Директор Національного художнього музею Юлія Литвинець про свій музей як зберігача і свідка історії. Музею понад сто років, він пережив експропріацію, ідеологізацію та пограбування. Як він живе сьогодення?

Які музеї вам подобаються найбільше: художні, історичні чи природничо-наукові?

— Не дивлячись на те, що я працюю в художньому музеї, і все моє життя так чи інакше пов’язане  з образотворчим мистецтвом, я дійсно люблю природничі музеї, музеї військові, музеї, де є техніка.

Я вважаю, що найбільший творець — це природа, і те, що природа створила, в принципі, є бездоганним. А ми направду десь копіюємо ту саму природу і намагаємося стати таким творцем, підніматися вище, вище й вище. Але нам ще до природи рости й рости.

.

Могло скластися так, що зараз ви були б по інший бік барикади: не зберігали і не «показували» чужі творіння, а  створювали їх самі?

— Направду так і є. Я навчалася і в художній школі, і в студії, і в художньому училищі, але, зрозуміла, що я не буду геніальним художником, але однак  життя хотілося прожити поряд з образотворчим мистетцвом.

Погляд змінюється, коли ви змінюєте ролі: ось тут я художник і творець, а тут – хранитель і аналітик?

— Так, абсолютно. Будучи дослідником, ти критикуєш, ти абстрагуєшся від дуже багатьох речей, ти не маєш права на «подобається-не подобається». Твоє «подобається-не подобається» має базуватися на знаннях, на аналізі, і тільки потім ти вже можеш додати якісь особисті нотки до своїх досліджень. Мистецтвознавець має залишати по собі серйозні дослідження, і це його слід, його вибір. Він також певною мірою є творцем, так само, як і художник.

У менеджменті це можна порівняти з вертолітним баченням. Чи є різниця, яким музеєм керувати – державним, приватним, приватних колекцій?

— Думаю, що різниця є. Звісно, в мене немає досвіду на не державній роботі. Гадаю,  з одного боку, на державній простіше – ти вільний у виборі. У приватній колекції ти залежиш від колекціонера. У музеї  ти залежиш від держави —переважно від фінансування, тут більше йдеться про кошти, ніж твій вибір. А в приватній, я думаю, менше питань з коштами, але більше – питання впливу і  певної несвободи.

Це ваше перше призначення директором, і це складний музей, в якому зосереджено багато історичних білих плям – так склалося, з ним пов’язано багато міфів. Як ви збираєтеся їх розповідати?

— Якщо вже казати про міфи, створені навколо нашого музею,  минулого тижня я мала підготувати матеріали для конференції, почала  піднімати дослідження, які стосувалися музейної справи, і не знайшла жодного  дослідження, в якому б не було згадано наш музей. Це було дуже цікаво, тому що деякі статті — на 40 сторінок  -виключно про історію заснування та формування колекції музею. Люди, які його створювали, так чи інакше були дотичні до музейної справи по всій Україні. Ми виявилися таким еталонним, принаймні для України, музеєм, попри те, що ми не найстаріший музей України.

Направду наш музей поповнював не тільки свою колекцію, а й колекції  інших музеїв. Наприклад, після Другої світової війни 2000 експонатів з НХМУ  були розподілені в музеї по всій Україні: попри власні колосальні втрати – понад  4500 творів, музей поповнював регіональні колекції — і Криму, і Донбасу…

Це обов’язок музею?

— Я не знайшла жодного документу, який би зобов’язував наш музей провадити таку роботу. Навпаки, є догана директору від Міністерства культури СРСР, в якій наголошено, що передавати експонати без  дозволу Міністерства культури є грубим порушенням. Така система досі існує. А це був, очевидно, якийсь поклик серця і добра воля. Директора не вигнали, просто привели в порядок відповідну документацію і надали дозволи.

Як має бути влаштований ідеальний головний художній музей країни, обличчя України?

— Ідеальний музей повинен мати ідеальну підтримку. Наш музей в питаннях розвитку відданий на самозабезпечення. І це доволі складно. Звісно, можна сказати, ми ж  даємо вам зарплату… Але з однією лише зарплатою не викрутишся. Звісно, нас підтримують  меценати, підприємці, і ми все робимо для того, щоб  максимально залучити позабюджетні кошти для музейних проектів, однак «флагманом» у цій справі має бути держава.

