У Київському театрі оперети відбулася прем’єра драматичної опери «Амадеус».
Через три десятки років після смерті Вольфганга Амадея Моцарта у доволі молодому віці пацієнт віденської психіатричної лікарні, знаменитий композитор Антоніо Сальєрі нібито зізнався, що отруїв Моцарта. Відень радо підхопив дурний слух, а 1830-го в Росії Олександр Пушкін створив «маленьку трагедію» «Моцарт і Сальєрі», яка зробила цю версію ледь не офіційною. Для епохи романтизму, котра проблематизувала постать генія, годі було й шукати кращий сюжет. Пушкін спитав, чи має право Богом обдарована людина на злодійство (а ширше, взагалі на низькі вчинки), а ми шукаємо відповідь дотепер. І драматична опера «Амадеус» у Театрі оперети, яка починається з зізнання Сальєрі, – ще одна спроба на це питання відповісти.
П’єса Пітера Шеффера «Амадей» (1979), на основі якої створено оперу, виросла безпосередньо з пушкінського «Моцарта і Сальєрі». Шеффер ще більше загострив конфлікт між двома музикантами, інфантильним до дитячості неймовірно талановитим Моцартом та вправним інтриганом Сальєрі. Боротьба італійської оперної школи з німецькою, різних оперних жанрів між собою, старих авторитетів з молодими, залаштункові та придворні інтриги – у цього сюжету багате історичне тло.
До того ж візуально дуже вигідне, бо мода та антураж XVIII століття – перуки, фіжми, камзоли, свічки, – були самі по собі надзвичайно театральними. І сценограф Володимир Карашевський разом із художницею з костюмів Оленою Левченко сповна скористалися можливостями. Чорний Сальєрі та білий Моцарт подібні до двох фігур на шаховій дошці сцени, яка вирішена у графітових, золотих, срібних, кривавих кольорах. Це красиво.
Режисер-постановник Максим Голенко (режисер Дикого театру, який вже ставив у Опереті рок-оперу «Біла ворона») на роль Моцарта запросив Дмитра Вівчарюка, а на роль Сальєрі – актора Молодого театру і кіноактора Марка Дробота. Тандем двох антагоністів підібраний філігранно. Впевнений в собі, статечний, гонористий Сальєрі грає на публіку і невимушено пробиває «четверту стіну», звертаючись до залу, де сидять його найліпші друзі, – посередності. Рухливий, маленький Моцарт сміється, плаче, видає непристойні звуки, кохається, у шаленому темпі несеться до свого трагічного фіналу. Драматична складова «Амадеуса» розгорнута акторами потужно і глибоко.
Але є той, хто стоїть між Моцартом і Сальєрі – сам Господь Бог. Він не ідея, не образ, не голос з-під колосників – ходить по сцені, таскаючи за собою свій хрест, увесь в подряпинах, синцях, крові, що запеклася. Не діалог ведуть Моцарт і Сальєрі, а тріалог, увесь час апелюючи до Бога. Зокрема, у Сальєрі претензій багато: чому Господь поманив його музикою, примусив стільки років самовіддано працювати, а неймовірний талант дав дурню й жебраку Моцарту? Одне з імен, отриманих Моцартом при хрещенні, грецьке Theophilus, звучить латиною Amadeus, і значить воно як «люблячий бога», так і «улюблений богом». В останню мить Моцарт знов-таки перемагає, говорячи напряму з Богом звуками свого неймовірного «Реквієму».
Ні, не труїть Сальєрі Моцарта, не підсипає щось у бокальчик, бо це вже непотрібно. Він вбивав його не один рік, прикидаючись другом і одночасно руйнуючи репутацію. Божеволіючи від заздрощів, кохаючи й ненавидячи, ридаючи у захваті від прекрасної музики Моцарта, яку тільки він, він один міг оцінити по заслугах. Зізнання у вбивстві генія було би для Сальєрі шансом увійти в історію. Сьогодні його твори звучать зі сцени незрівнянно рідше, ніж твори Моцарта, і в «Амадеусі» ми знов-таки чуємо не Сальєрі музику, а Моцарта: фрагменти «Викрадення із сералю», «Чарівної флейти», «Дон Жуана», «Весілля Фігаро», месу до-мінор «Господи, помилуй», нарешті, величний «Реквієм».
«Амадеус» став надзвичайно зухвалою й надзвичайно вдалою спробою поєднання різних театральних жанрів. Без залучення суто музичних і пластичних можливостей Оперети постановка, без сумніву, могла бути прикрасою драматичного театру. Але синтезувавши акторську гру, музику (диригент – Сергій Голубничий), співи (хормейстер – Максим Ковальчук) і танець (балетмейстер – Максим Булгаков), «Амадеус» перетворився на визначне явище: гучне, яскраве, смішне, трагічне, фарсове, буфонадне, високе.
Ну а наприкінці все ж таки скажемо, що в реальності Сальєрі не був злим генієм Моцарта. Колись саме він поновив виконання «Весілля Фігаро» після кількарічної перерви. І саме він був учителем сина Моцарта Франца Ксавера Вольфганга. Навколо пам’ятника якому у Львові зараз скандал, а значить – моцартіана триває!
Текст: Марина Полякова
Фото надані пресслужбою Національної оперети України
