Нам здається, що за 170 років ліси навколо Києва всі повирубували, але якщо порівняти план 1850 року та сучасну карту, з’ясується, що тодішній хутір Горянка і сьогоднішнє село Горенка як і раніше оточує ліс, що тягнеться аж до київської Пріорки, – це край старовинного Полісся. Він порідшав та забруднився, але все одно дає зрозуміти, які колись під Києвом були хащі, та чому Пуща-Водиця, сусідка Горенки, отримала таку назву.
Річка Водиця, яка вже не існує, текла повз дику пущу та впадала у Почайну. Слов’янські племена полювали тут ще з доруських часів, а потім на полювання вийшли князі. Тури, олені, лані, вепрі, ведмеді, лосі, чорно-бурі лисиці, глухарі, тетереви та багато хто ще ставали їхньою добичею. Неслися лісом коні, тріщало гілля, весело гавкали мисливські собаки – їх зобразили на фресках Софії, а за вбивство такої собаки треба було виплатити три гривні, це багато.
Король Речі Посполитої Сигізмунд II Август (1522–1572) за рік до смерті зробив київським міщанам подарунок – дозволив брати деревину у Пущі-Водиці. На литовській мапі 1613 року потенційні крокви, обідні столи та дрова являють собою крихітні, ретельно намальовані деревця. Регулярне лісове господарство з’явилося тут за петровських часів, були створені штучні озера, а наприкінці XVIII століття «Лісову дачу Пущу-Водицю» офіційно передали Києву.
Проте лікувально-дачний потенціал місцевості був оцінений тільки через сто років. За ініціативою Миколи Чоколова, гласного Київської Думи, купця, фабриканта, мецената 1893 року почалася розбудова в Пущі-Водиці дачного селища. Цікаво, що дачі в Боярці та Ірпені з’явилися завдяки залізниці, а Пуща залишалася не охопленою цивілізацією. Ну, можливо, Чоколову, що мав на Лук’янівці передовий дрожжево-винокурний завод, просто подобався цей напрямок. Розвернулася розбивка ділянок. На мапі 1902 року Пущу-Водицю вже видно у всій геометричній красі.
Прямесенькі поздовжні та поперечні вулиці розділили територію на шістсот ділянок площею по 27 соток, які не продавалися, а здавалися в оренду на 99 років під будівництво (хто ж знав, що 1917 рік все обнулить). У якомусь сенсі дачі Пущі-Водиці були типовою забудовою, бо хазяї часто спиралися на один з взірцевих проєктів – тих, що розробив київський міський архітектор Едуард-Фердинанд Брандтман, котрий і сам тут відпочивав. Попри відмінності «класичні» дачі Пущі об’єднував багатий дерев’яний декор, як у будинку по вул. Ф. Максименка, 9.
Поряд із дачами, у напоєному хвоєю лісі, з’явилися навчальні заклади, церква, театр, кінотеатри, аптека, пошта, санаторії. Треба згадати людей, які на той час вели у Києві боротьбу з туберкульозом: Германа Рубінштейна, Карла Тритшеля, Феофіла Яновського, Василя Образцова. Всі вони були членами Київського товариства по боротьбі з сухотами, і саме товариство 1904 року заснувало в Пущі-Водиці безкоштовний санаторій на 100 ліжок. А ще через десять років Рубінштейну вдалося відкрити дитячий санаторій на 200 ліжок. У Першу світову війну він перетворився на госпіталь, після 1917 року був у веденні Червоного Хреста, тут, окрім інших, лікувалися «малокровні та нервові діти».
До цього оазису кисню («нектару», як писав тоді довідник «Дачник») треба було якось діставатися, і 1900 року з’явилася трамвайна лінія від Олександрівської (нині Контрактової) площі. Чотири роки трамвай був паровим, потім став електричним, а далі перетворився з буржуазного на радянський та прикрасився зіркою.
Трамвай, який спершу був 19-м, а зараз має № 12, знають, мабуть, усі, і багато хто ним подорожував до Пущі-Водиці. Про нього завжди говорять піднесено «ах, дорога прямісінько у лісі!». Але якщо бути чесними, велика частина маршруту зараз пролягає не самою романтичною частиною Києва, через хрущовсько-брежнєвську забудову, промзони, ринки… І допоки трамвай приходить дійсно у ліс, а потім йде гарненькою Пущею, можна втомитися. До речі, на початку маршрут був розрахований на годину. За сто років нічого не змінилося.
У роки Другої світової трамвай вивозив військових прямо на лінію фронту. Взагалі ж війна боляче вдарила по Пущі, тут проходили гарячі бої, зокрема восени 1943-го при звільненні Києва. Костянтин Болдін, військовий хірург, описує трагікомічний випадок, що стався у листопаді: «Сворачиваем к дачной местности Пуща Водица. На повороте машина. Возле нее группа военных в щеголеватых зеленых английских костюмах. Мы останавливаемся. Военные в незнакомых костюмах – чехи. Они чинят радиатор, простреленный каким-то нашим солдатом. Парень принял чехов за союзников немцев неизвестной национальности, но потом усомнился в своих выводах и решил хоть машину их попортить. Так, на всякий случай! Чехи, конечно, ругаются…»
Ну а після війни Пуща-Водиця розквітла, тут не затихало санаторно-курортне життя. Наприклад, 1948 року почав будуватися величезний санаторій «30 років Радянської України» (зараз МДЦ «Артек»). До нього вела дорога повз ставок, яку відкривали пропілеї іонійського ордера. Взимку вони, як на картині художника Олега Міщенка, бережуть спокій води, ліса та нагадують про минуле. Можливо, про міст за пропілеями писав у щоденнику 1964 року Олесь Гончар?
«Випав сніжок уночі перший – найчистіший, найніжніший. Сонце сходить, чисто кругом, заворожливо. А на мосту вже хтось встиг побувати. Напис на снігу залишив: «Вірка, я люблю тебе. Петька». В лісі берізки погнулись, утворили білу арку. Ну як це передати? Чорний ліс повен шуму, чорне небо повне хмар. Десь за лісом місто, воно загравно підсвітило хмари – і це тільки посилює апокаліпсичну похмурість всього».
Сьогодні навколишня природа офіційно називається Межигірсько-Пуща-Водицьким лісовим заказником місцевого значення. Гриби можна збирати за 500 метрів від кінцевої трамвая, але не треба, бо в лісі повною мірою помітна присутність «відпочиваючих» з їхніми пластиковими тарілками та пляшками. А вода, яку Віктор Зарецький 1983-го побачив співочо-блакитною, вже не зовсім така. От минулого року річка Горенка раптом стала отруйно-зеленою з невідомих причин.
І все ж таки залишається в назві «Пуща-Водиця» якась загадка, чистота, обіцянка щастя. І знову хочеться сісти на трамвай № 12, їхати нескінченно і опинитися в лісі, а потім рахувати зупинки-лінії на довгій вулиці Юнкерова, згадуючи безтурботних дачників останнього мирного 1913 року.
Текст: Марина Полякова
