Не приймати нові будівлі театрів, паплюжити архітекторів, а потім зрозуміти, що воно, може, й нічого, – улюблений вид спорту киян. Саме так сталося на початку минулого століття з Київським міським оперним театром.
До появи Опери на розі вулиць Володимирської та Кадетської-Фундуклеївської (Богдана Хмельницького) існував Другий міський театр (1856–1896). Його фасад, між іншим, хвалили: «привлекает простотой и грациозностью».
Після пожежі, в якій зник театр (і щастя, що не запалала нафта на сусідній електричній станції), вирішили будувати новий, бо як жити третій столиці імперії без опери, де слухати «Євгенія Онєгіна» або «Аскольдову могилу»? Оголосили міжнародний конкурс – зал на 1600 глядачів, пожежна безпека, і за все 400 тисяч рублів. Виграв його славнозвісний петербурзький архітектор німецького походження Віктор Шрьотер, стиль якого характеризують як раціональний історизм. Оскільки Шрьотер не міг надовго покинути інші проєкти, нагляд за будівництвом доручили київському архітектору, академіку Володимиру Ніколаєву. Щоправда, в процесі бюджет виріс майже у два рази, проте комісія визнала, що зловживань не знайдено. У вересні 1901 року неоренесансний театр був відкритий оперою Михайла Глінки «Життя за царя», але сам Шрьотер до цього не дожив.
Кияни, як водиться, були театром дуже незадоволені. Скаржилися, що от в Одесі – дійсно шикарна опера, а в нас якась черепаха посеред площі. І ніщо їх не тішило: ані залізні балки, ані бетонні підлога і стеля, ані (навіть!) залізна завіса, яка відділяла зал від сцени, – все, щоб не допустити пожежі. На жаль, трагедії, яка сталася 1 вересня 1911 року, не могла завадити ніяка залізна завіса. В антракті опери «Казка про царя Салтана» був смертельно поранений прем’єр-міністр Петро Столипін, і до падіння імперії залишилося всього шість років…
У січні 1919-го в Опері пройшло засідання Трудового конгресу України, який затвердив Акт Злуки, що об’єднав УНР та ЗУНР. З того державного проєкту, як відомо, нічого не вийшло, і театр став радянським, через що його тричі перейменували за наступні роки (більшовики взагалі неймовірно любили перейменування). 1939 року він нарешті став Академічним театром опери та балету УРСР ім. Т. Шевченка. Будівля продовжувала грати значну роль у місті. Наприклад, на світлині 1930-х вся вона вкрита закликами брати участь у державній позиці 2-ї п’ятирічки.
Восени 1941 року Опера ледве не злетіла у повітря – радянські підривники замінували її, як і велику кількість будівель навкруги. Після розчищення підвалів від вибухівки театр, тепер Grosse Оper Кiew, почав працювати. Олександр Болдирєв, радянський професор-іраніст записав у щоденник у вересні 1942 року: «А предательский Печковский поет в Киевской опере (есть и такая?), теперь отправляется в турне по «Европе». Ранее рассказывали, что его убили партизаны. Это справедливее». Дійсно, доля Миколи Костянтиновича Печковського, видатного оперного співця, під час війни зробила дивний кульбіт. Він опинився на окупованій території, давав концерти, а потім виступав у Європі – за що після війни відбув десять років у в’язниці й таборі. До речі, дах Опери у тому ж 1942 році, під час святкування дня народження Гітлера, пробила бомба, яка не розірвалася, – і будівля пережила війну.
1944 рік приніс визволення Києву, а Опері – нові пригоди. 21 січня 1946 року тут відмічали річницю зі дня смерті Леніна. Микита Хрущов, тоді перший секретар ЦК КП(б) УРСР, побачив, що в залі безліч вільних місць та підняв скандал – він переймався, що до Опери збіглося лише начальство, щоб задарма послухати концерт, а робітників та інтелігенцію не запросили. Ну, хай залишається «халява» на совісті партійних функціонерів, а взагалі-то кияни до культури були дуже охочі. От як Олександр Хвостенко-Хвостов 1954 року зобразив зимову вечірню юрбу, яка поспішає до спектаклю.
Оперний театр неодмінно входив до набору листівок радянського Києва і ніхто вже не називав його черепахою. Та й було з чим порівняти – навпроти гарненької Опери звели для академіків величезну коробку з модного залізобетону, так звану «марсельську одиницю» Вадима Гопкала.
1980-ті роки ознаменувалися першою реконструкцією Опери. Саме тоді були розібрані сходи, які вели на вулицю Лисенка – натомість збудували новий театральний корпус. А у 1988 році центральну лоджію оздобили бюстом Тараса Шевченка. На світлині 1990 року він зверху дивиться на учасників «Живого ланцюга», який простягнувся між Львовом та Києвом в ознаменування злуки України.
Текст: Марина Полякова
