Ми рухаємося з вами від Північного вокзалу Парижа, тому що мій потяг із Брюсселя прибув саме сюди. Вокзальна споруда стала пам’ятником досягненням промислової революції кінця XIX століття. Ім’ям її автора, архітектора Жака Ігнаса Хітторффа, названа одна з вулиць Х округу Парижа, де саме і розташований вокзал, останній проєкт Хітторффа. Сам він похований на кладовищі Монмартру, у підніжжя якого знаходиться Північний вокзал. Від вокзалу ми проїдемо на 38 автобусі 37 хвилин до Фонду сучасного мистецтва Картьє (Fondation Cartier pour l’art contemporain). І вже від нього будемо рухатися пішки до крайнього пункту нашої прогулянки музеями Парижа.
Цього року виповнилося двадцять років с того часу, як на Монпарнасі з’явилася споруда роботи французького архітектора, лауреата Прітцкерівської премії, Жана Нувеля. Коли я говорю про те, що усе майбутнє Франції, у тому числі й культурне, у її минулому, я сама собі нагадую про існування Нувеля, який здійснив абсолютно нахабну експансію французької монокультурності по світу. Його стиль нечитабельний. У тому сенсі, що, дивлячись на архітектуру Нувеля (на відміну від Франка Гері, про проєкт якого я напишу нижче), важко ідентифікувати його як автора. Він чисто по-французьки еластично, але не конформістськи, вписує свої проєкти у природний, культурний та соціальний контексти.
У випадку з Фондом Картьє Нувель спроєктував споруду повністю зі сталі та скла, відкривши перший поверх для наскрізного перегляду. Навкруги фонду розташований сад Ботанічний театр (Theatrum Botanicum), назву якого його автор, художник Лотар Баумгартен запозичив в англійського ботаніка Джона Паркінса. Перший цілком скляний поверх впускає сад всередину та робить його частиною експозицій. Перший поверх впускає сад, а фонд впускає відвідувачів до восьмої, а у вівторок до десятої години вечора. Небувала гостинність. Саме у вечірні часи я рекомендую відвідати виставку, першу в Європі ретроспективу робіт колумбійської мисткині Ольги де Амарал, яка триватиме до 16 березня 2025 року.
Ольга Себайос Велес народилася у Боготі. Саме там вона вивчала архітектуру. Доля, протилежна від долі Нувеля, який мріяв стати художником, а працює архітектором. Вона переїхала до Америки, де вивчала англійську, а потім вступила до Академії мистецтв. Там трапилися дві значні у її житті події – вона серйозно зацікавилася мистецтвом ткацтва та зустріла скульптора, вихідця з Португалії, Джима Амарала. Ольга повернулася до Боготи, з часом до неї приєднався Джим. Вони відкрили текстильну майстерню Telas Amaral decorative fabric Company, яка перетворилася на центр нового напрямку у мистецтві – «нова тапісерія».
Ольга та Джим все ще живуть у Боготі. Чому це так важливо? По-перше, тому що Ольга сплела пейзажі місцевості, де вона живе, у монументальні гобелени з льону, бавовни, кінського волосу, левкасу, які покрила сусальним золотом або паладієм. Вона поєднує дешеві та дорогі матеріали, працюючи у різних техніках, – класичне плетіння, вузли, коси, переплетіння ниток.
По-друге, архітекторка актуальної виставки у Фонді Картьє Ліна Готме – фонд запропонував архітекторці з Лівану, яка працює за принципом «археологія майбутнього», створити простір для виставки, – зробила природу Боготи частиною експозиції. Вона розмістила умовні каміння та мінерали на підлозі, дозволяючи текстилю де Амарал повільно висіти у повітрі, як натяк на небо над рідною країною художниці.
І якщо на першому поверсі розташовані гігантські текстильні полотна, то на нульовому експонуються інтимніші роботи колумбійки. Приватну атмосферу підкреслює практично відсутність глобального освітлення – софіти вихоплюють з темряви окремі роботи, формуючи потужний театральний ефект.
На цьому я пропоную залишити фонд та пройти 40 хвилин пішки до Інституту арабського світу. Можна дійти до нього через Люксембурзький сад або через Пантеон. Обидва варіанти гарні, головне, що менше ніж за годину ви опинитесь перед спорудою, яка з’явилася завдяки спільній роботі Франції та 22 арабських країн, – і Жану Нувелю. Цей проєкт став для архітектора своєрідною перепусткою до арабського світу. За нього він отримав премію «Equerre d’Argent» та премію Ага-хана IV, а потім замовлення на проєкт Лувру в Абу-Дабі.
Заходити до інституту чи ні – вирішувати вам. Я пропоную піднятися на дах, щоб подивитися на Собор Паризької Богоматері, реставрація якого добігає кінця, відкриття анонсовано на 8 грудня. Зверніть увагу не тільки на собор у риштуванні, а і на фасад самого інституту – він вартий того. Нувель переосмислив традиційну арабську машрабію, архітектурний елемент будівлі, еркер, зазвичай закритий різьбленими дерев’яними панелями. Він спроєктував фасад у вигляді велетенської алюмінієвої машрабії, кожна із 240 секцій якої відкривається, наче діафрагма, щоби пропустити у приміщення сонячне світло.
