Щоденник молодої жінки Естер, Етті Гіллесум був виданий в Нідерландах в 1981 році, перше видання англійською з’явилося в 1984-му, тепер він відомий у багатьох країнах світу, але жодного разу не видавався в Україні.

Німці окупували Голандію в 1940 році. Перші антиєврейські заходи були введені вже за кілька місяців. Євреям заборонили жити в декількох районах країни, були звільнені всі єврейські вчителі і держслужбовці,  заборонили їхню пресу, вони були позбавилені власності,була введена обов’язкова реєстрація і особливі посвідчення особи. Анна Франк писала свій щоденник в Антверпененськом притулці, в декількох кварталах від будинку, де жила і писала свій Етті Гіллесум.

Етті почала писати його 8 березня 1941 року, коли їй було 27 років і вона зустріла людину, яка стала інтелектуальним центром її думок, емоцій і пристрастей.

Влітку 1942-го почалася масова депортація євреїв: спочатку в транзитний табір Вестерборк, що недалеко від Амстердама, а звідти ешелонами в Аушвіц, Берген-Бельзен …

Етті зголосилася працювати волонтером в Вестерборку, допомагала хворим, які жили в жахливих умовах. Командувала всім створена німцями Єврейська рада (їі відділ зі знущальною назвою «Департамент соціальної допомоги для транзиту євреїв в трудові табори», який складав списки черговиків в ешелони смерті). 7 вересня 1943 року такий ешелон з Етті та її сім’єю відправився в Аушвіц. Усі загинули по дорозі, або в газових камерах.

«Без озлоблення, без ненависті. Щоденник Етті Гіллесум 1941-1943». Перекладач Наталія Карпенко, Київ: Дух і Літера, 2017.

Суботній ранок [30 травня 1942 р.], о пів на восьму.

Голі стовбури, які тягнуться вгору повз моє вікно, тепер вкриті зеленими, молодими листочками. Кучеряве руно на голих, твердих, аскетичних тілах.

Так, як усе було вчора ввечері у моїй маленькій спальні? Я рано лягла спати, і з ліжка дивилася надвір крізь велике прочинене вікно. І знову було таке відчуття, що Життя з усіма його таємницями було поряд зі мною — так, неначе я могла доторкнутися до нього. Мені здавалося, що я при-хилилася до голих грудей життя і чула, як тихо й розмірено б’ється його серце. Я лежала в голих руках Життя і почувалася в такій безпеці і під захистом. І я подумала: наскільки це все-таки дивно. Іде війна. Є концентраційні табори. Маленькі жорстокості примножуються іншими маленькими жорстокостями. Коли я йду вулицею, то знаю про мешканців багатьох будинків, що їх минаю: там син у в’язниці, а там — батько-заручник, а ще там мусять жити зі смертним вироком вісімнадцятирічному синові. І ці вулиці й будинки стоять навколо мого власного будинку. Я знаю про загнаність лю-дей, я знаю про численні людські страждання, які примножуються і примножуються, я знаю про переслідування та гноблення, свавілля і безсилу ненависть, і великий садизм. Я знаю про все це, але продовжую щоразу дивитися кожному шматочку дійсності, що насувається на мене, просто у вічі. І все ж у момент без мети, без нікого, окрім мене, виявляється, що я раптом лежу, притиснувшись до голих грудей життя, і його руки навколо мене такі ніжні, в них знаходиш притулок, а те, як б’ється його серце, я навіть не можу описати: так по-вільно й розмірено, і так тихо, майже приглушено, але так надійно, наче воно ніколи не спиниться, й так по-доброму й милостиво.

Так уже склалося, що таким є в мене відчуття життя, і мені здається, що жодна війна чи хай там яка людська безтямна жорстокість не зможуть цього змінити.

Суботній вечір [20 червня 1942 р.], о пів на 1.

