Інший Київ продовжує збирати поезію воєнного часу. Не маючи претензії на всеохопність, не будуючи ієрархій, не рецензуючи, ми складаємо невелику антологію з віршів, надрукованих авторами у блогах. Людські враження перетворюються на віршовані рядки й так залишаються в історії літератури, історії війни. Це – друга збірка, першу ми опублікували тиждень тому.

 

Людмила Горова

У цім розтерзанім домі

Так багато тепла і любові.

Чиїсь руки розгортають все, що нещодавно було стінами,

Щоб контужене тремтяче цуценя жило.

У цім розтерзанім місті так багато тепла і любові.

Чиїсь руки дбайливо кладуть все, що нещодавно було людиною,

У чорний пакет. Бо людину цю хтось же любить.

На цім розтерзанім полі  так багато тепла і любові.

Чиїсь руки виймають з його тіла міни і ракетні уламки,

Щоб збіжжя прорізало напоєну кров‘ю землю і вона розродилася хлібом.

У цій розтерзаній жінці так багато тепла і любові.

Вона зціпить зуби, вона дасть собі раду,

Бо він, котрий зараз там, де пекло, тримається за її любов.

У цім розтерзанім серці так багато тепла і любові.

Воно рівно б‘ється, ловлячи віддачу від автомата,

Але вискакує з грудей і стискається до болю від дитячого плачу.

У цій розтерзаній країні так багато тепла і любові,

Що ними можна заквітчати увесь світ.

І в цім розтерзанім світі так багато тепла і любові. І вся вона – тобі. Живи.

 

Євгенія Кузнєцова

Хочеш кави, синочок, втомився?

То вмикай свою кавоварочку

Поки кава ще не заварилася

Розкажу тобі, синку, казочку

Нема кави, синок? Лиш корінчики?

То заварюй коріння дуба

Слухай казочку поки дихаєш

Це історія про душогуба

Душегубонька взяв кавоварку

Поки ніс то згорів у полумʼї

І поліг отут попід хмаркою

І лишилася купка попелу

Ти несеш свою кавоварочку

Телефон несеш і сережки

Але кожен ковточок кавоньки

Тебе їстиме із середини

А сережки твоїй дружиноньці

Розʼїдять потрошечки вуха

Хоча ти вже, бачу, не дихаєш

І на тебе вже сіла муха.

 

Юлія Мусаковська

такі незручні, такі страшні вірші,

повні люті,

такі неполіткоректні

жодної в цих віршах краси,

жодної естетики

метафори зсохли й розсипались

не розквітнувши

метафори закопані

на дитячих майданчиках

під нашвидкуруч збитими

хрестами

завмерлі

у неприродніх позах

біля під’їздів будинків,

присипані пилом

готували їжу на відкритому вогні –

намагались вижити

загинули від зневоднення

під завалами

розстріляні в авто

під білим прапором

із простирадла

з яскравими наплічниками за спиною

лежать на асфальті

долілиць

поруч із домашніми улюбленцями

даруйте, але такі вірші –

це все, що маємо для вас на сьогодні,

шановні пані та панове

глядачі

театру війни.

 

Катерина Міхаліцина

господи, дай мені інше серце,

благаю, молю.

це моє – розбивається

як вазочка з кришталю

в серванті бабусі з Рубіжного,

бо в ній не варення – вогонь.

як шибки в автобусах з хрестиком

з евакуаційних колон.

розтрощені, розпанахані,

хоч везли в собі життя.

прибиті іржавими цвяхами

коти і собаки…

дитя-

ча розпатрана іграшка –

таке моє серце, таке.

як танком розпорота оранка,

беззахисне і м’яке.

як спалене вибухом гніздище –

порожнє, куди не глянь.

таке моє, господи, серце це –

вирва, іржа, твань.

як хмара над Маріуполем,

куди не торкнись – поллє.

