Професії з’являються, професії зникають. Разом із блискучими паркетними підлогами зникла професія підлогонатирача.

Перші електричні підлогонатирачі з’явилися у 1910–1920-х роках, а приблизно у 1960-ті ручна – точніше ножна – праця підлогонатирачів і підлогонатирачок остаточно втратила попит, дерево як матеріал для підлоги відступило перед лінолеумом. Нам сьогодні вже навіть важко уявити, як працювали підлогонатирачі, яке в них було приладдя…

Здавалося б, це тиха професія, щось на кшталт сучасного клінінгу: прийшов, очистив підлогу, натер та й пішов. Але, якщо почитати старі київські газети, ми взнаємо, що підлогонатирачі створювали професійні артілі, переносили заразу і навіть обливали кислотою молодих удовиць!

У грудні 1902 року газета «Кіевлянинъ» під заголовком «Полотеры, какъ разносители заразы» переказувала «страшилки» – мовляв, московські лікарі не стали приховувати від народу, що підлогонатирачі переносять хвороби «въ богатыя интеллигентныя семейства». Професор В. С. Богословський зробив доповідь, в якій розповів, як підлогонатирачі, котрі натирають підлоги у дифтеритних бараках і скарлатинних палатах, потім йдуть до приватних квартир, не сповіщаючи, де були до того, – через такі візити в одному сімействі скарлатиною перехворіло семеро дітей.

Дійсно, натирач підлоги через специфіку своєї праці міг проникнути у будь-яке приміщення, і тільки від нього самого залежало, чи поведе він себе чесно. 13 січня 1900 року хазяйка мануфактурного магазину на Хрещатицькому майдані Хана Бараккер притягла до Старокиївської поліцейської дільниці підлогонатирача Костянтина Федорова і заявила, що він «совершилъ изъ ея магазина систематически кражу разныхъ товаровъ на 70 руб.».

У грудні 1902-го, знаходимо ми допис у тій же газеті «Кіевлянинъ», двійко київських підлогонатирачів не втримались, та й хто б втримався в такій ситуації! Хазяїн дріжджового і винокурного заводу пан Марр, який жив у власному будинку на розі вулиці Кирилівської та Мильного провулку, діставав із «залізної каси» гроші, впустив на підлогу 4500 рублів і не помітив. Підлогонатирачі, котрі працювали в будинку, «подняли деньги и бросивъ свои щетки и ведра убѣжали изъ квартиры». Попри те, що втекли вони далеко, аж до рідних сіл, поліція їх там знайшла. Один підлогонатирач повернув 1800 рублів, а другий, розумніший, сказав, що свої гроші десь закопав.

Підлогонатирачі були люди прості, і життя в них було просте. Наприклад, у грудні 1902 року «въ 9 час. вечера на Крещатикѣ, на углу Прорѣзной ул., полотеры кр. Иванъ Коваленко и мѣщ. Иванъ Турковскій, встрѣтивъ гулявшихъ женщинъ Александру Бобровникову и Татьяну Токалову, безъ всякаго повода избили ихъ». Втім, будемо вірити, що переважна більшість підлогонатирачів була чесними людьми й сумлінно працювала, просто про чесних кримінальна хроніка не розповідала. А от «закосити» під підлогонатирача міг справжній злодій. 29 липня 1900 року у квартиру лікаря Нєєзе, пише «Кіевлянинъ», під виглядом підлогонатирача (якого там чекали) пробрався невідомий хлоп і виніс цінні речі на 60 рублів.

Дикий злочин за участю київських підлогонатирачів стався на початку 1915 року. Всі подробиці розкривала газета «Кіевлянинъ» 12 квітня у статті «Преступление г-ики Болотиной». Жінка успішного київського адвоката Н. В. Болотина була патологічно ревнива, сімнадцять років чоловік її не міг зробити буквально ні кроку без нагляду, пані Болотина їздила разом із ним на всі ділові зустрічі, на засідання судів. Ба більше, вона створила цілу мережу шпигунів – доповідали про нещасного Болотина бонна, покоївка, кухарки, няньки, швейцари та навіть його власний маленький син. Ревнивиця найняла професійного детектива, який постійно слідкував за паном адвокатом. Але «троянського коня» вона впустила у родину своїми руками.

Познайомившись якось у парку з красивою молодою удовою гвардійського офіцера Є. Марцинкевич, матір’ю двох дітей, Є. Болотина взнала, що та потребує допомоги адвоката і звела удовицю зі своїм чоловіком. Болотин дійсно допоміг Марцинкевич, та завершила справи й переїхала до Пітера. І невдовзі детектив доніс, що пан адвокат, коли буває у службових справах у Петрограді, зустрічається з якоюсь білявкою! Болотина вирішила, що це ніхто інша як Марцинкевич. Визрів злочинний план. Ревнивиця з допомогою бонни О. Зегерт  запропонувала 23-річному С. Глинському, який натирав підлогу у її квартирі, але також був відомий поліції як професійний крадій (прямо як в анекдоті «А я б іще трошки шив…»), та його колезі Ф. Кухарю поїхати до Петрограда і розібратися зі злодійкою, що полює на чоловіків. «Полотеры долго колебались. Но когда имъ была гарантирована полная безопасность и обѣщано за “дѣло” 10,000 рублей, Глинскій не устоялъ и принялъ предложеніе», – писала газета.

У Петрограді 4 лютого Глинський облив пані Марцинкевич кислотою так, що її обличчя й зір сильно постраждали. Жертва швидко второпала, звідки на неї готувався напад, і спрямувала поліцію до Києва. Взнавши, що її викрито, Є. Болотина втратила свідомість, потім у неї стався викидень – недоношені двійнятка вижили. Вона зізналася у злочині, видала своїх посіпак і через якийсь час відправилася спочатку до Лук’янівської в’язниці, а потім до Петрограда на суд.

У Києві існувала принаймні одна артіль професійних підлогонатирачів. Так, 7 червня 1912 року в газеті «Рада» була надрукована новина про те, що київський губернатор – на той час Олексій Гірс – затвердив статут «Первой кіевской артели полотеров». Але після революції з профспілкою підлогонатирачів справа якось забуксувала. Наприклад, одеські «Известия» у листопаді 1924 року писали: «Союз коммунальных работников сообщил, что принятие в союз полотеров встречает возражение по тем же причинам, что и раньше: из-за невозможности регулирования их зарплаты».

Текст: Марина Полякова

Зображення з відкритих джерел

Дякуємо онлайн-архіву Української періодики LIBRARIA за можливість доторкнутися до живої історії