Ще 38 хвилин вздовж набережної Сени й ми з вами опиняємося у наступній точці нашої подорожі – музеї Орсе (Musee d’Orsay), що розташувався у просторі колишнього однойменного вокзалу, збудованого до Всесвітньої виставки 1900 року. Вона збагатила Париж не тільки на вокзал Орсе авторства архітектора Віктора Лалу, але і на Ліонський вокзал, Великий та Малий палаци, – про перший з них я писала нещодавно в есе про Art Basel. Paris. З часом вокзал Орсе втратив актуальність і зберегти його вдалося тільки завдяки спільним зусиллям трьох президентів Франції. Один із них, Валері Жискар дʼЕстен, запропонував перетворити вокзал на музей, другий, Жорж Помпіду, прийняв проєкт, а третій, Франсуа Міттеран, зробив усе, щоб його було втілено у життя.
Проєкт реновації вокзалу став також спільною роботою трьох французьких архітекторів та італійської архітекторки, легендарної Гає Ауленті. До речі, вона брала участь також у створенні інтер’єрів музею Помпіду, про який я скажу далі. Вона також працювала над реновацією Палаццо Грассі у Венеції до того, як його придбав Франсуа Піно, власник лакшері-групи Kering, до якої входять Gucci, Balenciaga, Yves Saint Laurent, Brioni, Boucheron та інші бренди високої моди та ювелірних прикрас. Піно перетворив палац на музей за допомогою японського архітектора Тадао Андо, лауреата Прітцкерівської премії. До Піно та Андо я повернуся пізніше. Зараз про Орсе. Ауленті розробила усе внутрішнє оздоблення музею. Від меблів до триповерхового планування з центральним нефом, де зараз відбувається виставка «Доповнення» («L’Addition») творчого дуету Elmgreen&Dragset.
Майкл Елмгрін народився у Данії. Інгар Драгсет – у Норвегії. Живуть та працюють художники у Німеччині. Вони відомі міждисциплінарними проєктами, які досліджують стосунки мистецтва та архітектури. Проєктами, які впливають на глядача, перетворюючи його на мимовільного учасника статичного перфомансу, що його спланували Елмгрін і Драгсет.
У випадку з Орсе вони вписали свої скульптури не тільки в архітектуру будівлі початку XX століття та в інтер’єри, розроблені через вісімдесят років після будівництва, а і в культурний простір музею. Простір, який не змінювався понад сорок років. І, так – вони змусили нас пограти за їхніми правилами, відшукуючи «новоробки» серед постійної колекції Орсе. Змусили пограти та ввели в оману.
Я прийняла їхню гіперреалістичну скульптуру «Той, хто малює. Фігура 3» («The Drawing. Figure 3») за справжнього хлопчика, який відбився від шкільної групи, щоб помалювати на підлозі під картиною французького художника Тома Кутюра «Римляни в епоху занепаду» («Les Romans de la Decadence») 1847 року. Скульптура дитини виявилась омажем полотну Густава Курбе «Майстерня художника» («L’Atelier du Peinter») 1855 року – що висить навпроти картини Кутюра, – на ній зображено сина Курбе, котрий малює на підлозі майстерні. Виставка триватиме до 2 лютого 2025 року.
Ми проходимо з вами Королівським мостом, залишаємо ліворуч Тюїльрі, праворуч Лувр, і за 24 хвилини опиняємося у будівлі Торгової біржі («Bourse de commerce»), яку Франсуа Піно трансформував у музей, – там експонується його колекція та проходять тимчасові виставки. Про історію торгової біржі я писала 2022 року в есе «Від Медичі до Піно, або Питання мишеняти». Поцікавтеся, будь ласка. Повторю тільки, що над оновленням біржі працював японець Тадао Андо та французи брати Буруллекі, які відповідали за інтер’єри та освітлення.
У музеї до 20 січня 2025 року виставляються роботи італійських представників руху «бідного мистецтва» (Arte povera). Вони зібрані професійною рукою кураторки Керолін Христов-Бакарджіев, яка вважається найвідомішою спеціалісткою із цього руху.
Представлено 250 робіт, третина яких є частиною колекції Піно, тринадцяти найвидатніших представників «бідного мистецтва»: Мікеланджело Пістолетто, Джованні Ансельмо, Аліг’єро Боетті, П’єра Паоло Кальцоларі, Лучано Фабро, Янніса Кунелліса, Маріо Мерца, Маріси Мерц, Джуліо Паоліні, Піно Паскалі, Джузеппе Пеноне, Еміліо Пріні та Джільберто Зоріо.
Мені цікаво було спостерігати та оцінювати зміну в атмосфері розкішної колишньої біржі, в яку інтегрували радикально буденні роботи «бідних» художників.
