніше за років 250». Головний радянський ідеолог Михайло Суслов порівняв вибухову силу творів Гроссмана з ядерною бомбою, визнавши тим самим, що викладені в ньому історичні факти є загрозою для режиму, побудованому на вигадках та фальсифікації.
У зверненні до радянського керівництва Гроссман писав: «Немає сенсу, немає правди в теперішньому становищі – в моїй фізичній свободі, коли книга, якій я віддав життя, перебуває в тюрмі, – адже я її написав, адже я не зрікався і не зрікаюсь її… Я прошу свободи моїй книзі». Режим замовчував правду (і роман Гроссмана) так довго, як міг.
Радянська держава «важкою масою в багато трильйонів тонн», як писав Гроссман, перемогла письменника, знищивши його фізично. Він помер від раку в 1964 році, за три роки після конфіскації роману, так і не довідавшись, чи побачить колись читач його «Життя і долю». Вважалося, що роман було втрачено або спалено. Але в 1980 році він несподівано з’явився на Заході. Збережений друзями Гроссмана і таємно вивезений за кордон у вигляді мікроплівки, роман був опублікований у Лозанні, а потів поширився по всій Європі (де став бестселером), в Америці, а в 1988 році, за Михайла Горбачова і в Радянському Союзі.
