Кирилівська церква, або ж церква Святих Кирила та Афанасія Александрійських, нагадує нам про ті далекі часи, коли Київ був тільки першим серед рівних, а провінційний Чернігів, до якого зараз дві години на автобусі, – величною столицею могутнього князівства.
Кирилівський монастир заснував у 1140-х роках правнук Ярослава Мудрого Всеволод II Ольгович, великий київський князь, який до того, як захопити Київ у 1139 році, правив Черніговом, і про свою малу батьківщину не забував – мимо монастиря, мимо урочища Дорогожичі йшла дорога на Вишгород і Чернігів. Добудувала церкву, очевидно, вже вдова князя Марія Мстиславівна, тут її й поховали аж через 33 роки після смерті чоловіка. Храм зберігся в основі своїй у майже первісному стані, зазнавши лише зовнішньої розбудови, але про це далі. Згідно з сучасною реконструкцією, він мав одну баню та класичні візантійські риси.
Після хрещення Всеволод отримав ім’я Кирило, на честь його святого і назва монастиря. Але у XIX столітті про це не знали, історик Максим Берлінський у своїй знаменитій книзі «Краткое описание Киева» (1820) наводить «народну» версію:
«Название Кириловскаго произошло от некоего наиболее споспешествовавшаго к возстановлению сего монастыря по имени Кирила. При том случае успел он разорить гнездившуюся там в лесу издавна шайку разбойников; от чего и вышла баснь о Кириловском змее, коего пещеры и теперь в лесу видны».
Про густий ліс тут – чиста правда. З одного боку від монастиря лежало Дорогожицьке болото, а з інших боків його охоплював прадавній ліс. Зелених нащадків тих хащ відмітив на плані 1695 року підполковник київського гарнізону Іван Ушаков.
Після XIII століття, коли Київ був розорений Батиєм, про монастир чути не було, життя в ньому ледь жевріло. А от у XVII столітті, в період українського відродження, за нього взялися. Церкву відбудували (додавши до центральної ще чотири бані) та освятили заново під назвою Свято-Троїцька. Щоправда, в середині століття монастир знову розорили – тепер вже поляки, але він швидко відродився. Український гравер, іконописець, викладач Могилянки та чернець Іван Мігура зобразив храм у 1705 році так:
1734 року монастир пережив велику пожежу, після чого архітектор Иван Григорович-Барський його значно розбудував, звів, серед іншого, Благовіщенську церкву-дзвіницю, а Кирилівській надав примхливі риси українського бароко. Але простояв красивий монастир недовго. Його чергове розорення передають так. Їхала імператриця Катерина II до Криму, завітала до Києва, привезли її в Кирилівську церкву, а вона побачила «козацькі» розписи й повелася як Хрущов на виставці – ногами затупотіла, закричала: «Прибрати! Закрити!» Насправді ж в цей час йшла ліквідація великих монастирів, що володіли землями, і Кирилівський став черговою жертвою. Берлінський констатує: «Кириловский монастырь с 1787 года составляет казенный дом для содержания увечных и престарелых инвалидов». За радянських часів (аж до початку 1990-х) тут знаходився диспансер для душевнохворих, Благовіщенську церкву та келії більшовики зруйнували, але почекайте, до того ще далеко. У 1840-ві роки монастир, тепер вже булий, намалював з Куренівки Михайло Сажин у циклі «Види Києва».
В той же період він зацікавив Федора Солнцева, російського художника та архітектора, який їздив по всій імперії, малював старожитності. І Сажин, і Солнцев добре передають домінування монастиря з Кирилівською та Благовіщенською церквами у ландшафті – місцевість навкруги ще зовсім сільська.
У XX столітті колишній Кирилівський монастир раптом став архітектурною пам’яткою Швейцарії! 1904 року з’явився трамвайний маршрут від Кирилівської площі (знизу) на Лук’янівку (вгору). Він пролягав між пагорбів, траса робила несподівані повороти, і за мальовничість його прозвали «Київська Швейцарія». З різних точок, як от з Овруцької вулиці, наприклад, було видно обидві церкви.
Але на той час Кирилівська церква вже була не тільки пам’яткою архітектури. В ній з’явилися розписи та іконостас, які сьогодні так приваблюють туристів. Під керівництвом Адріана Прахова тут з 1880 року велася реставрація, відкривалися древні фрески, працювала «зоряна» команда: Врубель, Мурашко, Їжакевич, Пімоненко та інші. Вони, без сумніву, створили нову славу храму. Художник Юрій Химич у роботі 1980 року якось дуже вдало передав і старовинний дух Кирилівської церкви, і її впевнене домінування на високому пагорбі, і барокову красу, і ту урочистість, яку надали їй живописні шедеври, що живуть всередині – сьогодні одночасно і музею, і чинного храму.
Текст: Марина Полякова
