У майбутньому люди відрізняються кольором крові: срібні і червоні. Срібні наділені особливими магічними здібностями (вміють пересувати речі, читати думки, управляти вогнем), червоні – звичайні, їхня доля – прислужувати срібним. У Марi – червона кров і магічні здібності.
Вікторії Авеярд було 22 роки, коли вона почала писати історію Марі Барроу. І відразу – приголомшливий успіх, її «Багряна королева» отримала шалену популярність серед молоді. А ще – нагороди South Carolina Book Award і Lincoln Award за кращу підліткову книгу і взагалі – стала світовим бестселером. Критики хвалили авторку за «створення унікального фантастичного світу і дійсно цікавих персонажів».
Дебютна книга наробила багато шуму: за рік стала бестселером New York Times і USA Today. Її перевели на 39 мов і продали майже півтори тисячі примірників. На Goodreads «Королева» отримала нагороду за кращий дебют 2015 року. Уже вийшли романи-продовження, які натхненно обговорюють фанати, про книги Авеярд говорять і сперечаються популярні буктьюбери, – але все це на Заході. Українським підліткам пора приєднатися – книга про Червону королеву вийшла у видавництві «Наш Формат» до завершення шкільних канікул, її можна придбати на сайті.
Вікторія Авеярд, Багряна королева / переклад з англ. Ярослава Стріха. Дизайнерка обкладинки Наталка Гайда. — К. : Наш формат, 2017.
Розділ 1
Ненавиджу Першу п’ятницю. До села стікаються натовпи: тільки цього нам і бракувало в розпал жаркого літа. Я сиджу в тіньку, де все ще не так погано, але спітнілі від ранкової праці тіла тхнуть так, що аж молоко кисне. Повітря ряхтіє від спеки й вологості, і навіть калюжі, що полишалися після вчорашньої зливи, розквітають барвистими патьоками бензину й жиру.
Базар стихає, усі закривають ятки. Торговці втрачають пильність, мені геть нескладно схопити, що хочу. Уже незабаром у мене кишені випинаються від різного мотлоху, ще й яблуко на дорогу добула. Непогано як на кілька хвилин роботи. Мене підхоплює ріка натовпу, що плине вперед. Я простягаю й відсіпую руку: тут банкноти з кишені вийняла, там зняла браслет з руки — усякі дрібниці. Селяни надто заклопотані, щоби помітити злодюжку.
Навколо нас, метри за три над багнюкою, височать будинки на палях, на честь яких село і назвали («Палі» — ото вже хтось оригінал). Навесні береги зникають під водою, проте зараз, у серпні, стоїть посуха й сонячна недуга. Більшість із нетерпінням чекає на Першу п’ятницю, коли раніше відпускають з роботи і школи. Але я не така. Я краще сиділа б у школі, била байдики в переповненому класі.
У школі мені, втім, уже недовго тягнути. Надходить мій вісімнадцятий день народження, а з ним призов. Я не підмайстер, роботи в мене теж нема, тож мене пошлють на війну, як усіх дармоїдів. Воно й не дивно, що тут роботи не знайти — усі чоловіки, жінки й діти намагаються відкосити від армії.
Усіх трьох моїх братів послали на війну з озерянами, щойно їм виповнилося вісімнадцять. Писати вивчився тільки Шейд, то він мені шле листи, коли випадає така нагода. Від Брі і Тремі вже понад рік не було звістки, але, як то кажуть, коли новин нема, — це вже добрі новини. Буває так: родина багато років не знає, що із синами чи доньками, аж раптом ті стукають у двері — хто у відпустку вернувся, а кому пощастило дотягти до кінця строку. Але частіше родина отримує листа на цупкому папері з королівською гербовою печаттю: країна формально дякує за життя дитини. Комусь навіть доставляють ґудзики з подертої, понищеної форми.
