Льєж – старе бельгійське місто на річках Маас і Урт, колись центр виробництва зброї, а пізніше флагман видобутку вугілля, сталеливарництва, індустріалізації. Колумністка «Іншого Києва» Ірина Белан відшукує дива у промисловому місті та показує їх нам.
Льєж або Льоїк – перша назва для франкомовних жителів Бельгії, друга для фламандців, – був для мене містом з важким минулим, невизначеним теперішнім, а про його майбутнє я навіть і не думала, начебто Льєж застряг дорогою до нього. Бельгійці доволі скептично відгукуються щодо мешканців міста. Воно було першим у Бельгії, де я побачила п’яного на вулиці. Першим і останнім – у Бельгії, де я спостерігала, як людина вколює собі дозу посеред центрального вокзалу, сидячі на підлозі та ігноруючи присутніх! Так, у Льєж мене заманювали льєзькі вафлі, м’ясні кульки у солодкому яблуневому соусі, сходи Бурена та музеї. Але міста я полюбляю за дива, а у Льєжі їх не ставалося. Не ставалося до останнього часу…
У траві біля музею La Вoverie стрибав білий кролик. Я не бачила жодного разу кроликів на вулицях ані Льєжа, ані жодного іншого з європейських міст.
Головний павільйон музею побудували у 1905 році. 29 червня 2009 року місцевий муніципалітет оголосив конкурс на проєкт розвитку музею. У тендері взяли участь 28 робіт. Обраний комітет назвав переможцем французького архітектора Руді Ріккіотті, відомого своєю працею над будівлею Музею європейських та середземноморських цивілізацій. Завдяки йому до павільйону додався скляний простір – розвернутий до каналу, наповнений сонцем у рідкісні сонячні дні. У частіші дощові тижні в його склі відбиваються краплі дощу та поверхня каналу. Цього разу він був закритий. La Вoverіe завмер в очікуванні. Його готували до відкриття одразу трьох виставок – «Вurns» Карін Дурелопон, фотографині з Брюсселя, яка працює адвокаткою; «The Wolds of Paul Delvaux», присвяченої 100-річчю сюрреалізму та тридцятій річниці смерті Поля Дельво; Трієннале гравюри.
Але очікування прем’єр не означало, що у музеї нічого не відбувалося. La Вoverіe завмер, але не заснув. З мого останнього візиту там відкрилися одразу дві нові секції. Одна з них – Простір молодих художників, і тут я трішечки занурюсь у подробиці. У музеї існує Простір молодих художників, молодих не за віком, а початківців, у яких не було ще виставок і які, мабуть, не розраховували на виставку у головному музеї Льєжа. Окрім вимоги відсутності виставок у минулому, вони повинні бути мешканцями міста. Під час нашого візиту у Просторі показували дуже інтимні, майже акварельні, але насправді написані олією роботи із циклу «Life Is Poetry» Анни-Софі Фонтенелле.
Інший розділ музею, Чорна галерея, став новинкою не лише у художньому, а і в технологічному сенсі. На дійсно чорних стінах галереї експонуються виключно роботи на папері. Світ вмикається тільки у присутності відвідувачів. Для збереження паперу у галереї тримається температурний режим у 20 градусів з вологістю 50 відсотків. Зараз вона пропонує виставку колишнього мешканця Льєжа, художника Армана Рассенфосса (1862–1934), чиї 151 робота, які подарував місту приватний донатор, демонструвалися уперше. Чорна галерея знайшла свого художника – його гравюри та малюнки відображають богемний, як на мене, трішечки занепадницький, дух Belle Epoque.
Вперше я опинилася у нижній галереї, де демонструються 1400 предметів графіки, живопису та скульптури з колекції музею, яка нараховує 4000 робіт. Серед авторів – Марк Шагал, Поль Дельво, Рене Магрітт, Пабло Пікассо, Поль Гоген, Оскар Кокошка, Поль Сіньяк, Камілль Піссарро, Клод Моне, Джеймс Енцор та інші.
Дорогою до MADmusea… тобто ми йшли до MADmusea, а коли дійшли, виявилося, що назва змінилася на Trinkhall, – дорогою нам зустрівся чорний кролик.
Історія музею почалася у 1979 році, коли був заснований фонд Créahm, який організовував мистецькі студії з тимчасовими виставками у льєзькому парку Авруа. Студії для людей з розумовими відхиленнями. Фонд змінився постійним музеєм MADmusea, який від 18 червня 2020 року трансформувався у Trinkhall. Попри зміни назв, напрям діяльності залишився – музей і зараз експонує об’єкти художників з ментальними розладами, когнітивними порушеннями або психосоціальною вразливістю.
На шляху до Собору Святого Павла, за логікою оповіді, ми повинні були зустріти третього кролика, але цього не сталося. Будівництво собору почалося у 1430 році. Найраніші його елементи належать до полум’янистої готики, пізніші виконані у стилях бароко та класицизм.
Тобто собор є такою собі енциклопедією архітектурних стилів, але не тільки архітектурних, а і художніх. Тому що я приходжу до нього по вітражі. У південному трансепті знаходиться великий вітраж 1530 року із зображенням коронації Діви Марії. Інші вітражі цього ж періоду знаходяться у хоровій апсиді. Вітражі західного хору, північного трансепта та північного бічного нефа зроблені у 60-х роках минулого століття французьким художником Максом Інграндом, пізніше до них додалися роботи Раймонда Жюлена, Клодін Пірот, Кім Ен Чжун та у 2016 році вітражі швейцарського художника Готфріда Хонеггера.
Зараз у Соборі Святого Павла, Кафедральному соборі Льєжа, столиці однойменної провінції, проходить виставка сучасної фотографії. Мабуть, це все, що потрібно знати про місто культових споруд у повсякденному житті сучасних мешканців міста та про місце сучасного мистецтва у культових спорудах.
Світлини: Ірина Белан