Музею потрібні кошти на розвиток, на будівництво нових площ, на придбання колекції. Приватні ініціативи можуть покривати певні проекти, частину реставраційних робіт, але будівництво й серйозні інвестиції вони не зможуть покрити. Державі варто все ж дивитися в майбутнє. Художній музей — це інвестиція в майбутнє, в розвиток культури, образотворчого мистецтва, суспільства  зрештою.

Минулорічна перевірка державного аудиту в частині аналізу доходів, потреб та наших витрат виявила, що міністерство нас фінансує лише від 47 до 52% від потреби. Міністерство культури не може не давати коштів  на охорону, на зарплату, на комунальні послуги, але навіть у цих базових пунктах фінансування є серйозне недофінансування.

А як ви вирішуєте: ось зараз ми будемо поповнювати фонди, а потім полагодимо стелю … це кожен раз квест?

— Так, направду, це квест. От, у вас є на сьогодні дилема – закупити твір мистецтва чи полагодити трубу, бо трубі уже багато років. Звісно, ви терміново лагодите трубу, тому що ця стара аварійна труба потягне за собою  довгу  низку додаткових проблем. Фактично весь щоденний менеджмент полягає у закриванні «дірок» у господарстві, тому що одній частині будівлі 118 років, а другій майже 50, і за цей час капітальних   ремонтів не було, тому все і валиться, валиться, валиться, валиться.

З яких компонентів складається внутрішнє життя музею, яке не бачать  відвідувачі?

— У нас більше 40 000 одиниць збереження, 17 категорій: іконопис, графіка, живопис, скульптура тощо. Кожна з них має свого зберігача, кожна з них потребує  догляду. Наша реставраційна майстерня орієнтована на живопис, на поліхромну скульптуру, тобто на основні елементи колекції. На жаль, у нас немає реставраторів графіки, але ми поступово це змінимо. Коли ви приходите до експозиції ви бачите твори в нормальному стані, тобто майстерня працює.

Кожен експонат має свій паспорт, свою систему обліку, відноситься до певних категорій. Кожен експонат досліджується, і це вже не тільки облік, це вже й наукові відділи, які займаються дослідженнями. Від досліджень науковців залежить, який експонат біля якого розташований в експозиції і чому саме в цьому залі, у цьому місці.

Цікаво, що найбільше серйозних змін, пов’язаних із дослідженням та переосмисленням простору, відбулося з експонатами в «червоній» залі. Поряд із портретами ми стали експонувати і сакральну скульптуру. До речі, довгий час вважали, що дерев’яні скульптури пророків і апостолів з Троїцької церкви села Чоповичі належать авторству Сисоя Шалматова, але останні дослідження показали, що це не так, тож робота продовжується.

I ще велика робота —  співпраця із зовнішніми кураторами щодо нових музейних проектів, також  взаємодія з нашими спонсорами в рамках благодійної програми «Леви музею». Все це наше внутрішнє життя.

Місто приходить до вас для спільних проектів, це цікаво, це здорово, виграє місто. Є якийсь принцип відбору?

— Звичайно, є.

Ви погоджуєтеся на все?

— Ні. Ну, по-перше, ми ніколи не беремо кошти за організацію проектів. Ми несемо відповідальність за той продукт, який демонструємо в наших стінах. Тож кожен проект ми пропрацьовуємо разом із зовнішнім куратором, укладається  програма, яка супроводжує проект. До речі, кожен проект  є продовженням певної історії.  Наприклад, зараз у нас експонується важливий виставковий проект, який реалізувала Харківська муніципальна галерея  – «Місто ХА»,  він є продовженням історії, розпочатої проектом «Одеський концептуалізм». Як і виставковий проект «Львів: СОЮЗники»,  вони розкривають регіональні мистецькі школи України.

Музей втрачав колекції – Друга світова війна, щось виїхало, рятуючись, щось забрали німці, щось, ймовірно, врятувалося, але так і залишилося в російських музеях. Чи реально їх повернути?

— Це дуже складне запитання. Те, що було евакуйовано, повернулося 100%. Стосовно того, що вивезли німці, система повернення працювала через Росію, і, звісно, нам дуже складно визначити  місце перебування вивезених робіт. У перемовинах між Німеччиною і Україною була ще й третя сторона – Росія, і, очевидно, велика кількість експонатів знаходиться там.