Коли забрали Брі, мені було тринадцять. Він поцілував мене в щоку і вручив нам із меншенькою, Ґісою, пару сережок. Із сережок звисали скляні намистинки тьмавого рожевого кольору призахідного неба. Того вечора ми прокололи собі вуха. Тремі та Шейд підтримали цю традицію перед від’їздом. Тепер у мене з Ґісою є по сережці з кожного із трьох наборів на згадку про братів, які десь воюють. Мені щоразу не вірилося, що їх заберуть, доки не з’являвся легіонер у лискучих латах. А цієї осені прийдуть по мене. Я вже почала відкладати — і красти — копійки, щоб купити Ґісі сережки перед від’їздом.
«Ти про це не думай», — казала мама: і про військо, і про братів, і про все. Чудова порада, мам.
Далі, на розі вулиць Мілл і Марчер, натовп гусне — до нього приєднуються ще селяни. Юрмою снують дітлахи, майбутні злодюжки з меткими липкими пальцями. Вони ще надто малі й невправні, тож вартові швидко втручаються. Зазвичай дітлахи потрапили б у колодки, як не до холодної, але вартові теж хочуть подивитися на Першу п’ятницю. Заводіям перепадає на горіхи, але їх відпускають. І на тім спасибі.
Відчувши легенький доторк до талії, я інстинктивно розвертаюся, хапаю руку йолопа, який надумав мене обчистити, і стискаю що є сили, щоб малий не вирвався. Проте замість хлопчиська переді мною постає розсміяне обличчя.
Це Кілорн Воррен — учень рибалки, дитина війни і, мабуть, мій єдиний справжній друг. У дитинстві ми не раз лупцювали один одного, але зараз, коли підросли і він став сантиметрів на тридцять за мене вищий, я намагаюся уникати бійок. З нього теж, мабуть, є якась користь. Скажімо, дістає до найвищих полиць.
— А ти натренувалася, — гигоче він, струшуючи хватку. — А може, це ти гальмуєш.
Він закочує очі і вихоплює мені з рук яблуко.
— Чекаємо на Ґісу? — питає він і відкушує шмат яблука.
— Їй дали відгул, вона сьогодні на зміні.
— Тоді ходімо, не хочу все пропустити.
— Ото була б трагедія.
— Ша, ша, Мер, — він грозить мені пальцем. — Буде весело. — Це попередження, бовдуре.
Проте Кілорн уже рушив уперед семимильними кроками, так що мушу трюхикати підтюпцем, аби не відстати. На ходу він похитується, ніби йому тяжко тримати рівновагу. Кілорн каже, що це хода моряка, хоча він ніколи не бував у далекому морі. Мабуть, якщо годинами стирчати на рибальському човні, навіть на річці, то ефект буде такий самий.
Кілорнового батька, як і мого тата, послали на війну, тільки мій повернувся без ноги й легені, а того прислали в коробці. Після того Кілорнова мама зібрала манатки й лишила меншенького — хай, мовляв, сам розбирається. Уже від голоду помирав, а все одно задирався. Я його підгодовувала, бо не гамселити ж мені мішок із кістками — аж не минуло й десяти років, як ось ми тут. Принаймні він знайшов роботу й не побачить війни.
Ми дістаємося до підніжжя пагорба, де натовп найгустіший — штовхають і турсають звідусіль. Присутність на Першій п’ятниці обов’язкова для всіх, крім «незамінних робітників», як-от сестра. Ніби вишивати шовком — це така пильна робота.
Але так уже повелося, що срібні люблять шовк. Навіть вартових, бодай деяких, можна підкупити сестриною вишивкою. Не те, щоб я мала нагоду це перевірити.
Коли ми видираємося кам’яними сходами на вершину пагорба, навколо згущаються тіні. Кілорн перескакує по дві сходинки й майже губить мене, але потім спиняється зачекати. Він кидає мені усмішку і струшує із зелених очей вигоріле на сонці пасмо рудого волосся.
— Інколи я забуваю, що в тебе ноги — як у малої.
— Краще ноги, як у малої, ніж мізки, — огризаюся я й на ходу даю йому легенького ляпаса. Його сміх котиться за мною сходами.
— Щось ти сьогодні не в гуморі.
— Ненавиджу Першу п’ятницю.
— Розумію, — на подив серйозно бурмоче він.