діряве, голодне, облуплене –

таке воно, серце моє.

завмерле від безпорадності,

і люте, не ніжне, ні.

як люди в підвалах Попасної,

як смертники в Кремінній..

молитви туди не вміщаються.

хоч нині і Чистий четвер,

там брудно. туди збираються

співати за тих, хто вмер.

оспівувати ненароджених

на чорній оцій війні.

благаю, молю – дай ще одне.

і чую у відповідь: ні.

***

мамо, мам, чуєш!

випусти мене за порога,

хочу побігати – тут місця замало,

хочу політати,

поки не став дорослим.

..

дж-ж-ж!

я бджілка, мамо.

несу мед додому.

фур-фур!

я пташечка, мамо.

несу черв’яка дитинчатам.

бух-бух!

я ракета, мамо.

несу смерть чужим людям.

..

чи ти мене, мамо,

і такого любитимеш?

 

Марина Пономаренко

Питаються: – Що в тих мішках,

Якими ви обкладаєте пам’ятники вашим поетам?

Напевне, цукор?

Ось куди дівся весь цукор! –

Кажуть і дуже сміються з власного жарту. –

Чи може там борошно? А якого ґатунку?

Звісно, борошно, у них же (тобто у нас)

Так гарно росте пшениця! Ото пощастило!

Чи, може, там гречка?

Гречка у них (тобто у нас) теж росте!

Треба ж, як пощастило!

А може, горох? – Тут вони знову сміються. –

А може, пісок із найближчого пляжу?

Знаєте, в них (тобто у нас) там є пляжі,

Навіть буває, що річка із пляжем!

І парасольки на пляжі! Щастить їм! –

Кажуть вони пискливим надірваним голосом. –

Та навіть якщо і земля у мішках –

Це ж та сама земля, на якій все росте! –

Їхній голос стає іще вищим

Вони ще довго говорять про ті мішки

Звідки їм знати, що в них?

Насправді мішки повні любові

Чистої, щирої, наче золото

Ніжної, теплої, наче вишневий цвіт

Сильної і безстрашної, наче велика пташка

У нас так багато тієї любові,

Що її вистача з головою,

Щоби наповнити нею мішки

І захистити всі пам’ятники

Усім нашим поетам

Від знавіснілих куль,

Від заздрісних бомб,

Від ракет, які давно некеровані.

У нас так багато тієї любові

У нас повна країна любові

Нам справді щастить –

На нашій землі

Любов виростає найкраще

 

Борис Херсонський

Вольно вам, нераскаянным, на Страстной неделе

поупражняться в гнусном военном деле,

с землею равнять деревни и города.

Коктейль молотова – это не поллитровка.

Танк взлетает на воздух, хоть он не божья коровка.

Вождь в одиночном бункере ожидает суда.

На дне морском ворочается бронированная махина.

В телевизоре очередное заседанье кабмина.

Христос удалился в Вифанию и водворился там.

Анна с Каиафой принимают в Храме Кирилла.

Обсуждается эквивалент сребреника и тротила.

Сгорела смоковница? – больше места кустам.

Вольно вам, негодяям. лжецам неумелым,

черное, не краснея. представить белым,

пусть погибнет народ, но вождь пусть пребудет целым,

чисто выбритым и остриженным под обрез.

На Христа с хитрецой поглядывает Иуда,

он еще не предатель покуда,

но надеется, что на предательстве разбогатеет как Крез.

Пилат говорит размеренно – лекция прима.

Территория Израиля есть территория Рима.

Ее население – римляне. Но их кто-то заставил забыть,

что мы с ними один народ, обучил их вместо латыни

чужому наречию, бормотанью пустыни,

видно придется наново их учить!

Запретим разговаривать им на своем арамейском,

путь учатся наново говорить на нашем, армейском,

радикалам пощады не будет, бунтовщикам – копец.

А тут еще этот мессия – будь он неладен!