Для приниження потрібні дві сторони: той, хто принижує, і той, кого хочуть принизити, а надто — той, хто дозволяє себе принизити. Якщо останньої згаданої сторони немає, тобто: якщо пасивна сторона не сприймає будь-якого приниження, тоді ці приниження просто випаровуються. Те, що залишається, — лише незручні заходи, які торкаються щоденного життя, але не є приниженням чи пригнобленням, що згнічують душу. Цього треба навчити євреїв. Я їхала сьогодні вранці велосипедом уздовж проспекту Стадіонкаде й тішилася широким небом, що розкинулося там, на краю міста, дихала свіжим повітрям не по талонах. І всюди висіли таблички, які забороняли євреям користуватися дорогами, що вели на природу. Але над тим відтинком дороги, який нам залишили, небо теж розгорнулося вповні. Нам нічого не можна заподіяти, справді — нам нічого не можна заподіяти. Нам можна трохи ускладнити життя, можна забрати в нас матеріальні речі, трохи зовнішньої свободи пересування, але ми самі обкрадаємо себе найбільше, забираємо в себе найкращі сили, хибно ставлячись до цього: відчуваючи себе переслідуваними, приниженими та пригнобленими. Віддаючись ненависті. Хвастощам, що приховують страх. Можна почуватися іноді сумним чи пригніченим через те, що нам чинять, це притаманно людям і зрозуміло. Та все ж: найбільший грабунок ми скоюємо самі. Я вважаю життя прекрасним і почуваюся вільною. Небеса всередині мене розгортаються так само широко, як і над моєю головою. Я вірю в Бога і вірю в людей і потроху вже маю мужність чесно сказати, без фальшивого сорому. Життя складне, але це не страшно. Треба починати серйозно ставитися до власної серйозності, а все інше докладеться. І «робота над собою» — це зовсім не хворобливий індивідуалізм. І мир може стати справжнім миром пізніше, коли кожна людина спочатку в собі встановить мир, і викорінить, і переможе в собі ненависть до своїх ближніх, хай якої раси чи національності вони є, і перетворить цю ненависть на щось таке, що вже не є ненавистю, можливо, з часом воно стане любов’ю. Чи, може, я вимагаю забагато? І все ж це — єдиний розв’язок.

Я могла би так ще довго продовжувати — ще багато сторінок. Але я можу також зупинитися. Ту дещицю вічності, яку людина носить у собі, можна висловити і в одному слові, й у десяти грубих томах. Я — щаслива людина й підношу хвалу цьому життю, так, у рік Божий, все-таки Божий, 1942; який це вже рік війни?

[Вівторок] 29 вересня [1942 р.].

Ти часто казав: «Das ist Sünde an dem Geist, das rächt sich. Jede Sünde an dem Geist rächt sich»²⁸². Я теж вірю в те, що кожен гріх, вчинений проти любові до людей, мститься за себе — в самій людині або у зовнішньому світі.

Хочу ще раз переписати це для себе, Матвія 6:34: «Отож, не журіться про завтрашній день, бо завтра за себе само поклопочеться. Кожний день має досить своєї турботи!».

Із ними треба боротися щодня — з численними маленькими турботами про день прийдешній, які підточують най-кращі творчі сили людини. Люди намагаються в думках щось організувати на майбутні дні — й усе стається інакше, геть інакше. Кожний день має досить своєї турботи. Людина має робити те, що повинно бути зробленим, а щодо решти — не дозволяти себе заразити багатьма маленькими страхами та клопотами, висловлювати Богу N-ні вотуми недовіри. Усе владнається з тим дозволом на перебування й тими талонами, на дану мить немає жодного сенсу в тому, щоб я цим сушила собі голову, мені краще зайнятися якоюсь російською темою. У цьому, власне, й полягає наше єдине моральне завдання — в собі розробляти великі поля спокою, дедалі більшого спокою, щоб можна було випромінювати цей спокій назовні. І що більше спокою в людях, то спокійніше буде в цьому напруженому світі.

Щойно дзвонила Тос283*. Йопі пише: «Тепер уже не присилай бандеролей». Там стільки всього відбувається. Ганен написав листа своїй дружині: замало, щоб щось із того зрозуміти, й забагато, щоб не збентежитися. І так далі. І тоді в мені теж починає щось не зовсім до ладу відбуватися. Із цим треба боротися. Треба відійти від усього того безплідного галасу, який розповсюджується, мов заразна хвороба. Приблизно я можу відчути, як усе це, напевно, виглядає в усіх тих людях. Бідне й голе життя. Так, і тоді доходить до того, що кажуть, як я чула від багатьох: «Я вже не можу читати жодної книжки, вже не можу на ній сконцентруватися». «Раніше в моєму будинку було завжди багато квітів, але тепер — ні, в мене вже не лежить душа до того». Збіднене, бідне життя. Я знову знаю, проти чого буду повинна зайняти позицію. Чи можливо буде навчити людей, що над цим можна «працювати» — над відвоюванням спокою в собі? Продовжувати жити внутрішньо плідним життям і вірити, дивлячись поверх страхів і чуток? Що можна примусити себе встати навколішки в найдальшому й найтихішому ку-точку власного внутрішнього простору й залишатися там навколішки доти, доки над тобою не розкинеться чисте небо й нічого крім нього? З учорашнього вечора я знову відчула на собі, від чого люди нині, напевне, страждають, добре що-разу згадувати про це і щоразу пізнавати від себе, як із цим боротися. А потім знову неухильно рухатися широкими й вільними ландшафтами власного серця. Але цього я ще на-разі не вмію. Піду спершу до стоматолога, а в другій половині дня — на канал Кейзерграхт.