А тоді ми опиняємося на арені під пекучим сонцем. Зведена десять років тому арена — найпишніша будівля у Палях. Вона, звісно, навіть не до порівняння з грандіозними аренами по містах, але я дівчина сільська. Мені перехоплює подих від колосальних сталевих арок і сотень метрів бетону.
У натовпі юрмляться вартові у чорно-срібній формі: чекають не дочекаються на початок забави. При них рушниці й пістолі, але вони зараз зайві. За традицією вартові — срібні, а срібні нашу братію, багряних, не бояться. Це всі знають. Ми їм не рівня, хоча з вигляду так і не скажеш. Зовні нас вирізняє тільки те, що срібні випросталися, а наші спини погнула тяжка праця, несповнені надії й неминучі розчарування.
Усередині арени просто неба так само жарко, як і поза нею. Уважний Кілорн відводить мене в тінь. Сидінь нам не передбачено, тільки довгі бетонні лави, натомість кільком шляхтичам зі срібних, які сюди забрели, вділили прохолодні затишні балкони. У них там наїдки, напої, лід навіть у розпалі літа, м’які сидіння, електричне освітлення й інші вигоди, про які я не можу навіть мріяти. А срібні того наче й не помічають і скаржаться на «жахливі умови». Я б їм показала жахливі умови, якби дотяглася. Нам відведено тільки тверді лави й скреготливі екрани, аж надто яскраві й гучні.
— Забиймося на денну зарплату, що сьогодні знову буде моцар, — каже Кілорн і жбурляє огризок яблука в напрямку арени. — Я в таке не граю, — відрубую я. Багряні часто протринькують гроші на ставки в боях — сподіваються трохи підзаробити й дотягнути до наступного тижня. Але я таким не грішу,
навіть із Кілорном. Легше поцупити гаманець букмекера, ніж виграти. — І ти краще грошами не розкидався б.
— Я не розкидаюся, якщо я правий. На двобої завжди є моцар.
Моцари зазвичай складають бодай половину бійців, що стають до двобою — їхні навики і хист краще пристосовані до арени, ніж у будь-кого з інших срібних. А вони, здається, тільки й раді похизуватися надлюдською силою і покидати інших ареною, як ляльок.
— А другий хто? — питаю я, перебираючи в голові роди срібних. Телеки, прудконоги, німфи, зеленярі, каменяки — на всіх дивитися страшно.
— Хтозна. Але сподіваюся, буде щось цікавеньке, мені треба розважитися.
Ми з Кілорном вічно сперечаємося про Чин Першої п’ятниці. Мене не тішить, коли бійці шматують один одного, а Кілорн це обожнює. «Та хай один одного хоч повибивають, — каже він, — це ж усе одно не наші».
Він не розуміє, про що йдеться. Це не просто собі розвага, щоби багряні відпочили від гарування, а прораховане до деталей суворе попередження. На аренах можуть битися лише срібні, бо лише срібні зуміють це пережити. Вони б’ються, щоб засвідчити свою силу і владу. «Ви нам не рівня. Ми кращі. Ми — боги» — ось що говорить кожен надлюдський удар.
І вони цілковито праві. Минулого місяця прудконіг бився із телеком — рухався так швидко, що аж око за ним не встигало, але все одно піймався. Супротивник підняв його над землею самою силою розуму. Прудконіг почав задихатися — мабуть, щось невидиме перетисло йому горло. А тоді його лице посиніло, і повідомили про завершення поєдинку. Кілорн плескав у долоні. Він ставив на телека.
— Пані та панове, срібні і багряні, вітаємо на серпневому чині Першої п’ятниці, — голос ведучого відлунює між стін арени. У ньому, як завжди, вчувається нудьга, і що тут дивного?