Пусть жгут перед статуей императора ладан,

Пусть забудут Отца небесного! Император – земной отец.

Это было давно – ныне иная драма.

Благословляет войну служитель иного храма.

Покоряют нашу страну. но наша страна упряма.

Танки горят, что смоковница в прежние времена.

И на дне морском – напомним – бронированная махина

свыкается с ролью подводного исполина.

Взрываются бомбы. Длится неправедная война.

 

Анатолій Дністровий

розсипані світи написаних книжок

як мертве листя осені

під березневим снігом

в яких часах далеких усе це відбуло

в яких часах сирени ми не чули

тут тільки мить

тут ми

з дзеркалами очей

де чорна каламуть і вогнища вечірні

пилюка на губах поета

він мовчить

бо ненароджені слова

судинами

пульсують

 

Вадим Гройсман

Картинно сводит ненависть с ума.

На улицах неприбранные трупы.

Весёлые и светлые дома

Вдруг превратились в адские уступы.

Забито погорельцами метро,

Сжимает грудь от ужаса ночного.

Впервые взяв железное перо,

Пытаюсь написать хотя бы слово.

***

О РУССКОМ ЯЗЫКЕ

Не только ради жирного куска

Идёт война, кровавая работа.

Они пришли во имя языка,

Пришли освободить его от гнёта.

Хотели прогуляться налегке,

Росли на нашей почве, как поганки,

На гусеничном русском языке

Вползали в наши сёла, как на танке.

В последний раз среди густых помех,

Когда по ним стреляли, словно в тире,

«Пиздец ебашат! Разъебали всех!» –

Орали в покорёженном эфире.

Когда на них взметнулся гордый меч

И поднялось предсмертное свеченье,

Устами их провозгласила речь

От собственного смысла отреченье.

В полифонии споров и идей

Блуждать не будем, обойдёмся малым:

Заставить замолчать чужих людей,

Ебашить их и дальше по сусалам.

 

Олег Коцарев

ПРОГУЛЯНА ПОВІТРЯНА ТРИВОГА

1.

збігаємо з п’ятилітньою донькою

з п’ятого поверху,

і на мить стає смішно:

ноги наші в повітрі бовтаються,

по-справжньому торкаємось

лише одне одного,

космонавти,

коцмонавти.

2.

починаєш прогулювати

тривоги повітряні

як старшокласник.

3.

хто рухається

в будинку темному

напроти твого будинку темного

будинку

в якому

поворухнулося

твоє темне волосся?

5.

вміст рюкзаку:

тікаючи з-під обстрілів

навіщось

узяв із собою

книжку віршів

«вміст чоловічої кишені»

6.

біженець грає

нечисто –

в нього в рукавах

вісім слів

із різних

діалектів.

 

Галина Крук

правда на твоєму боці, але це твій найтемніший бік

мало хто бачив його, принаймні, із тих, що живі

трава підіймає черству землю на своєму горбі

культі дерев випускають пагони, як пазурі

 

наука розпізнавання смерті відскакує від зубів

за браком часу відразу переходиш до ключової з тем:

сонні артерії над ключицями – справа і зліва, їх дві

чорний ворон – птах, що живиться падлом, а не тотем

 

чужих довкола стає стільки, що губиться лік своїм

спиш до вікна головою, під подушку кладеш щось важке,

гуляючи містом, подумки постійно облаштовуєш вогневі

позиції, де кут обстрілу добрий і вид на ціль,

і сонце не сліпить в очі, і всяке таке

 

дай мені часу на збори – не забути забрати усе –

перш як вийти за рамки безпеки, давно затісні,

щоб не дісталося мародерам наших осель

ні доброї пам’яті, ні надтріснутого голосу плáтівки,

ні свідоцтва померлих тут чи народжених тут дітей

дай мені ранку прокинутись в іншому сні…

 

Ілюстрація: робота художника Данила Мовчана