Перед тим як відкрити книгу «Сни про Херсон», готуйте хусточки, заспокійливе, коньяк, або чим там ви рятуєтеся. Читати її дуже важко, то, може, не читати?

Але як тоді дізнатися, що насправді відбувалося у захопленому росіянами Херсоні, поки ми дивилися спочатку на проукраїнські демонстрації містян, а потім – на щасливих учасників референдуму? Як жили й помирали люди за темними мурами окупації, поки ми співали хіт «Сон про Херсон» від «Гайз», пам’ятаєте: «Спи кацап, заплющуй очі, / Партизан Херсона все зробить неболяче. / Це буде як сон, твій останній сон про Херсон»?..

У Артема Петрика свої сни про Херсон – не вигадані. Йому, українському історику, старшому науковому співробітнику Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету, конче не пощастило – приїхав погостювати до рідного міста і не встиг озирнутися, як опинився в окупації.

1 березня він народився вдруге – коли під раптовим артилерійським обстрілом застрибнув у підвал чужого приватного будинку і пересидів там із переляканими літніми людьми. Вийшовши наверх, якраз і зрозумів, що новонароджений, – уздовж вулиці лежали тіла тих, хто не добіг… А у місті тим часом: надії, що Херсон не здадуть, відчай («Зрада! Перекоп розмінували! Продали, підставили хлопців під ніж!»), перші колони окупантів на околицях, перші мирні, розстріляні на узбіччях доріг просто так, для сміху, «зелені коридори», які ставали перегонами зі смертю, народний спротив, партизанщина, катівні… Артем перейшов на нелегальне становище, ховався від «орків» і колаборантів, які хотіли захопити таку пташку: українського історика. І робив записи, що перетворилися на херсонський щоденник.

Маленька і тоненька (157 сторінок), написана просто, короткими реченнями, ця книжка вмістила дуже багато: безпосередні спостереження автора за містом і містянами, його роздуми, спогади про херсонське дитинство, окупаційний фольклор, калейдоскоп доль інших людей. Артем Петрик як історик задає величезну перспективу подіям російсько-української війни, і це важлива риса книги для тих, хто шкірою відчуває віяння історії над українським півднем: «Вітер. Степовий. Козацький. Скільки ворожих кісток ти висушив. … Кожен з непроханих оголошував про свою вічну владу. Усіх перемолола Україна, милосердна, гостинна багатьом надала гробові квартири в безстрокову оренду. Ось і ці…»

Артем Петрик. «Сни про Херсон». Харків: Фоліо. 2023

Вікно

Толік — мій новий друг та єдиний співбесідник. Для своїх чотирьох років аж занадто розумний, хоч у собак рік, мабуть, іде за десять. Походження його незрозуміле. Судячи з розрізу очей — азійське. Хвіст лисячий, повади тигра. Невеликого росточка, але галасливий та гордий. Ми ділимо на двох будинок четвертий тиждень. Відтоді як я повністю заліг на дно, в підпіллі — у прямому сенсі. Будинок належить хорошим людям, Толік також. Вони — це мій зв’язок із зовнішнім світом і джерело продовольства.

Будинок старший за мого прадіда. Згідно з легендою, у 1918-му, під час визвольних змагань, у ньому ховалися підпільники, а потім, у 1942-му, від попередніх фашистів — німецьких. Тепер, бач, утретє, від нових окупантів.

Будинок як будинок, стіни, дах. Є двір, маленька доріжка між деревами, метрів 15–20. Перед домом — паркан з білими колонами та палісад із квітів. Та не це фішка, а вікно. Звичайне собі вікно, старе, може, такого самого віку, як хата. Та для мене — це шпарина назовні, ба більше: місце для роздумів. Маю стілець з допотопного румунського гарнітура й табурет для Толіка. Коли сидимо поруч, він не галасує. Кладе біло-коричневі лапи на підвіконня, голову на лапи й дивиться заворожено на світло від ліхтаря. Коло будинку їх два. А-а, так, забувся сказати: сидимо ми тільки ночами. Удень — ні, лише зрідка підхожу, щоб оцінити обстановку вздовж дороги, біля якої стоїть дім.

