Архітектура, сценографія, скульптура і брендування міста – який тут зв’язок? Два тижні тому на «Іншому Києві» вийшло інтерв’ю нашої колумністки, дослідниці візуальної культури Ірини Белан зі скульптором Василем Корчовим. Одна з важливих фраз там була про необхідність поєднувати скульптуру із середовищем, архітектурним чи природним, прив’язувати до нього. Сьогодні Ірина Белан продовжує тему міського середовища, розглядає місто як театр, де розігруються історії та створюються туристичні бренди. А починає вона зі зв’язку між архітектурою та сценографією.
Відкинувшись на спинку крісла і пихнувши вкотре сигарою Dunhill в обличчя журналіста, він кинув у вічність: «Менше означає більше». Я так уявляю ситуацію, в якій Людвіг Міс ван дер Рое сказав слова, що приписують Адольфу Лоосу. І хоча останній не був їх автором, він написав книгу «Орнамент і злочин», яка є розширеною версією маніфесту Міса ван дер Рое. Адольф Лоос – адепт пуризму в архітектурі, проповідник раціоналізму та функціоналізму, австрієць за народженням та архітектор за покликанням – у 1920 році, після повернення на батьківщину, відкрив архітектурну школу і став головним архітектором Відня. У його бюро помічником працював Кіслер.
22 вересня 1890 року у Чернівцях, тоді австро-угорському, а тепер українському місті, народився Фрідріх Якоб Кіслер, який увійшов до історії під ім’ям Фрідріха Джона Кіслера. Здається, я перебільшила, написавши «увійшов до історії». Його ім’я було для мене невідомим до початку роботи над статтею. Кіслер вивчав архітектуру у віденській Вищій технічній школі та мистецтво в Академії образотворчих мистецтв. Початок роботи в бюро Лооса збігся для Кіслера зі стартом його проєкту «Універсальний театр», який так і залишився нереалізованим, але розпалив пристрасть до театрального мистецтва, що зародилася в чернівецькому міському театрі. Вона вилилася в сценографію до вистави за п’єсою Карла Чапека «Россумські універсальні роботи», поставленій у Берліні 1923 року.
Важко оцінювати сценографію за описами. Проте, сучасники зазначають, що Кіслер був одним із перших, хто зробив декорації повноправними учасниками дійства. Вони втілили його художні ідеї та талант інженера. Кіслер візуально сформулював концепцію нового театру, назвавши її Raum Theatre – просторовий театр. Конструкція, яку він створив, була спіралеподібною спорудою, що дозволяло розігрувати дії одночасно на кількох рівнях, – ідея, явно почерпнута з міських вулиць, де ми самі спостерігаємо за синхронними маленькими і великими трагедіями, ледве утримуючись, щоб не крикнути: «Браво!».
Після переїзду до Америки Кіслер продовжував працювати над театральними проєктами як архітектор і як сценограф – створював сценографію п’єс Жан-Поля Сартра та опер Джорджа Антейла та Даріуса Мійо. На перший погляд здається, що захоплення архітектора сценографією є випадковим. Зовсім ні. Зовсім ні. Перегорнімо сторінки енциклопедії архітектури, затримуючись на найбільш блискучих іменах.
Уродженець Італії Джованні Ніколо Сервандоні (1695–1766) втілив у своїх архітектурних роботах перехід від бароко до класицизму, характерний для кінця XVII століття. Відомим його зробили монументальні декорації, у яких він першим використав діагональну перспективу. Сервандоні проєктував реалістичні архітектурні конструкції на театральних сценах Парижа, Лісабона, Лондона, Брюсселя, Бордо та Дрездена.
У італійського архітектора П’єтро ді Готтардо Гонзаги (1751–1831) батько був театральним декоратором. Гонзага на батьківщині, до від’їзду до Росії, створив декорації до понад шістдесяти спектаклів, а також розробив дизайн завіси для головного театру країни – Ла Скала. Його вважали майстром візуальних ілюзій чи обманок.
Австрієць Ганс Голляйн (1934–2014) народився незадовго до Другої світової війни та був учнем архітектора Клеменса Гольцмайстера в Академії образотворчих мистецтв у Відні. Голляйн, володар архітектурного «Оскара», тобто Прітцкерівської премії, спроєктував однаково успішно Музей сучасного мистецтва у Франкфурті, сонцезахисні окуляри для American Optical Cop., меблі для Hermann Miller і сценографію для вистави за п’єсою «Комедія спокуси» Артура Шніцлера.
