Як син старого більшовика відкрив для себе і світу заборонене українське мистецтво.

Я потрапив в Українській музей випадково.

За освітою я архівіст. Я збирався бути істориком КПРС. Мені це було страшенно цікаво. Батько мій був старий більшовик, він весь час говорив про Леніна, з яким зустрічався і якого любив, і я любив Леніна маленьким. Батько люто ненавидів Сталіна, з яким також зустрічався, і я маленький Сталіна ненавидів. Я потім колись подумав: «Чому мене тягнуло до історії КПРС?» Справа в тому, що через неї можна було вийти на світовий рівень. Це ж світова революція, міжнародний тероризм. А так ми всі відчували, що сидимо за залізною завісою — нудно, від тебе нічого не залежить, ти нічого не знаєш, дурак дураком. Але мені сказали: «Якщо хочеш бути істориком КПРС, то давай, вступай в партію». Я партію не любив і ніколи не був комунякою. «Ну, тоді кар’єри не зробиш».

Коли в 1959 році я закінчив університет, мені сказали, що є місце екскурсовода в музеї українського мистецтва. Я зайшов до директора і кажу: «Я би хотів бути екскурсоводом». — «Беремо». Я кажу: «Як? Я не фахівець». — «Не має значення, головне, що ви мужчина. Я  ненавиджу жінок. Тільки її на екскурсію, а вона в декрет. Ви ж не підете в декрет?». «Не піду». — «Ну все, хорошо».

Український музей і саме поняття «українська культура» були, знаєте, дуже сильно скомпрометовані. Вони сприймалися як щось загумінкове, примітивне. І експозиція це підтверджувала. Там було багато соцреалістичних картин та ще й брехливих. Дивлюся — здоровецьке таке полотно висить «Щорс на прийнятті у Леніна».  Щорс не був у Леніна ніколи, може, він і хотів би, але його застрелили в потилицю раніше, ніж він до дєдушкі потрапив… Але Махно був у Леніна. Хоч би написав, думаю, картину «Махно у Леніна» — це було б правдиво.

Потім, дізнавшись, що я син старого більшовика, мене швиденько зробили головним охоронителем. Оце типово для радянської влади — нефахівців ставити. Платонов колись назвав радянську систему «система назначенцев». Знаєш, не знаєш — свій сидить, це найголовніше.

Моїм завданням було прийняти фонди, але мені сказали, що там ще є картини для списання, так званої п’ятої категорії, у підвалах, накручені на вали: «Ми недавно це дивилися, все це мотлох, його треба списати, і коли-небудь це все спалять. Так що навіть не варто вам витрачати час. Там все на місці, не бійтеся». І я прийняв це не дивлячись, так сказати.

В 1962 році ЦК КПУ вирішив подивитися на твори розстріляних бойчукістів. Про цих художників знову стали говорити, і до ЦК старі ненависники бойчукізму стали писати кляузи. І ЦК каже: «Ми мусимо подивитися, що це таке». Я змушений був на їхню вимогу розкрутити вали, там були бойчукісти, там був Пальмов, там був Богомазов — і це мене вразило.

Я вже за ці два-три роки око якось набив. Я був просто вражений: «Нічого собі, це українське мистецтво, виявляється». Особливо мене вразив Богомазов, його «Пилярі», зараз вони на експозиції. Там в підвалі напівтемно — і раптом цей колір, якийсь спектральний аж. Під враження від Богомазова я вперше в житті побачив кольоровий сон. Після цього я почав потрошку щось реставрувати, щось на підрамники брати, але напівтаємно.

Чому їх не знищили? Тому що морока велика. Це треба фургон, щоб вивезти за місто – не будеш же в місті це робити. І махнули на це рукою. Хоча у Львові в 1952 році таки знищили 2 500 творів. Ну, там інша справа, там мстилися УПА, яка молотила  енкаведистів. 30 000 енкаведистів вони вбили, а ті – 500 000 упівців. Так що там уже дійшли руки до масового знищення націоналістичних і формалістичних творів.

Але от архіви палили здорово… Мені розповідав один водій з Товариства культзв`язків з закордоном ( ВОКС український) , архіву там немає з 20–30-х років. Він каже: «А ми все це вивозили і палили, це дуже легко: накидали на вантажівку папери, за місто — і все». З паперами було простіше. А з картинами складніше, і воно таким чином збереглося.

Після того, як я побачив ці абсолютно геніальні твори, я став великим прихильником українського мистецтва. Правда,  багато картин були анонімні. Наприклад, я виявив анонімний твір Екстер. Це була перша моя атрибуція. Вона мені нічого не коштувала, тому що на фронтисписі книжки про Екстер Тугендхольда 1922 року була саме оця робота — «Міст. Севр».

Потім я атрибутував Лисицького. Московські лисицькознавці були невдоволені. Одна маленька така приїхала і каже: «А чому ви з нами не радитеся? Ми ж головні тут». Я кажу: «Да, ви головні, ви найбільші знавці. Але це київський період Лисицького, тому я до вас не звертався». «Лисицький ніколи не був у Києві» —каже манюня. Я одказую: «Як не був? От Вам документ, він завпідвідділом наркомату освіти УСРР, це Еренбург його туди протягнув і Мандельштама…». От є документ, як він бере участь у конкурсі на кращі плакати, там Богомазов і так далі. Лисицький виграв, Богомазов друге місце. «Але нетипова річ», — відповідає. Я кажу: «Нетипова, тому що він це створив під впливом Екстер, і воно нагадує трошки Екстер, але там наклейка з газети на їдиші. Екстер білоруска, вона на їдиші не читала».

Богомазова ми відкрили завдяки Парнісу. Це історик футуризму, мій приятель. Він мені сказав: «Іди до Богомазової». Я пішов і просто отетерів. Став водити й іноземців, ті почали тишком-нишком купувати дешево і відправляти за кордон. Ванда Вітольдівна жила в такій маленькій кімнатці, речі часто були без підрамника, і я став їх реставрувати. Я відносив до музею, під виглядом музейних я їх реставрував і потім їй повертав. Але одного разу я не розрахував, дуже багато приніс малюнків, віддав нашому оформлювачу. Директор раптом бачить, щось дуже багато якихось  формалістичних речей, і каже: «Що, це все музейне?». Ну і я з властивою мені брехливістю  кажу: «Так, це все музейне». Нечесно, але я часто брехав, щоб поширити культурний простір.

Як реабілітували Богомазова? Я знайшов у Ванди Вітольдівни портрет Карла Маркса. Богомазов співчував  соціалістам, як багато хто тоді, правда, українським… Намалював Маркса, зробив гравюру прекрасну. Я пішов до директора-партійця і кажу: «Давайте дамо Маркса на експозицію». Він каже: «Ну, це ж Богомазов, формаліст, не можна». Тут я вдався до демагогії, кажу: «Зараз світ святкує сторіччя першого Інтернаціоналу, заснованого Марксом, а у нас жодного Маркса нема». Партієць перепудився: «А що ж робити?». Я кажу: «Треба показати Маркса на експозиції». Ну, добре, напишіть «Маркс» великими літерами, а Богомазов нонпареллю, щоб не дуже… Наступного дня прийшли журналісти з «Вечірнього Києва», питають: «Що у вас новенького?». Я кажу: «Карл Маркс». Вони клацнули, віддрукували в «Вечірньому Києві», причому навіть на газетному папері воно гарно вийшло, це ж штрих. І всі звикли до Богомазова. Я думаю: «Треба привчати і начальство теж», тому що багато з чим вони погоджуються вже як з нормою. Так що такі були справи.

Далі буде