Вікно як головний свідок епохи… Багато людей марили подорожами в часі, можливістю побачити на власні очі минуле. І ось, без усяких наворочених технологій і механізмів, я здійснив мрію поколінь. Через звичайнісіньке херсонське вікно всього за якихось пів року спливло мінімум усе минуле сторіччя.

Про що я? Про колони техніки зі свастикою «Z», про марші «строітєлєй Херсона» — недорослів з гітлерюгенда, звезених бозна-звідки, які на камери скандували: «Одна вєра, одін народ, одна страна», «Навєкі с Росієй», зривали українську символіку, ламали портрети наших, замальовували синьо-жовті кольори «аквафрешем». Про те, що не розгоралися книжки й сильно чаділи, коли вони їх палили. Про облави «гестапівців», які чоботом ламали ворота сусіду, а він, на щастя, уникнув небажаного знайомства, прорвавшись дворами-городами. Чим вам не 1930-ті? Вікно транслювало минуле в сучасність, викривлену й страшну. Рашизм — потворний симбіоз фашизму та комунізму, отруйною змією заповз у світ, не оминув і моє рідне місто…

Місто… Я бачу його довоєнним, коли задрімаю коло вікна. Толік теж засинає, буркотить. Друже, адже й ти згадуєш наше минуле вільне життя?

Ось він, Херсон, — у садах, виноградниках, схожий на великий шматок кавуна, який усміхається берегами своїми великій українській річці. З Дніпром вони, мов брати.

Буду відвертим: дорослим я не любив і не цінував своєї малої батьківщини. Провінційний та нецікавий, бач. Та життя — лиха штука, рятуватися довелося у його стінах, не відпустила «фруктова столиця». Нині він на себе не схожий, війна спотворила його просту й відкриту душу. Херсон став іншим, покрився коричнево-червоним мороком, постарів на тисячу років. Прокидаюся, бо не хочу кошмарів, хочу пам’ятати його веселим і трохи дуркуватим, яким запам’ятався в юнацькі роки.

Та невдовзі знову засинаю й бачу світло. Тепер усе, як треба — весна, який рік не знаю, летимо на вєліках по Східному мікрорайону, далі — Киндійка, де розбив старому металісту тенісним м’ячиком вікно, «Антошка» — так для своїх, для сторонніх — Антонівський міст, на тому березі — Олешки, у народі «Цюрих». Звідти мій кєнт — Сєня «Рибка», найкращий боєць обох берегів, так він вважає. Ми ганяємо заїзди на інтерес — чий район сильніший. Я часто програю, «тачка» не тягне, тож постійно соромлю Таврик — спальний куток на півночі міста. Того дня Сєня теж провалився: Костян, здоровий лось, старший за нас років на три, прийшов першим. Трофей — ті, хто програв, мали проставляти Костяну «Чернігівське» і кричати на всі усюди: «Воєнка рулить!»

Воєнний форштадт — найстаріший район, «ведеться» від заснування міста. Він понад століття бився за першість з іншими «дідами» — Млинами та Забалкою. Великими й кривавими були битви цих трьох херсонських братств, відданість району цінувалася найвище, зрада каралася кров’ю, а то й каліцтвом. Усе вже відгуділо, а слава лишилася. Забалка — то взагалі херсонський Шанхай, куди й удень не ризикуєш ходити без ножа чи хоча б кастета. Якщо немає, то запасися болтами. Пам’ятаю, як шукав друга на ім’я Микита й натрапив на місцевих наркоманів, які варили свій «куліш» і вже добряче насмакувалися. Добросердні виявилися. Вирішили мені допомогти, бігали Колодязною вулицею, дзвонили в будинки з криками: «Допоможіть знайти Чикіту, вона втекла з ведмедем».