²⁸² Те, що мститься за себе, — це гріх проти духу. Кожен гріх проти духу мститься за себе (нім.).

[Середа] 30 вересня [1942 р.].

Бути вірною — всьому, що було почато у спонтанну, можливо, надто спонтанну, мить.

Бути вірною кожному почуттю, кожній думці, яка почала зароджуватися.

Вірною в найширшому розумінні цього слова.

Вірною собі, Богу, вірною своїм найкращим митям.

І бути там, де ти є, бути там на сто відсотків. Моє «робити» полягатиме в «бути». І в тому, моя вірність чому повинна ще зрости й у чому я найбільше відчуваю свої недопрацювання: в тому, що я хотіла б назвати своїм «творчим талантом», хай там який маленький він є. Хай там як, є багато речей, про які я хотіла б розповісти й написати. Поступово мені потрібно братися за це. Я всілякими способами відгороджуюся від цього, недопрацьовую. Я знаю це; з іншого боку, мені треба мати терпіння, щоб те, що в мені повинно бути сказаним, зростало. Але я також маю допомагати йому й рухатися йому назустріч. Завжди одне й те саме: хочеться написати одразу щось особливе й «геніальне», соромно за свої дрібниці. Але якщо я маю один справжній обов’язок у цьому житті й у цей час, на цій стадії мого життя, то це — писати, занотовувати, зберігати. Між тим я вже осмислюю життя. Я зчитую окремі фрагменти життя і я знаю, що можу його читати, й із завзяттям і недбальством, притаманними юній людині, я думаю, що запам’ятовую все, що в такий спосіб прочитала, і що я пізніше зможу це переказати. Але мені все ж доведеться створити для себе невеличкі місточки. Я проживаю життя до самого дна, але щодалі сильніше мене охоплює почуття того, що я поступово починаю мати обов’язки стосовно того, що я хотіла б називати своїми талантами. Але з чого почати? Мій Боже, стільки всього. Ти також не можеш припуститися тієї помилки, коли на папір хочеться вилити все, що ти так інтенсивно переживаєш. І не в цьому річ. Не знаю ще, як з усім цим маю «bewältigen», цього дуже багато. Те, що я знаю напевно, це те, що матиму зробити все це сама. І ще я знаю, що у мене достатньо сили й терпіння, щоб самою впоратися із цим. Я повинна також бути вірною цьому, мені вже не можна далі розсіюватися, мов пісок на вітрі. Я розділяю себе і роздаю себе багатьом виразам співчуття, враженням, людям і митям зворушення, які зустрічаються на моєму шляху. Я маю бути вірною їм усім. Але треба, щоб з’явилася ще одна вірність — вірність моєму талантові. Уже недостатньо все це просто проживати, повинно з’явитися ще щось.