Ми виходимо з музею та йдемо майже годину до Тріумфальної арки. Йдемо через Площу згоди, яку (не тільки її, але усе, включаючи фонтани) спланував Жак Ігнас Хітторфф, архітектор Північного вокзалу, з якого розпочалася наша подорож. Наприкінці Єлісейських полів ми сідаємо на безплатний автобус до Фонду Луї Віттон (Fondation Louis-Vuitton). І знову я пошлюся на своє есе 2022 року «Битви архітекторів, або Додай кольорів». Скажу тільки, що будівля, яку спроєктував ще один Прітцкерівський лауреат Френк Гері, зараз постає у своєму первинному вигляді, тобто без різноколірних стрічок Деніеля Бурена. Фонд демонструє до 25 лютого наступного року виставку «Поп назавжди. Том Вессельманн та…» («Pop Forever. Tom Wesselmann &…»).
Вессельманн народився у Цинциннаті, США, та починав працювати як художник-мультиплікатор. Дуже швидко він переключився на мистецтво і став одним із головних героїв американського поп-арту.
Фонд Луї Віттон зібрав 150 його робіт, включаючи перші колажі, металеві абстракції, асамбляжі з телевізорами, що працюють, телефонами, які дзвонять, радіо, що грають, та пізніші повномасштабні інсталяції інтер’єрів, які, не виходячи за рамки концепції поп-арту, розкривають глибинні зв’язки цього руху з американською повсякденністю. Частина експозиції являє реалізацію творчої майстерні художника зі світлинами його натурниць, в яких просліджуються усі етапи роботи Вессельмана.
Нехай не найцікавіше, але однаково цікаве сховано за отим «та…» у назві виставки. Куратори демонструють, що поп-арт живий і, судячи з потужності представлених робіт сучасників Вессельмана та наших сучасників, ще довго буде жити. Виставка зібрала понад сімдесят робіт сучасних художників та представників історичного поп-арту: Дерріка Адамса, Ай Вейвея, Марселя Дюшана, Яна Хаворта, KAWS, Джеффа Кунса, Яйої Кусами, Роя Ліхтенштейна, Клаеса Ольденбурга, Мерет Оппенгейм, Едуардо Паолоцці, Роберта Раушенберга, Енді Воргола, Таданорі Йоку, Томокадзу Мацуями та інших.
До речі, від робіт Мацуями, японського художника з Нью-Йорка, я отримала ту саму довгоочікувану «східність», яку так і не отримала від виставки «Китай, нове покоління художників» («China, a New Generation of Artists»), яка представляє роботи 21 художника до 3 лютого 2025 року у Національному центрі Мистецтва та культури Жоржа Помпіду (Centre national d’art et de culture Georges-Pompidou), куди ми прямуємо зараз.
Архітекторами будівлі – після конкурсу, ініціатором якого, як і всього проєкту музею, був президент Жорж Помпіду, – стали британець Річард Роджерс та італієць Ренцо Пьяно. Обидва володарі Прітцкеровської премії, вони буквально вивернули будівлю, розташувавши на головному фасаді підйомні пристрої та опорні конструкції, які зазвичай соромливо ховають всередині. Архітектори не просто винесли їх на фасад, а і підкреслили яскравими кольорами, перетворивши екстер’єр на об’єкт сучасного мистецтва.
Французи та преса спочатку не прийняли Центр Помпіду. Так само як і перебудований музей Орсе, так само як і Фонд Луї Віттон, так само як і Ейфелеву вежу. У цьому місці я процитую Гає Ауленті, яка відповіла на дорікання: «Ви можете критикувати Орсе скільки завгодно, але кожного дня до нього у черзі стоять двадцять тисяч людей, щоб придбати квітки». Я підтверджую її слова. Люди чекають на можливість увійти до кожного із цих музеїв. Причину цього я бачу не тільки у цінності експонатів, але і в цінності, яку додали внутрішні простори, архітектура та магія імен архітекторів і художників.
Ауленті частково працювала і над інтер’єрами Центра Помпіду. Вона зробила редизайн четвертого поверху для створення невеликих просторів, які підходять для маленьких виставок і для того, щоб сховати картини від природного світла, яке їм шкодить. До колекції Центру Помпіду входить декілька предметів дизайну Ауленті. З тих виставок, які проходять зараз у центрі, я оберу експозицію, присвячену сотому ювілею сюрреалізму, який відраховується з моменту, коли Андре Бретон опублікував «Маніфест», що перетворився на програмну заяву про появу нового художнього руху. Виставка подорожує Європою, і я про неї також вже писала.
Я оберу її та експозицію «Комікси» («Comics»), ретроспективу робіт художників цього жанру, зроблених за шість десятків років, починаючи з 1964-го. Заходила я до неї зі скепсисом, вийшла – у захопленні. Вийшла та пройшла 36 хвилин до Північного вокзалу.
«Вже краще життя з його залами очікування
Де знаєш що все одно тебе не допустять всередину
ніж ці хороми для обмивань
Де тебе окрутять під виглядом послуги й млості
Вже краще життя безпритульне довге
Щоб книги замикалися на найнадійніших полицях
Щоб там було краще легше вільніше –
Вже краще життя».
Андре Бретон. Plutôt la vie.
Текст, світлини, переклад – Ірина Белан