Відрізками сон. Нарізаними латками. Роки. Вулиці. Провулки. Пори року. Проспект 200-річчя Херсона, спортивна школа. Тренер «Шиша», брехун і мрійник, узяв у мене в борг 200 грн у 2009 році. Закохався в Юлю Тимошенко, вступив у БЮТ. Вірив у лотереї, та в те, що почухавши в четвер поламані вуха борця-легковаговика Анзоріка Мукаєва, можна прикликати щастя. Анзорік — маленький з волохатою спиною та басистим голосом, прагнув стати майстром спорту, купити білий костюм «Adidas» та приїхати в ньому до рідного Кутаїсі. На вулиці Шота Руставелі зупинитися й спитати: «Тамара є?». Йому б відповіли: «Вдома, покликати?». А він мстиво: «Уже не треба, все одно в майстрів спорту ноги мокрі від окропу». Наївний добрий Анзорік, ти не побачив Кутаїсі… Його забрало Дебальцеве у 2015-му. Він встиг навчити мене кавказького фокуса з підкурювання від 50-баксової банкноти. О, який я успіх мав у «Настольжі» на Старообрядницькій, «Запої»… Та де ми тільки не гастролювали.

Площа Свободи, у самому центрі, навпроти — готель «Київ» і кінотеатр «Україна». Ідемо в бік парку, повз «Білий дім», кабак «Два капітани». Одногрупник Ганжубас, нахапавшись зілля, грає в шахи з Наполеоном, через годину екзамен у Петрівни, а він ніякий. Знову розповідатиме замість білета секрети сталі та як кувати меч Конана-варвара. До речі, Ганжубас у 2014-му драпонув до Донецька, став «шишкою» у сепарів, не дивно — їхній контингент.

Ох і цікаві люди тут жили! Можна було б власний фентезійний всесвіт створити в Херсоні. Головні раси — моряки та манікюрниці. До того ж у разі змішання цих двох рас з’являлася надлюдина — херсонська морячка, моряк втрачав силу перед нею й ставав рабом. Та сама доля чекала на нещасних у разі змішання з племенем студенток іноземної філології місцевого університету — «Педіна». Що поробиш, еволюція та деградація на практиці, суворий закон південної реальності.

Ні, мені таке не загрожувало. Та все-таки як же мене любили! Хоч я й розумів — у Херсоні гуляй, але не одружуйся. Скільки сліз пролили херсонські красуні через мій нахабний сміх, омивали потоками вод мої черевики між столиками «Ліки Базиліки», всяких «Амічі», того, що на Суворці, на безжальному бетоні набережної Арестанки. Туш, помада та сльози — чи є щось драматичніше у світлі палкої ночі? Ніки, Юлі, Насті, Катерини, милі прекрасні створіння, ви — м’які тіні минулого мирного життя, невже воно було?

Я засипав вас пелюстками квітів у «Перфетто», ви бігли до мене крізь натовп, так щиро, що турки плакали та аплодували наче тріумфу пристрасної молодості. Турків багато було до війни, велика бізнесова діаспора. Вистачало й інших громад, обласканих гостинним українським півднем: азербайджанці, грузини, болгари, вірмени, литовці, поляки, євреї…

Не знав Херсон ані етнічних конфліктів, ані релігійної ворожнечі. Страшенно здивувалися його мешканці, коли чужинці в березні проклятого 2022-го, сидячи на танковій броні, розповідали на чавкальному діалекті про «визволення», «нацистів», «київський режим», до того ж погрожуючи автоматами. Ну вже ні, в таке повірити не міг навіть божевільний…

«Сиктивкар! Лисоє гандоніще! Домой, мля!», — лементує п’яний орк. Здається, офіцер. Постріли. Намагається поцілити з пістолета у вуличний ліхтар. Усе в молоко. Це вже не вперше. Обриганий посеред вуличної ночі. Ой, давиться блювотинням…

Ми з Толіком швидко відходимо від вікна. Геть сон. І роздуми перебив, падло.