Наш сучасник Роберт Вілсон (нар. 1941-го) вивчав мистецтво та архітектуру в Інституті Пратта і став театральним режисером і сценографом, який поставив у тому числі «Тригрошову оперу», «Короля Ліра», «Орландо», «Чарівну флейту» та «Життя й часи Йосипа Сталіна», що тривала дванадцять годин. Ми звикли, що головною зброєю вистави є слово. Але Вілсон схильний відмовлятися у своїх постановках від мовлення, віддаючи перевагу руху, світлу та сценографії. У міському шумі, за автомобільними клаксонами, мотоциклетним вереском, лясканням покришок, багатоголосністю телефонних дзвінків, рідкісними випадковими гостями стають звичайні людські голоси.
А ще серед архітекторів, які «балувалися» сценографією, ви знайдете імена Франческо Галлі Бібієна (1659–1739), вихідця з родини, яка протягом двох століть дарувала Італії художників, архітекторів та театральних декораторів. Знайдете Філіппо Ювару (1678–1736), Алессандро Санквіріко (1777–1849)… Це далеко не повний перелік. Попри всю мою пошану, не дослідження їхніх робіт є темою статті.
Світло та декорації, читай середовище – спільні для архітекторів та сценографів робочі інструментарії. Кожен є маркером, що допомагає зорієнтуватися в середовищі, визначити приблизно країну чи історичний період. Зупинюся на декораціях.
У театрі декорації необхідні для створення ілюзій. Вони пунктирно створюють умовну канву, яка дозволяє глядачеві за допомогою двох-трьох натяків із великим ступенем ймовірності здогадатися про історичну епоху, країну, типологію простору, соціальний статус власників. Для архітектора-урбаніста все це також актуальне, необхідно лише прибрати слова «пунктирно», «умовно». Він, у співпраці з ландшафтними та світловими дизайнерами, художниками, скульпторами, використовуючи всі доступні прийоми, дає можливість мешканцю міста не загубитися у просторовій чи тимчасовій парадигмі. Від нього залежить як зручність нашої навігації містом, так і ідентифікація міста у планетарному масштабі.
Гуманізація урбаністичного простору важлива, проте піар та маркетингову складову ніхто не скасовував. Індустрія туризму диктує свої закони, у яких чималу роль відіграє візуальна самобутність міста. Вона входить у систему цінностей продукту «місто» задля формування його бренду. Бренду, що продає. Мистецтво публічних просторів становить чи не найважливішу частину міських декорацій, які роблять міський наратив переконливим і незабутнім.
За Статуєю Свободи ми впізнаємо Нью-Йорк. А сьогодні до відомого маркера цього міста додався проєкт Vessel британської студії дизайнера та архітектора Томаса Хезервіка, відкритий у 2019 році. Попри явну функціональну складову – адже це оглядовий майданчик, – Vessel ще й гіперболізована скульптура, втім, як і всі об’єкти Хезервіка.
У столицю Чехії їдуть, щоб послухати дзвін і подивитися виставу, що розігрується на годиннику Староміської ратуші, а також щоб побачити кінетичну скульптуру Давида Черні «Голова Кафки», встановлену у 2014-му, або ж немовлят, що лізуть по Жижковській телевізійній вежі, створених за його ж проєктом у 2000 році.
Чикаго впізнають, часто не ідентифікуючи автора, за «Хмарною брамою» чи «Фасолинкою», як її називають жителі міста (на головному фото). Ця іммерсивна робота Аніша Капура з нержавіючої сталі вагою 100 тонн була встановлена у 2006 році на площі АТ&Т. Важко сказати, яку роль у популярності паризького Центру Помпіду грає скульптурний фонтан Стравінського, встановлений на площі перед музеєм у 1983 році. А все-таки можна припустити, що третє місце за популярністю серед паризьких музеїв дісталося йому в тому числі завдяки кінетичним скульптурам подружжя Жана Тенгелі (архітектора) та Нікі де Сен Фалль (художниці).
На околиці Сінгапуру в повітрі лине семитонне немовля. Це скульптура Planet авторства Марка Куїнна, створена у 2008 році. Його тезка Лоренцо Куїнн (син оскароносного актора Ентоні Куїнна), створив серію робіт під назвою «Сила природи», встановлених у містах США, Великобританії, Монако, Сінгапура.
Це лише деякі з прикладів видатної міської скульптури, до яких варто додати роботи Луїзи Буржуа, Генрі Мура, Олександра Колдера, Жауме Пленса, Крістіни Іглесіас та її чоловіка-скульптора Хуана Муньйоса… Згідно з даними Асоціації громадських монументів та скульптур, лише в центрі Лондона у 2005 році налічувалися 163 фігуративні скульптури, у 2018 – вже 300.
У другій частині Ірина Белан поставить питання «а що з Україною та Києвом», зробить огляд київської скульптури та розповість про Міжнародний скульптурний симпозіум у Каневі.