Раніше Чини були не поєдинками, а стратами. Полонених і ворогів держави доставляли до Археону, нашої столиці, і вбивали перед натовпом срібних. Мабуть, срібним сподобалося, і так почалися поєдинки — не заради вбивства, а для розваги. Вони розповзлися різними містами й різними аренами, аж врешті на Чини почали пускати й багряних, але лише на дешеві місця. Незабаром срібні понабудовували арен повсюди, навіть по селах, як-от у наших Палях, і відвідання, що раніше вважалося привілеєм, перетворилося на обов’язок і прокляття. Шейд, мій брат, каже, що щойно в місті зводили арену, рівень злочинності та спротиву стрімко падав, а навіть без того нечисленні повстання багряних припинялися. Тепер срібним не потрібні страти, легіони чи навіть вартові, щоб підтримувати спокій: двоє бійців цілком дають собі раду.
Сьогоднішні бійці виглядають так, ніби для цього й народилися. Першим на білий пісок арени виходить такий собі Кантос Каррос зі східного міста Бухта. Постать воїна заповнює цілий екран, мені без слів ясно, що це моцар. У нього руки, як стовбури, а під шкірою виграють м’язи та жили. Коли він усміхається, я зауважую, що зубів у нього нема. Може, у дитинстві побився із зубною щіткою.
Кілорн починає плескати, село теж реве. Вартовий жбурляє найгучнішим буханці хліба. Ліворуч інший вручає верескливій дитині ясно-жовту картку. Це електропапери — додатковий талон на електрику. Вони роблять усе, щоби присилувати нас аплодувати, присилувати нас верещати, присилувати нас дивитися, навіть якщо не хочеться.
— Чудово, підтримаймо бійця! — тягне ведучий, намагаючись додати голосові завзяття. — А ось і його супротивник — Самсон Мерандус, щойно зі столиці.
На тлі тієї гори м’язів другий боєць виглядає блідим і вутлим, але його обладунок із блакитної сталі дорогий і відполірований до блиску. Мабуть, це другий син другого сина, який бодай на арені хоче здобути славу. Він мав би злякатися, але виглядає на диво спокійним.
Його прізвище мені знайоме, але воно й не дивно. Чимало срібних належать до знаменних родів (їх тут називають доми), що налічують десятки осіб. Правлячий рід у нашому регіоні (Столична долина) — це дім Велле, хоча я губернатора Велле зроду не бачила. Він заїжджає сюди хіба раз чи два на рік, і навіть тоді не потикається до сіл багряних. Якось я бачила його кунштовний човен під зелено-золотими стягами. Він зеленяр — коли проплив, дерева вздовж ріки розквітли, а із землі повитикалися квіти. Мені здавалося, що це дуже красиво, доки старший хлопчак не пожбурив у човен камінця. Камінці падали у воду й нікому не завдавали ніякої шкоди. Але хлопця все одно закували в кайдани.
— Точно моцар переможе.
Кілорн хмуриться, придивляючись до миршавого воїна:
— А ти звідки знаєш? Який у Самсона дар?
— Та яка різниця, усе одно програє, — пирхаю я, вмощуючись зручніше.
Над ареною лунає традиційний сигнал. Багато хто з нетерпінням підхоплюється на ноги, але я в німому спротиві сиджу далі. Може, на вигляд я спокійна, але у крові закипає лють. Лють і заздрість. «Ми боги» — відлунює мені в голові.
— Бійці, ставайте до поєдинку.
Вони напружуються, кожен на своєму краю арени. На арену
не можна проносити вогнепальну зброю, тож Кантос витягає короткий широкий меч. Навряд чи він йому знадобиться. Самсон не витягує ніякої зброї, просто згинає пальці.
Над ареною лине низьке електричне гудіння. Як же я ненавиджу цю частину… Звук відлунює в зубах і кістках, пульсує, доки мені не починає здаватися, наче щось ось-ось лусне, а потім уривається передзвоном, як щебетання пташок. Ось і початок. Я видихаю.
Від початку заповідається на бійню. Кантос кидається вперед, як бик, так що з-під ніг йому порскає пісок. Самсон намагається ухилитися й відштовхнути супротивника плечем, але моцар прудкий. Він хапає Самсона за ногу та жбурляє через цілу арену, мовби той лялька з пір’я. Оплески заглушають зболений крик воїна, який влетів у бетонну стіну, але з його лиця і так все ясно. Не встигає він зіп’ястися на ноги, як Кантос знову налітає і кидає його вгору. При падінні на пісок він явно щось зламав, але якимось чудом знову підводиться.
