Що означає для нас з вами вихід книги віршів Галини Крук розповідає Петро Мідянка, член українського відділення ПЕН-клубу, лауреат Національної премії України імени Тараса Шевченка.
Поезія Галини Крук ніжна й камерна, як загалом більшість віршів поеток львівської «Туги» (хоча Крук ніколи не належала до «Туги»). Водночас блискуча метафорика, чіткий і пружний рельєф поетичного образу чимось її вирізняють від інтелектуальних пасажів Кіяновської й фемінного заглиблення поезій Мар’яни Савки. Галина Крук розкутіша, свобідніша в слові, ніж її колєжанки (не боюся цього питомого галицизму). Її вірші є окрасою поетичних читань престижних фестивалів «Київські лаври», «Меридіан Черновіц». Найшляхетніший, найвитонченіший поціновувач українського вірша одразу закохається у вишуканий та оригінальний стиль Галини Крук. Не вдаватимусь до розлогих цитувань, скажу,тщо модерна поетика авторки високо тримає планку сучасного вітчизняного поетичного мистецтва, а ВСЛ дарує читачеві ще одну мистецьку й поліграфічну насолоду.
Книга на сторінці видавництва
Галина Крук. Доросла. Ілюстрації Ерде Гриця Л.: Видавництво Старого Лева, 2017
*****
stairway to heaven
Синій кит випливає на голубий екран,
педколективи збирають наради,
батьки вигукують «no pasaran!»
дядько Петро, кранівник, після зміни
забуває замкнути свій кран.
Британські вчені доводять,
що реклама заходить в дитину як в масло ніж,
дитина як глина податлива – що хочеш із неї ліпи,
з чим хочеш їж
крупним планом з екрана: як затягувати петлю,
як правильно робити надріз,
підказки, куди податися,
якщо завтра непідйомний контрольний зріз
(а батько сказав, що приб’є, а в матері очі повні докору й сліз)
Микола лізе на дах, але тільки другий поверх – курям на сміх,
Миколі потрібно вище,
наприклад, така, як із того крана на обрії, вись
синій кит солодкоголосо співає «піди і залізь!»
Микола робить порядок в кімнаті, чого раніше не звик,
викидає приліплені під стільницею жуйки
і заникані під диван папірці,
складає зошити на столі, начищує готичні свої черевики
до блиску, бо найважливіше, як казала покійна бабуся,
як людина виглядає вкінці.
Озирається в коридорі – мамин брудний халат, татів пасок,
все це його жене,
заставляє бігти подалі звідси, де бур’ян і осот,
де котлован забудови, де кран, що впирається в небо,
де небо – рукою подати, от-от.
Микола лізе на кран, міцно замруживши очі,
коліна йому тремтять,
сам себе підбадьорює матюками
«ти що, сцикло? ану лізь, блять!»
залишається кілька метрів до кінця,
раптом стихає вітер, тиша і благодать.
Микола дивить вниз – і така там доладність –
блискучі дахи і буйні сади,
річка-гниличка звивається серпантином туди-сюди,
хтось палить сміття за гаражами,
дим тягнеться ниткою в небо і там зника,
сонце на заході ніби показує червоного язика,
дражниться і ховається за Миколин рукав.
Синій кит лукаво підморгує, б’є у небі хвостом:
«а чого ти, малий, чекав?»
Микола не знає, як приховати свій захват,
як не відпустити рук,
щоб витирати солоні,
що котяться по щоках і лишають патьоки брудні,
як передати словами те, що відкрилось йому, тим, що на дні,
хай уже мамин брудний халат і татів пасок,
хай уже та контрольна, хай уже б’ють!
Синій кит запливає з Миколою на таку глибину,
що Микола не пам’ятає, як злазить,
біжить, спотикається, повторює зачудовано без кінця:
– ну і ну! це ж треба таке придумати – такий гарний світ!
ну і ну! ну і ну!
***
старий і море
зрештою, тільки ті, кого ти втратив,
залишаться із тобою найдовше,
завжди будуть твоїми
спресовані зі спогадів, сантиментів, всього того,
що взагалі неможливо
ідентифікувати,
як м’ясо неіснуючої в природі риби сурімі
води пам’яті, в якій ти її фоловиш, такі каламутні,
з віком стають чимдалі незвіданіші і
нейтральні
що ти забув тут, діду? – питає якийсь похмільний мальок
на деренчливій моторці,
на розпанахому нею світанні
що я тут забув? – питаєш сам себе і не можеш згадати,
закидаєш вудку, невід, невідь що і невідь для чого,
щось накльовується, якісь забуті богом місцини, дати,
якісь історії, які трапилися з тими чи з тими.
витримуєш паузу, щоб не злякати завчасу
підтягуєш їх обережно, щоб роздивитися
ближче,
підсікаєш – і на тобі: зриваються, знов зіскакують,
залягають на глибину, недосяжну і неприпустиму,
як помилка, через яку ти усіх їх втратив…
визначся, врешті, з ким ти –
з мертвими чи з живими.
* * *
Де твоє, смерте, жалó? де, аде, твоя перемога?
Силою тої любові, що зцілює,
робить цілими розполовинених нас,
відкочуєш камінь із серця як камінь від гробу
і бачиш – нікого, і кажуть – що смерті нема
остаточної,
смерть як дорога
безжальна моя, хоч ніхто не вертає назад
дорогою тою, жалó залишає жалóбу,
та радість – як світло, що б’є із нізвідки,
що іноді сходить до всіх безутішних –
і гладить по головах нас,
як дітей,
і смерть нам, як приклад, приводить
і каже – погляньте, це смерть,
віднині у неї немає жалá
а смерть додає: ні жалá, ані жáлю немає
* * *
боже,
якщо ти планував мені стільки всього
треба було дати мені нерви, як корабельні канати
треба було мені дати шкіру огрублу, як парусина
треба було мені дати серце важке, як якір
щоб отак кинув його за борт –
і жодні хвилі його не зрушують з місця
у відкритому морі
у відкритому як рана морі
у відкритому як смертельна рана солоному морі
кажеш мені:
греби руками, дитино, греби руками,
доки я вигадую весла
* * *
усі ті нещасні,
з ким би тобі не хотілося мати справи,
всі непарні, неформатні, ні на що непридатні, недоладні,
ніби їх виграють на приз безкоштовної міської газети
всі ті, що не дають собі ради, недотепи з кривими руками,
які не вміють нічого зробити, щоб не розбити,
які довго зволікають замість того, щоб промовити швидко,
вибираючи, з чим, з ким і навіщо, збирають чергу
всі ті, з якими краще не заговорювати,
щоб не потрапити в халепу,
які будуть тебе грузити, точно будуть грузити,
варто тільки дати їм привід
виявити хоч якусь слабину, глянути очима в очі
очима в очі – небачена відвертість.
прямота, на яку всі дивляться косо.
– дайте мені, будь ласка, ееее…
прошу мені дати… еее…
я хотів би…
Господи, заглянь мені в очі, очима в очі
я не можу вибрати з ким,
з чим і навіщо мені
жити
