Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» виступив з ініціативою про перейменування станції метро «Дорогожичи» в «Бабин Яр». Марина Полякова уважно прочитала сотні коментарів, щоб з’ясувати, що з цього приводу думають кияни.

Отже, 11 лютого Меморіальний центр створив таку пропозицію й направив її меру міста Віталію Кличку. Генеральний директор центру Макс Яковер написав у своєму Фейсбуці проникливий пост, доводячи, що саме з перейменування почнеться збереження пам’яті.

«Для того, чтобы память была с нами, нужно не так много – называть вещи своими именами. <…> Зайдя в проект Бабий Яр я с удивлением обнаружил, что Город не помнит о том, как убили четверть наших горожан. <…> В Советском Союзе против памяти боролись – срыли еврейское кладбище и засыпали Бабий Яр, что обернулось Куреневской катастрофой. Нам тоже нужно действовать. Превратить место забвения в место памяти! Переименовать станцию, конечно, недостаточно. За переименованием станции должен последовать редизайн. Именно со станции и должен начаться рассказ. Который продолжается в заповеднике и затем в музее».

Містяни відреагували на ініціативу жваво, маючи аргументи як за, так і проти. Почнемо з прихильників перейменування. Їх згода базується насамперед на емпатії, на співчуванні жертвам, на готовності пам’ятати, але є деякі зауваження: «Як би не хотілося втікти у забуття і не ятрити рани, але правильні рішення зазвичай непрості. Не забувати, щоб не розчинити всіх жертв у часі і не розчинитися самим у байдужості. Важлива ініціатива. Хоч і непроста. Бо інколи побут зменшує значимість. І метушня метро може зробити символ пам’яті розпорошеним. Це дуже важко поєднати». Звучать думки про недостатність перейменування без облагородження території навколо станції – з ломбардами, ігровими автоматами, генделиками, сміттям та побитим асфальтом: «Есть такое понятие – ревитализация пространства. Можно закрыть ломбарды, игровые автоматы, отлавливать “кладоискателей”… Но на их место придут новые. Пока пространство не заполнено новым смыслом». Макс Яковер, до речі, обіцяє, що навкруги станції теж буде наведено лад. Зазначимо, що прихильників перейменування не так багато у загальному хорі голосів.

Аргументів проти значно більше. Помірні диспутанти нагадують, що Дорогожичі – історична назва місцевості, яка виникла за часів Київської Русі, і має своє право на збереження. Просто так її відкинути неможливо, треба шукати компроміс, наприклад, залишити назву станції «Дорогожичі», а в дизайні застосувати елементи, які будуть відсилати безпосередньо до пам’яті про трагедію.

Ті ж, хто активно проти, теж, по суті, апелюють до емпатії, але направленої, перш за все, на нині живих, на киян, які будуть щодня проїжджати станцію «Бабин Яр» та призначати зустрічі на «Бабиному Яру». Приведемо кілька основних аргументів.

• «Досить вже зайвих нагадувань!»

«Мемориал есть и будет. Но название станции не только про Мемориал, это целый район. Где живут люди, и они живые. А тут буде станция со смыслом “кладбище”. По той же логике можно переименовать в куреневскую, в честь трагедии в мирное время». Ще коментар, експресивний: «Нам тут на Дорогожичах вистачає згадок, на кожному кроці ці згадки, журба, пам’ятник, кладовище, вже є зупинка Бабин Яр, – залиште в спокої хоч метро. Майже в усіх моє місце проживання асоціюється з трагедією, кому не скажеш, і якщо вам вважається, що це не так, то ви просто далекі від реальності або цинічно маніпулюєте заради власних мотивів – досить вже зайвих нагадувань».

• «До банальной остановки»

«Метро – утилитарная вещь, Люди на работу едут и с работы. И отношение к этому утилитарное. Там есть рядом остановка общественного транспорта, которая называется “Бабий Яр”. Я на ней выхожу каждый день. Думаю ли я в этот момент про жертв? Конечно же нет. Добавить к объявлению в метро – выход к мемориалу жертвам Холокоста имеет смысл, а переименовывать станцию и тем переводить трагедию в разряд обыденного – нет». Ще одна репліка: «Мне, как жителю Дорогожичей, это переименование ужасно. Мне не нужно, как собаке Павлова, напоминать каждую секунду о трагедии, чтобы я и мои дети возлагали цветы Меноре. Музей – поддержу на миллион процентов, но назвать остановку, чтобы через пару лет нивелировал значимость слов “Бабий Яр” до банальной остановки – кощунственно». І ще: «Название станции метро Бабий Яр как раз и перетянет акцент с места трагедии на просто местность, просто транспорт и просто ежедневный быт. “Бабий Яр? А, знаю, это метро. Там еще кофейный киоск такой прикольный. И мы по пятницам там, чуть дальше, пиво пьем. Это Бабий Яр, да. Что? Мемориал какой-то есть?” Частотность упоминания в быту вытеснит большой символ множеством маленьких, ежедневно проговариваемых».

• «А процесу-то й нема»

«Наратив про Бабин Яр – це єврейська, ромська, українська тощо історія. Історія Бабиного Яру – це історія Києва від скіфських поселень донині. Яку частину цього наративу актуалізує перейменування? Якщо дозволите, вдаватися до декоративних заходів (бо за ними поки що немає прийнятого суспільством через діалог наративу) – це зашкодити справі. Меморіал міг би розпочати відкритий діалог про політику пам’яті. Користі для пам’яті було б значно більше. Перейменування – логічна завершальна ланка процесу. А процесу-то й нема».

• «А звідки теза що “город не помнит”? Усіх школярів Києва возять на екскурсії обов’язково туди. І проходять на уроках історії. Я не зустрічала жодної людини в Києві, котра б не пам’ятала Бабин Яр». Або ж так: «Кому не скажеш, де я живу, і яке моє метро, майже всі, навіть некияни “це там Бабин Яр де розстрілювали людей?”»

Наприкінці лютого питання розглянуть на засіданні комісії Київради, а потім буде створена петиція. Ну що ж, як сказано одним з коментаторів, «сама ідея контроверсійна, треба подумати, але корисним є вже те, що тема Меморіалу з’явиться в широкому публічному просторі і обговорюватиметься».

P. S. В дописі Макса Яковера була ще одна фраза, яку InKyiv не може не прокоментувати: «После него [розстрілу у Бабиному Ярі] часть эсесовцев из расстрельной команды сошла с ума, человеческая психика не может такого выдержать. Так появилась идея газовых камер– чтобы не смотреть». Ідея газових камер як метод страти з’явилася ще в 1920-ті роки в США. Нацисти почали страчувати у такий засіб наприкінці 1930-х. Вже в червні 1941 року, за кілька місяців до київської трагедії, Рудольф Гьосс, комендант Аушвіцу, почав встановлювати камери у таборі. Так що ніжні душі есесівців – це, вибачте, лірика.