У нас є цікава ікона «Соглядатаї землі Ханаанської» XVIII  століття. Вона була вивезена під час Другої світової війни і довгий час вважалась втраченою, але в кінці 1970-х до нас звернувся Новгородський державний музей-заповідник з питанням стосовно інвентарних номерів, нанесених на ікону. Можливо, наш музей може прояснити її походження… Це справді були наші інвентарні номери, і наша ікона. Ікону нам повернули, а згаданий факт вказує на те, що твори не загинули і є велика ймовірність їхнього віднайдення.

Списки втрат нашого музею  складені у 1944 році. Зараз ми їх детально вивіряємо, порівнюючи з інвентарними книгами та складаємо детальні описи з посиланнями на документи.

Робота з ідентифікації майже закінчується, до кінця цього року ми плануємо видати відповідні матеріали. І я сподіваюся, що вони будуть розповсюджені по всіх музеях, в яких є художні колекції.

Давайте поговоримо про майбутнє.

— По-перше, ми плануємо проведення ремонтно-реставраційних робіт: сходи, скульптурне оздоблення, дах і таке інше. Ми навіть змінимо колір, точніше повернемся до нашого первісного «історичного» кольору. Буде проведено благоустрій території, можливо заміна дерев. До речі, сосни, які ростуть  з боку фасаду,  посаджені майже відразу по закінченню будівництва музею. Тоді їх було чотири. Дві, видно, у процесі життєдіяльності загинули. Решта живі і ростуть далі, але коли їх садили, це були невеличкі деревця, звісно, вони виросли. І, можливо, прийде час робити заміну, бо вони також старіють…

Ми бачимо своє майбутнє в розвитку музею сучасного мистецтва –  у будівництві нового приміщення або ж у пристосуванні вже існуючого. Дуже багато років обговорювали це питання, і в нас є негативна історія з Інститутською, 3, де наразі буде музей «Меморіал Небесної сотні». Колись там стояв виставковий комплекс  Дирекції художніх виставок, потім його поставили на реконструкцію та передали нашому музею. Потім місто саме собі повернуло землю під спорудою, продало… Звісно, почалися судові процеси між музеєм і містом. І врешті-решт один із енних власників зруйнував нашу споруду. «Нет тела — нет дела», як-то кажуть. Але суди все одно  тривали. У 2012 році землю повернули в користування громади міста Києва, але нам її Київ уже не віддав. Почалася  інша історія, і з нашим музеєм вчинили так, як вчинили.

Держава  потребує музею сучасного мистецтва. Показово, що забудовник, який планував встановити на цій ділянці торговельно-розважальний комплекс, пропонував Музею історії міста Києва декілька сотень квадратних метрів під потреби цього музею прямо в ТРЦ.

Втім, НХМУ готовий розглядати різні варіанти приміщення. Часто звучить ідея передати нам «Український дім», вона має як свої прихильників так і опонентів. Попре все, ми колекціонуємо твори сучасних українських художників, хоч місця для експонування та зберігання  дедалі менше.

І це не тільки київські художники?

— Абсолютно всі, з усіх регіонів.

Напевно, ми єдина країна в світі, де немає музею сучасного мистецтва. Це прекрасно, що є приватні інституції, які успішно працюють із різноплановим сучасним мистецтвом, наприклад, ПінчукАртЦентр, але має бути і державний музей.

Ну і там частіше бачать Аніша Капура, а не сучасне українське мистецтво.

— Сучасне мистецтво більш глобалізоване, і українське мистецтво не відокремлене від світу.

Давайте уявимо, що ось уже.

— Що ми отримаємо Український дім? Яким він має бути? Ну, по-перше, потрібно переосмислити і дослідити весь простір і його проблематику. Наскільки мені відомо, в УД зберігаються не лише фонди Музею історії міста Києва, але і фонди музею Леніна.

«Кам’яний гість» України.

— Кам’яний гість, це точно. Ми віддаємо собі звіт, що є твори радянської епохи високої мистецької якості. Вони мають бути, вони мають жити, це наша історія – ми не можемо заперечувати факту існування того чи іншого явища. Ну, заперечували бойчукістів, формалістів, і що? Однак пройшов час, і ми переосмислили їхню роль і їхні впливи на мистецтво 1960-х років.

Треба абстрагуватися від  багатьох моментів і розуміти, що є мистецтво, а що є пропаганда.

Які головні функції виконує музей як інституція?

— Я думаю, що формує свідомість нації і зберігає пам’ять. І доносить цю пам’ять, цю історію до людей.

ФОТО: Володимир Куций, Євген Нікіфоров