На годиннику друга. Уже час. Я пробираюся у двір і починаю тренування. Бігаю стежиною повз дерева. 20 метрів туди, 20 метрів назад, ні кроку вліво чи в право. Так кілометр за кілометром. Фізичні вправи — шанс не з’їхати з глузду. Толік сидить під черешнею, мовчить, він знає — заважати не можна. За годину починається феєрія. Ракетний наліт по непроханих гостях. Не зупиняючись, усміхаюся Толіку: «Отже, наші не забули». Малий радісно ощиряється й наче киває головою з гострими вухами-сторчками: «Еге ж, хе-хе». Розумний пес. Український пес.

Наступна ніч така сама, як і десять після неї. Думки, вікно, колони орків мчать дорогою. «Стой, сука!» — тупіт чобіт, ворожий патруль когось жене між акаціями.

«Хто зрадив?» Ця думка не йде з голови. Навели одразу на три адреси. Знають тільки близькі. А тут повідомлення, коротке: «Олег з ними, не контактуй». Дякую, звісно, але… Дружимо з другого курсу універу.

Провалююсь у сон. Чогось у голові — універ, знову універ. У довоєнному Херсоні вони були по-своєму прикольні, ректори особливо. Одному десь під сто років, бо казали, що керує з 1936 року. А, ні, згадав, він сам 1936 року народження. Другий невимовне задоволення отримував розповідаючи, як у 1990-ті штовхав холодильники та мав манію усюди пхати жучки для прослуховування. Маленький провінційний тоталітаризм: смердючий, як парфум «Лаванда-87» з маминої юності, й ошатний, як червоні маки на жовтих сукнях.

Знаєш, Толік, може, я з глузду з’їхав, проте скучив і за ними також. Мої милі червоні недобитки, що, мов закреп, застрягли між совком та незалежністю. Головне, що у вишиванках. Хай повернуться уже й вони, тільки б Україна повернулася. Щоб знову прокинутися не під гармати, а під відлуння дзвонів Святої Олександри та рідної з дитинства Святої Варвари. Воля — єдина мрія, Боже, свободу поверни…

Чого фиркаєш? Забув зовсім, Толік терпіти не може червоне, ще й на нафталін з лавандою алергія…

Кажан пролетів. Бути б кажаном, або горобцем, а краще — голубом, можна летіти ген до наших: через фронт, через поля смерті, хоча б до тієї ж Одеси.

«Невже немає друзів, нікому довіритись?» — гавкнув Толік. Гадаю, я навчився за час ізоляції розуміти братів наших менших. Можливо, однодумці є, побратими — так, у це я вірю. А те, що дружбою ми вважаємо — усе одно що тримати змій за пазухою, удавів за хребтом — ні, війна все показала, багато чого навчила. У війни є своя безжальна педагогіка.

Знає і вікно херсонське про це, з нього я побачив, як тікають друзі, зраджують близькі. Одна справа, коли хтось здає під тиском ворогів, інша — агент. А є той, хто ділив з тобою дах та хліб, кого ти витягав із безвиході вічних депресій, а потім кидає в найстрашніші миті життя, проїздить повз, наче не знає, і привіти шле з Парижа. Люди — слабкі, лякливі, егоїстичні, заздрісні. Ми вибачаємо їх з Толіком удвох і дякуємо за науку. Та нині не до цього.

День за днем, ще тиждень, припаси практично на нулі, зв’язку немає, мабуть, щось сталося, уже давно ніхто не приходив. Вулиця вимерла. Зона відчуження. Самотність і туга. Ловлю себе на думці: не сам, нас троє — Толік, вікно та я. Раптом сильне майже загробне виття. Покинуті собаки плачуть…