— Він що, боксерська груша? — регоче Кілорн. — Покажи йому, Кантосе!
Кілорну не треба ані зайвий буханець хліба, ані зайві кілька хвилин електрики. Він тут не для того. Він щиро хоче побачити, як на арену проллється кров, кров срібного, срібна кров. І байдуже, що та кров нагадує, ким ми не є, ким ми не зуміємо стати, ким ми прагнемо бути. Він просто хоче крові й тішить себе думкою, що вони такі самі люди, що їм болить, що їх можна перемогти. Але я розумію, що кров — це погроза, попередження, обіцянка. Ми різні, і так буде завжди.
Кілорн недарма чекав. Навіть із верхніх рядів видно, як Самсонові з рота скрапує сріблисте. Кров виблискує на сонці, як водянисте дзеркало, цебенить шиєю під обладунок.
Ось справжній вододіл між срібними і багряними: колір крові. І від цієї простої різниці вони чомусь сильніші, розумніші, кращі, ніж ми.
Самсон відпльовується, на арену падають сонячні бризки срібної крові. За десять метрів від нього Кантос стискає меча, готовий покласти цьому кінець.
— Бідолашний йолоп, — бурмочу я. Схоже, Кілорн був правий. Це — просто боксерська груша.
Кантос тяжко мчить піском, занісши меча, і в його очах палахкотить вогонь. А тоді раптом завмирає на півкроці, аж обладунок бряжчить від різкого руху. Скривавлений боєць вказує на Кантоса з таким поглядом, від якого тріщать кістки.
Самсон ворушить пальцями, і Кантос рушає вперед — його кроки повторюють рухи Самсона. Він роззявляє рота, мовби раптом отупів. Ніби йому стерли розум.
Очам своїм не вірю.
Над ареною западає мертвотна тиша — ми дивимося і не розуміємо, що відбувається. Навіть Кілорн не знає, що сказати.
— Шептун, — видихаю я.
Я ще ніколи такого не бачила на арені — та, мабуть, і
не тільки я. Шептуни рідкісні, небезпечні та могутні — навіть серед срібних, навіть у столиці. Про них ходять різні чутки, але все зводиться до простого і страшного факту: вони можуть залізти тобі в голову, прочитати думки і взяти владу над твоїм розумом. Саме це Самсон і робить — його шепіт просочився під Кантосові лати і м’язи, просто в беззахисний мозок.
Кантос піднімає меча, у нього тремтять руки. Він намагається побороти владу Самсона. Але навіть найсильніший боєць не здолає ворога у себе в голові.
Самсон махає рукою, і на пісок плюскає срібна кров — Кантос крізь лати вганяє меча собі в живіт. Навіть мені чути, як рветься плоть.
Амфітеатром котиться зітхання. Ми ще ніколи не бачили стільки крові.
Загораються блакитні вогні, затоплюючи арену примарним світлом, — бій закінчено. Цілителі-срібні мчать до полеглого Кантоса. Срібні не мають так помирати. Срібні мають звитяжно боротися, вихвалятися своїми даром, влаштовувати нам виставу, але не помирати. Вони ж не багряні.
Я ще ніколи не бачила, щоб вартові рухалися так швидко. Серед них є кілька прудконогів, які зараз метаються натовпом, випроваджуючи нас з арени. Якщо Кантос помре, вони не хочуть, щоби ми це побачили. А Самсон виходить собі з арени, як герой. Його погляд падає на Кантосове тіло, і я чекаю, що в очах промайне прикрість. Проте його лице безживне й холодне. Цей поєдинок нічого для нього не значить. Ми теж нічого для нього не значимо.
У школі нам розповідали про світ, який передував нашому, про янголів і богів на небі, які правили землею ласкаво і мудро. Кажуть, то просто байки, але я не вірю.
Нами досі правлять боги. Вони зійшли з далеких зір. Ось тільки ласки в них не лишилося.