Таке відчуття, ніби я починаю бачити дедалі чіткіше, в яких величезних безоднях зникають творчі сили людини та її втіхи життя. Це провалля, які ковтають усе, й розташовані вони у власному дусі. Кожний день має досить своєї турботи. І: найбільше людина страждає від страждання, якого боїться. І матерії, знову ж таки матерії, яка перетягує на себе весь дух, а не навпаки. «Ти живеш надто духом». Чому, Осіасе? Тому що я одразу не віддала своє тіло у твої пожадливі руки? Людина все-таки дивовижна. Як же багато мені хотілося б написати. Десь усередині мене є майстерня, де титани наново виковують цей світ. Колись я написала у розпачі: таке відчуття, наче ausgerechnet у моїй маленькій голові, в цьому тісному черепі цей світ має бути продумано й прояснено. Тепер я ще раз так думаю в майже сатанинській безрозсудності. Я знаю, чому так відбувається: всі мої творчі сили — я дякую Тобі, мій Боже, що Ти дав мені їх стільки — незаймані й непорушені в мені. Мені щоразу вдається вирва-ти їх із пазурів щоденних клопотів і страхів, мені вдається менше й менше робити їх в’язнями матеріальних потреб і уявлень про голод, холод і небезпеку. Адже це все одно лише уявлення, а не реальність. Реальність — це щось, що людина повинна взяти на себе; всі страждання, що при цьому додадуться, всі труднощі людина повинна взяти на себе й нести, й несучи, вона навчиться переносити більше. Але треба позбутися уявлення про страждання (що не є самим «стражданням», адже саме по собі страждання теж є плідним і може перетворити життя на щось цінне). І якщо людина подолає уявлення про те, що життя немов сидить за ґратами, вона вивільнить у собі справжнє життя та сили й тоді матиме сили витримати реальні страждання — у власному житті й у житті людства.

Листи з Вестерборка

11/8 [1943].

Пізніше, коли я вже не житиму на сталевих нарах у країні, обнесеній колючим дротом, я хочу повісити над своїм ліжком світильник, щоб уночі мене огортало світло тоді, коли я захочу. У напівсні в мені часто кружляють думки та історії — такі тендітні й прозорі, мов мильні бульбашки; я хотіла би вловити їх на аркуші білого паперу. Зранку, коли я прокидаюся, я немов у коконі тих історій, я прокидаюся багатою, знаєш. Але тоді бере початок трошки й історія страждання, думки та образи рухаються настільки відчутно навколо мене, вони прагнуть бути записаними, але ніде не можна знайти тихого куточка, іноді я годинами шукаю безпечне місце. Якось посеред ночі до нас зайшла приблудна кішка, ми для неї поставили на туалет коробку з-під капелюшка, й там вона привела кошенят. Я іноді почуваюся зовсім як приблудна кішка, але без коробки з-під капелюшка.

Сьогодні вночі у Йопі народився син. Його звати Беньямін і він спить у шухляді.

Біля мого батька поклали божевільного.

Ох, знаєш, якщо в тебе тут немає чогось дуже сильного, що сприйматиме все зовнішнє лише як мальовничі дрібниці, які не перевищують те велике блаженство (не можу цієї миті підібрати інше слово), яке може бути нашою невід’ємною частиною — тоді ситуація тут насправді безвихідна. Такі — такі нещасні всі ці безпорадні люди, що гублять останній носовичок, мучаться з коробочками, тарілочками, скляночками, запліснявілим хлібом, брудна білизна валяється на лежаку, під нею або біля неї, люди, що є нещасними, бо на них кричать або вороже до них ставляться, але які й самі не помічають, як кричать на інших; маленькі покинуті діти, чиїх батьків уже відправили, а матері інших дітей не звертають на них уваги, бо переймаються власним насінням, яке страждає на пронос і всілякі недуги й нездужання, хоча раніше на здоров’я не було скарг. Ти б тільки бачила цих здичавілих матерів, які сидять у відсутньому, безсловесному відчаї біля колисок зі своїм приплодом, який скиглить і ніяк не розквітне.

Оцю одну сторінку я писала в десяти різних місцях — за моїм столиком для телеграм у робочому бараку, на тачці навпроти мийки, де працює Анна-Марі^5* (стоячи довгі години у спецівці посеред юрби галасливих rücksichtslose⁶ селянських дітей, чого вона наразі вже не може витримувати, я вчора витирала багато сліз із її обличчя, але не кажи їй, що я це писала (ці записки для тебе можеш показати і Свіп), під час лекції в дитячому притулку, яку давав учора ввечері велемовний професор соціології, сьогодні зранку на вітряному клаптику «дюни» під вільним небом, кожного разу я нашкрябувала ще по кілька слів — а тепер я сиджу в картонній їдальні шпиталю, яку щойно відкрила для себе, це знахідка, де я буду час від часу усамітнюватися.

