Наталя Старченко виводить на історичну сцену українську еліту.

Колоніальний імперсько-більшовицький наратив стверджує, що українська історія – це селяни, котрі потерпають від панів, та козаки, які пишуть листа султану, а потім мчать лавою, щоб когось вирізати у вакханалії народного бунту. А ще козаки увесь час вибирають та скидають гетьманів. Таке буйне населення без царя у голові дійсно треба якось замирювати, і дисциплінарна година почалася 1654-го на Переяславській раді. Ми до цього наративу звикли.

Історикиня Наталя Старченко буквально ревізує історію, доводячи, що народно-козацький вимір – не єдиний, і що Україна мала справжню політичну еліту, яка, по-перше, розуміла свою окремість від еліти польської та литовської, а, по-друге, вміла відстоювати свої права. В тому числі в суді, і саме судові справи дають історику цікавезний матеріал про те, як жили велика та дрібна шляхта і духовенство.

Книга має такі основні розділи: «У пошуках власного імені», «Шляхетське повсякдення: між конфліктом і “спокоєм посполитим”», «Шляхетська родина в інтер’єрі», «Наглядати не караючи. Судове повсякдення», «Як короля обирали». 105 реальних історії розгортають широку панораму життя того прошарку, якому допоки не знайшлося місця в українській історії.

Наталя Старченко. Українські світи Речі Посполитої. Київ: Laurus, 2021

Я належу до тих людей, чия натура в непевні життєві моменти вперто диктує: треба щось робити. Тож перша оповідка з цієї книжки з’явилася на моїй фейсбук-сторінці 15 березня 2020 року – у перший день карантину. Це була спроба розважити себе і друзів історією, деталі якої займали мене останні два роки. Та найголовніше  – ця історія сповнювала мене невимовною гордістю за наших предків, які в безнадійній, здавалося б, ситуації зуміли вибороти для себе та свого майбутнього тривкий ґрунт під ногами. Геть несподівано допис здобув шалену популярність як для скромного історика, що звик писати для вузького кола колег. Це засвідчило потребу в таких текстах і сповнилось ентузіазмом продовжувати. Відтак мало не щодня на моїй сторінці почали з’являтися нові історіїки, а друзі писали в коментарях, що чекають на них як на вже звичну порцію маленької радості в сірих карантинних буднях. <…>

Однак дослідник тут ані на йоту не поступався оповідачеві. Всі історії взято із джерел –  головно архівних, виявлених під час моїх багаторічних пошуків; пояснення ж та інтерпретації –  результат інтенсивної наукової роботи. Кожна історія –  із найулюбленішого, що захоплювало, розважало,  викликало подив,  змушувало дошукуватися прихованого сенсу. <…>

Починається моя історія від події, що її донедавна зображуваного в українському історичному гранднаративі чи не всуціль у чорних барвах, – Люблінської унії 1569 року. На сеймі тоді постала нова держава – Річ Посполита Двох народів – федерація Польського королівства (чи, як тоді казали, Корони Польської) і Великого Князівства Литовського. Три воєводства – Київське, Волинське та Брацлавське – було вилучено із Князівства та приєднано до Корони, натомість вони отримали привілеї як гарантію своєї окремішності, гарантованою присягою короля. Перший розділ книжки я назвала «У пошуках власного імені», адже він складається з історій про те, як на підставі Люблінських привілеїв шляхта цих теренів починає усвідомлювати себе окремим «руським народом», політичним членом співдружності інших «двох народів» Республіки (буквальний переклад Речі Посполитої та її друга назва) – польського й литовського. Знайшлося тут місце й для розмови про те, на чому трималася єдність усіх українських воєводств – Київського, Волинського, Брацлавського, Руського, Подільського та Белзького.

Отож головний герой усіх моїх історій, якими б тематично різними вони не були, – це шляхта, що жила на теренах сучасної України, а на той час – Русі у межах Речі Посполитої. Себто ті, хто формував кістяк «народу руського», адже саме шляхта була станом, що безпосередньо творив Республіку й нарівні з королем міг сказати: «Держава – це ми». Шляхту становили вільні, здебільшого спадкові, землевласники-рицарі, які зобов’язані були «служити шаблею» та платити до королівської скарбниці податок зі своїх маєтків (два гроші з лану). Отримати шляхетство особа із простолюду могла лише за особисті заслуги, зазвичай військові, від короля й за згодою сейму.

З легкої руки істориків для багатьох українців шляхта досі не асоціюється зі «своїм» минулим. Хай і українського походження, шляхтич – радше антигерой української історії, зрадник свого народу й запроданець. Однак чи ці уявлення справді базуються на реаліях минулого, а чи таки є стереотипами, сконструйованими геть згодом – за цілком інших часу й обставин? <…>

З другого боку, ким були козаки, які підняли повстання 1648-го, та чого саме вони домагалися? Основу цієї соціальної групи, що добувала свій хліб шаблею, становив отой найнижчий прошарок бояр-землевласників на службі великого князя литовського, які не зуміли на середину XVI століття закріпити за собою шляхетський статус. Його активно поповнила дрібна, ба – навіть середньозаможна шляхта, коли козацьку службу на послугах короля та Речі Посполитої почали оплачувати з державної скарбниці. Яка ідентичність домінувала серед тих, хто був шляхтичем із народження та водночас козаком «із фаху» – велике запитання, на яке доведеться відповідати, наскільки дозволять джерела.