Андерсен, Копенгаген, любов на середньовічній вежі, перетворення сакрального простору на «маяк» сучасної культури, вибух окситоцину та, чому б і ні, мистецькі заходи у київських храмах, – журналістка Ірина Белан подорожує Європою і розповідає про тамтешні виставки спеціально для Іншого Києва.

Говорять, що Ганс Крістіан Андерсен був дуже безграмотним. Саме із цим пов’язана заборона йому ректором гімназії міста Слагельсе, в якій майбутній письменник навчався, писати вірші та оповідання. Але попри те Андерсен продовжував таємне письменництво. У 22 роки він запропонував свою п’єсу Королівському театру, вона була поставлена та пройшла з успіхом. Її назва – «Любов на вежі св. Ніколая».

Вежа Ніколая – архітектурний маяк Копенгагену, що реально існує. Слово «маяк» не несе ніякого метафоричного сенсу – висота шпиля 90 метрів. Розташований він на колишній церкві Святого Ніколая поблизу площі Højbro Plads, назва якої означає «площа високого моста».

Церква, збудована на початку XIII століття, була зруйнована пожежею у XVIII. У XVI столітті її пастором було призначено Ганса Таусена, данського Лютера. Храм став центром данської Реформації. Після пожежі, в якій уціліла тільки вежа, біля руїн почали кучкуватися м’ясники, пропонуючи свій товар містянам.

М’ясників з часом, у XX столітті, логічно змінили митці. Їжа фізична змінилася на духовну. І все завдяки данському пивовару та любителю мистецтва Карлу Якобсену. Після реставрації, зробленої на його гроші, він запропонував відкрити у церкві Головну публічну бібліотеку, а потім і артцентр – Nikolaj Kunsthal.

Вперше я побачила взаємодію сакральних просторів та сучасного мистецтва у Бельгії, у Гентському соборі. Мистецтво зовсім не позбавляє їх сакральної автентики, а тільки підкреслює. Разом вони створюють новий наратив. Але ж і Гентський вівтар у виконанні Ван Ейка колись був твором сучасного мистецтва.

Я встигла «в останній вагон потягу» на мультидисциплінарну виставку «The Cult of Oxytocin» художниці Дітте Ейлерсков (Ditte Ejlerskov).

І вже чекаю на експозицію, присвячену Девіду Лінчу, яка відкриється у вересні.

Я мрію побачити наших митців у стінах сакральних споруд – в Андріївській церкві або у моєму улюбленому монастирі Покрова на Лук’янівці. Вітер, свіжий вітер має розкрити важкі двері наших церков та соборів. І я вже не хочу чекати на це. У слові «чекати» є якась невиразна пасивність.