Завтра зранку Йопі від’їжджає до Амстердама. Вперше за ті кілька місяців тут я відчула легенький укол у дисциплінованому серці через те, що шлагбаум для мене ще залишається опущеним. Та все ж — для кожного свій час. Більшість людей тут бідніша за те, якими бідними вони би мали бути, тому що вони записують свій сум за друзями й родиною в колонку втрат тоді, як те, що серце може так сильно сумувати й так сильно любити, мало би бути віднесеним до найкоштовніших речей. Du lieber Herrgott⁷, я думала, що знайшла тиху місцинку, а тут усе раптом сповнюється комбінезонами, які з грюкотом заносять каструлі зі стамппотом⁸, і робітниками шпиталю, які опускаються за дерев’яні столи на обід — зараз лише дванадцята година, піду пошукаю іншого місця.

Спроба пофілософувати пізнього вечора, коли очі злипаються від утоми:

Люди іноді говорять: «Ти все повернеш яскравим боком». Мені здається це таким безнадійним висловом. Усюди є цілком добре. І водночас — цілком погано. Ці два полюси тримають один одного в рівновазі — всюди й завжди. У мене ніколи немає такого відчуття, що я маю щось повертати яскравим боком, усе завжди цілком добре таким, яким є. Будь-яка ситуація, хай наскільки скрутною вона є, є чимось абсолютним і вміщує в себе добре та погане.

Я тільки ось що хотіла сказати: вислів «повертати щось яскравим боком» здається мені огидним; так само огидним мені здається вислів «віднаходити в усьому позитив». Мені хотілося би пояснити тобі ще детальніше, чому саме.

Якби ти тільки знала, як мені хочеться спати, я могла би проспати чотирнадцять днів поспіль. Тепер я віднесу цього листа Йопі, завтра зранку я проведу його до будки жандармів, і тоді він подасться в Амстердам, а я — повз бараки, о, діти мої!

Бувай!

Етті.

⁵ Анна-Марі ван ден Берг-Ріс.
⁶ Неделікатні, безцеремонні (нім.).
⁷ О Боже ж милий (нім.).
⁸ Стамппот — традиційна нідерландська страва на основі картопляного пюре.

Вестерборк, 18 серпня [1943 р.].

Тідеке,

Спершу я хотіла пропустити свій день для листів через надзвичайну втому й тому, що думала, що цього разу не матиму, про що писати. Але ж, звичайно, я маю багато чого, про що могла би написати, але я радше просто вільно відпускаю свої думки до вас, ви ж їх все одно вловите. Сьогодні вдень я лежала на лежаку й раптом мусила дещо записати у своєму щоденнику, відправляю цей уривок тобі.

Ти так збагатив мене, Боже, дай мені тепер роздавати це щедрою рукою. Моє життя перетворилося на одну безперервну бесіду з Тобою, мій Боже, одну велику бесіду. Коли я стою в куточку табору — ноги спираються на Твою землю, обличчя підведене до Твого неба — тоді моїм обличчям іноді котяться сльози, народжені із внутрішнього співчуття та вдячності, які шукають виходу. І ввечері, коли я лежу в ліжку і спочиваю в Тобі, мій Боже, моїм обличчям теж іноді котяться сльози вдячності, і це — моя молитва.

Я дуже-дуже втомлена вже кілька днів, але й це минеться; все рухається у своєму глибинному ритмі, й потрібно було навчити людей прислухатися до того ритму, це найважливіше, чого людина повинна навчитися в цьому житті.

Я не борюся з Тобою, мій Боже, моє життя — одна велика бесіда з Тобою. Можливо, я ніколи не стану великою мисткинею, що мені насправді хотілося би зробити, але я вже надто живу в Тобі, мій Боже. Іноді мені хочеться окреслити невеличкі премудрості або тремтливі історії, але я одразу ж приходжу до того самого слова: Бог, і воно охоплює все, і мені вже немає потреби записувати все інше. І всі мої творчі сили перетворюються на внутрішню бесіду з Тобою, хвиля мого серця стала тут ширшою й одночасно – співчутливішою та спокійнішою, й у мене У непоясненний спосіб над цим вересовим пустирищем останнім часом лине Юл, він і далі наставляє мене щодня. У житті людини трапляються таки дива; моє життя — це ланцюг внутрішніх див; мені добре від того, що знову можу це комусь сказати.

Твоя фотографія лежить у «Книзі годин» Рільке поряд із фотографією Юла, вони обидві лежать у мене під подушкою біля маленької Біблії. Твій лист із цитатами також прийшов, пише ще, будь ласка. Усього тобі найкращого, вітання,

Етті.